Клінту Іствуду — 95. Еволюція голлівудської ікони маскулінності: від Брудного Гаррі до мачо, що плаче

31 травня Клінту Іствуду виповнюється 95 років і він займає особливе місце в голлівудській галактиці зірок. Актор-символ, який ступив на знімальний майданчик понад 70 років тому, витончений і успішний режисер, ефективний політик, один із найяскравіших чоловіків американського кіно — Іствуд уособлює мужність не лише на екрані, а й у житті. Недарма в дослідженнях маскулінності в американському кінематографі його постать вважається ключовою.

Його екранний образ еволюціонував від архетипового мовчазного Героя без імені, який виникає наче нізвідки й іде в захід сонця, до складних, рефлексуючих і навіть вразливих персонажів. І це при тому, що у 1970-ті підкреслено консервативний Іствуд, точніше — одна з його масок, Гаррі Каллаген у «Брудному Гаррі» (1971) Дона Сігела, став символом правих. Але остання на даний момент акторська робота (і передостання режисерська) Іствуда логічно переосмислює філософію мачизму з точки зору вікового, немічного героя.

Попри поважний вік, Іствуд продовжує активно працювати: розглядає сценарії для наступного фільму й займається реставрацією у 4K-форматі двох класичних стрічок за своєю участю — «Хорошого, поганого, злого» (1968) і «Непрощенного» (1992), які якраз знаходяться на двох полюсах маскулінного образу Іствуда: протагоніст без страху і докору та колишній найманець, який зіштовхується з наслідками власної жорстокості й прагне спокути.

Одне з найвідоміших досліджень — книга Друсілли Корнелл Clint Eastwood and Issues of American Masculinity 2009 року розглядає маскулінність у режисерських роботах Іствуда через оптику феміністичної філософії, починаючи з його дебюту «Зіграй мені перед смертю» (1971) і завершуючи «Крихіткою на мільйон доларів» (2006). Варто зазначити, що за час, який минув після виходу книги, Іствуд встиг зняти ще 15 фільмів.

Намагаючись зрозуміти, що означає бути «хорошим чоловіком» і якою є етика мужності в сучасному суспільстві, Друсілла Корнелл (на жаль, вона пішла з життя у грудні 2022 року) аналізує, як персонажі Іствуда стикаються із наслідками своїх вчинків і прагнуть до морального спокути під впливом глибоких внутрішніх конфліктів. Почавши як втілення стереотипного «справжнього чоловіка» — з виконання ролей поліцейських і стрільців у вестернах як традиційних символів американської маскулінності, у своїх режисерських роботах Іствуд пропонує складніші й етично насичені образи, переосмислюючи традиційні уявлення про мужність у світлі сучасних соціальних та етичних викликів.

Розгляньмо ключові етапи трансформації маскулінності у фільмах Іствуда, яка почалася з легендарного «Непрощенного». Наскільки важливим був цей фільм для самого Іствуда, свідчить той факт, що, викупивши сценарій, він чекав понад десять років, доки досягне віку свого персонажа.

Вільям Манні, колишній найманий убивця, що животіє на збитковій фермі з двома малими дітьми, змушений повернутися до насильства заради заробітку. Він об’єднується з короткозорим підлітком, який видає себе за досвідченого стрільця, і колишнім спільником у виконанні Моргана Фрімена, таким же старим і розчарованим чоловіком, ще не знаючи, чим завершиться ця авантюра.

Цей морально неоднозначний ревізіоністський вестерн без жодного позитивного персонажа (в традиційному сенсі), з болючими сценами насильства й блискучою акторською грою, майстерно знятий у реалістичній манері, що передає усю брудність і жорстокість життя на фронтирі, зібрав безліч нагород і став подією як в американському кінематографі, так і в кар’єрі самого Іствуда. Критики писали, що «Непрощенний» з його критикою романтизованих героїв вестернів досліджує теми спокути й пропонує непростий погляд на поняття добра і зла. А ще, попри «брудний» реалізм подій на екрані, фільм знятий дуже красиво: пасторальні пейзажі лише підкреслюють абсурдну жорстокість персонажів.

У статті, розміщеній в мережі, під назвою Unforgiven: Identification with Death («Непрощенний: ототожнення зі смертю»), зазначено, що насильство у фільмі пов’язане з нарцисичною травмою і соромом. Манні, який на схилі років відчуває каяття за свою криваву репутацію, прагне до спокути — це відображає внутрішню боротьбу між його минулим сильно питущого найманого вбивці й бажанням стати кращим заради своїх дітей. Але зіткнення з ще більшою жорстокістю в особі шерифа Маленького Білла (Джину Гекмену за цю роль дістався один із чотирьох «Оскарів» фільму) знову пробуджує в Манні агресію і жагу насильства.

Подібно до «Непрощенного», «Ґран Торіно» (2008) став комерційним хітом і одним з найпомітніших фільмів року, але водночас і мішенню для звинувачень у культурних стереотипах, а з боку азійської аудиторії - прямо в расизмі. Попри критику токсичної маскулінності й головну тему спокути, Іствуд залишився тим самим «розгніваним білим чоловіком» з правими поглядами. Точніше, розгніваним дідусем: на момент створення фільму Іствуд, який знову виступив режисером, продюсером і виконавцем головної ролі, наближався до 80-річчя.

Його Волт Ковальські - буркотливий самотній ветеран Корейської війни на порозі смерті: схоже, в нього рак легенів. Поки він день у день натирав свій «Ґран Торіно» 1972 року й курив одну сигарету за іншою, його район із білого передмістя Детройта перетворився на гетто вихідців з Азії, повне ворогуючих банд «кольорових» підлітків. Будучи расистом і водночас страждаючи від воєнних спогадів (в одній зі статей, що аналізують фільм, уточнюється, що расистські установки Волта слугують захисним механізмом, який пригнічує почуття провини за ймовірні військові злочини), старий Ковальські, тяжко переживаючи самотність, неочікувано для себе бере під опіку сусідського підлітка з родини хмонгів, вихідців із Лаосу.

У Волта виникає когнітивний дисонанс, коли його дружба із сусідами-хмонгами вступає в протиріччя з особистими переконаннями: адже його агресія до азіатів більше не дозволяє уникати усвідомлення відповідальності за минуле. Так починається шлях спокути, який інтерпретується як спроба подолати внутрішню кризу й знайти новий сенс у житті після смерті дружини. В образі Ковальські Іствуд ще глибше переосмислює традиційний чоловічий характер свого кіногероя, який у фіналі здійснює акт самопожертви.

Замикає цю умовну «антимаскулінну» еволюцію нео-вестерн «Чоловічі сльози» (2021), який не належить до режисерських удач Іствуда, не відбив у прокаті й половини бюджету й до того ж викликав шквал критики. Але водночас фільм став послідовним і логічним висловлюванням 90-річного Іствуда про старість і старіння. Зокрема, глядачів шокувала очевидна фізична крихкість актора з його старечою пластикою, який, утім, і далі втілює на екрані звичний образ ковбоя — точніше, пенсіонера-родео-чемпіона й улюбленця жінок.

Фільм, що в оригіналі має назву Cry Macho, деконструює мачистський образ (який Іствуд сам же послідовно формував упродовж своєї кар’єри) як такий, що втратив актуальність і культурну цінність — що сприймається як своєрідне підбиття підсумків. І на цьому тлі навіть очевидні невдачі «Чоловічих сліз» виглядають концептуально. Слабкий, надмірно сентиментальний сценарій, млява, банальна постановка й одряхлілий протагоніст ніби підкреслюють недоречність традиційної кіномаскулінності в новому тисячолітті, смерть жанру й кінець кіно як такого, принаймні того кінематографа, який втілював на екрані Клінт Іствуд.