Бути Джеймсом Бондом. Кіно і нарцисична проєкція

Кожен глядач бачить своє власне кіно, навіть якщо всі ми, здається, дивимося один і той самий фільм. Під час перегляду глядач проєціює на екран власні почуття, фантазії й бажання, сприймаючи стрічку як віддзеркалення себе.

Але попри нашу любов до кіно,великого й не дуже, до режисерів і акторів, важливо розуміти й пам’ятати: нарцисична проєкція на кіно, як і на будь-який інший об’єкт, є викривленням реальності. Сприйняття фільму має бути критичним і усвідомленим, а не збудованим на проєкції власних комплексів і прагнень.

Справжня цінність мистецтва, зокрема й кіномистецтва, полягає у здатності викликати в глядача нові думки й почуття, стимулюючи глибше розуміння світу.

Відчуй себе героєм

У фільмі, як у дзеркалі, глядач бачить відображення власних бажань, фобій, ідеалів або амбіцій. І насправді це — позитивне явище, адже кіно як інструмент самоствердження здатне зміцнювати самооцінку. Таким чином, любов до кіно може виконувати захисну функцію — бути легким і доступним способом уникнення реальності, зануренням у вигаданий світ, де все підпорядковане глядацьким бажанням. Такий тип кіноманії, звісно, має деструктивний потенціал.

Нарцисична проєкція може набирати різних форм. Наприклад, фільм стає об’єктом ідеалізації — ми захоплюємось стрічкою як витвором мистецтва, що відлунює наші естетичні, філософські або політичні переконання. Варто визнати, що кіноерудиція — один із найкоротших інтелектуальних шляхів до підвищення власної значущості в очах інших. Автор підтверджує з досвіду.

Найпоширеніший варіант — ототожнення глядача з головним героєм стрічки. Найчастіше об’єктами нарцисичної проєкції стають фільми, у яких протагоніст має надприродні здібності, бореться з несправедливістю чи репресивною державною системою. У першому випадку — це Нео у виконанні Кіану Рівза в тетралогії «Матриця» (1999–2021) сестер Вачовскі, у другому - сучасні Джекил і Хайд із «Бійцівського клубу» (1999) Девіда Фінчера.

Та ідеальним кіногероєм для нарцисичної проєкції, безперечно, є Джеймс Бонд. Постать агента 007 — це зразок грандіозного Ідеального «Я», втілений образ того, яким суб’єкт хотів би себе бачити: поєднання дитячих фантазій про всемогутність із культурними нормами дорослого світу.

Бонд. Джеймс Бонд.

Бонд — це дзеркало без тріщин, він завжди вродливий, бездоганно одягнений, невразливий, сексуальний і завжди він переможець. Але головне, він надзвичайно цілісний. До появи фільмів із Даніелом Крейґом у головній ролі (2006–2021), де образ Бонда зазнав суттєвих змін у бік психологічної глибини та рефлексії, агент 007 майже не мав внутрішніх конфліктів. Усе те, що у пересічного героя викликає тривогу, страх смерті, соціальний провал чи відмова коханої, у Бонда не спричиняє ані хвилювання, ані драматичного розвитку. Він миттєво долає все.

Бонд — це ідеалізована нарцисична маска маскулінності. Але ця комбінація Ідеального «Я» з витісненою тривогою була б неповною без потужного еротичного компонента. До появи Веспер Лінд у виконанні Єви Ґрін у «Казино Рояль» (2006), яка вперше розбила серце агента 007, його зв’язки були короткотривалими, аби уникнути емоційної залежності, яка могла б дати тріщину в ідеальному образі. «Дівчата Бонда» лише підкреслювали його грандіозність, стаючи своєрідними трофеями нарцисичного «Я».

Для жіночої аудиторії Бонд часто функціонує як об’єкт бажання — досконалий і недосяжний, що лише підсилює еротичний ореол його образу.

Якщо Джеймс Бонд — це нарцисична маска чоловічого Ідеального «Я», то постає логічне питання: які жіночі персонажі виконують аналогічну функцію для чоловічого погляду? Це героїні, які втілюють владу, незалежність і привабливість. Вони пропонують чоловікові нарцисичну ідентифікацію з ідеалом жіночності, тим, до якого він несвідомо прагне або яким хоче володіти як частиною себе.

Образ жінки, рівної чоловікові, але водночас загадкової, стає полотном для проєкції як потягу, так і фантазій про внутрішню подвійність. Ідеальний приклад — Трініті (Керрі-Енн Мосс) із уже згаданої «Матриці» — втілення холодного контролю та бойової ефективності, героїня, яка водночас візуально приваблює. Але найголовніше — вона веде героя Кіану Рівза до трансформації.

З жіночої точки зору

Але все це — з позиції чоловічого погляду. У жінки вкрай мало зразків готового Ідеального «Я» на екрані: класичне кіно аж до 1980-х було структуроване через чоловічу оптику, в якій жінка частіше виступала об’єктом, ніж суб’єктом. За рідкісними винятками, як-от «Жанна Дільман, набережна Комерції, 23, Брюссель 1080» (1975) Шанталь Акерман, жінка змушена була дивитися на себе очима чоловіка, її погляд був віддзеркаленим.

Але глядачки так само знаходять шляхи до нарцисичного задоволення від фільму, як і глядачі-чоловіки. Передусім, через ідентифікацію з екранною маскою влади та з героїнями, чий образ відповідає архетипу Тіні.

Як і чоловіки-глядачі, інтелектуалки, феміністки та жінки творчих професій дедалі частіше ототожнюють себе не з так званою романтичною героїнею, а з персонажами, що мають волю, силу й незалежність. Насамперед згадується агентка Клариса Старлінг - втілення розуму, дисципліни та стриманої емпатії у виконанні Джоді Фостер, мабуть, найвідомішої ЛГБТ-зірки Голлівуду, а також одна з найяскравіших характерних актрис свого покоління Джуліанна Мур. Інший приклад - Ума Турман у ролі Беатрікс Кіддо, нареченої-месниці з дилогії Квентіна Тарантіно «Убити Білла» (2003–2004).

З порівняно недавніх прикладів варто згадати фільм «Тар» (2022) Тодда Філда. Образ Лідії Тар, першої жінки-диригентки Берлінського філармонічного оркестру у виконанні не менш знакової Кейт Бланшетт, який також співзвучний архетипу Тіні, дозволяє ідентифікацію з владою, навіть якщо ця влада токсична. Її персонаж — це психоаналітична мапа розпаду грандіозного «Я» під тиском власної ідеалізованої маски, причому без шансу на відновлення. Тодд Філд у своєму фільмі наочно показує, як геній може стати найгіршим ворогом сам собі.

Але попри лейтмотив неминучого особистісного розпаду, Тар — суб’єкт, а не об’єкт: її героїня діє, структурує сюжет. Серед інших «тіньових» героїнь ми стикаємося з темним боком нарцисизму, де жінки отримують насолоду від руйнування, самотності, естетизації страждання. Такий, наприклад, образ Норми Десмонд у виконанні великої Ґлорії Свенсон із класичного фільму «Бульвар Сансет» (1950) Біллі Вайлдера — її хворобливий, грандіозний нарцисизм слугує захистом від неминучого краху. Або ж Ніна у виконанні Наталі Портман із «Чорного лебедя» (2010) Даррена Аронофскі — злиття бажання, амбіцій і божевілля.

Проте ідентифікація з такими героїнями не менш деструктивна, ніж підміна реальності фільмами й серіалами.