«Чужий» як образ несвідомого, від якого не втекти

«Чужий: Земля», незважаючи на суперечливість концепції, став помітною серіальною прем'єрою цього літа — що, власне, тільки підтверджують мережеві баталії навколо перших епізодів. Серіал, що вийшов через п'ять років після перезавантаження франшизи «Чужий: Ромул», від творця антології «Фарго» (2014-2023) Ноя Хоулі зберігає ретрофутуристичний дизайн оригінального фільму «Чужий» (1977) Рідлі Скотта, несподівано змішуючи його з проблематикою іншого революційного сай-фаю легендарного британця «Той, що біжить по лезу» (1982). Що в серіалі добре, що не вдалося і чому образ ксеноморфа продовжує всіх хвилювати, розглянемо на нашому традиційному сеансі кіноаналізу.  

Варто народитися в ХХ столітті, щоб побачити «Чужого» в прем'єрному 1979 році. Картонні монстри на зразок «Істоти з Чорної лагуни» (1954) залишилися в п'ятдесятих, жах в хоррорах наводять маніяки в масках з мачете і бензопилами в руках, а в кінофантастиці панує підлітковий романтизм «Нової надії» і «Близьких контактів третього ступеня» (обидва — 1977). 

І раптом з'являється фільм, який повністю змінює правила. Космічний сай-фай хоррор, створений із застосуванням новомодних спецефектів (комп'ютери тільки-но почали використовуватися в кінозйомці), що не приховує соціалістичних симпатій авторів, які до всього іншого дещо знали про те, як налякати свого глядача. Образ Чужого, що виникає з темряви, бив прямо в підсвідомість, як під дих, створюючи психологічну травму вразливим представникам декількох поколінь. Теглайн фільму дуже точно відображав його суть: «У космосі ніхто не почує твій крик». Наступного разу так налякати глядачів вдалося хіба що Фредді Крюгеру. 

Продовження фільму підтвердили старе правило, що перевершити успішний оригінал майже неможливо. Хоча «Чужі» (1986) Джеймса Кемерона стали канонічним прикладом того, що сиквел може бути не гіршим, сьогодні навіть через ностальгічну оптику зрозуміло, що стрічка залишилася у своєму часі, будучи типовою кінопродукцією вісімдесятих. Незважаючи на певні переваги «Чужих 3» (1992) Девіда Фінчера, в тому числі блискучий кастинг з британських акторів театральної школи, «Чужий: Воскресіння» (1997) Жана-П'єра Жене здається, скоріше, арт-провокацією проти Голлівуду майбутнього режисера «Амелі» (2001), ніж новим словом у всесвіті Чужих. Замість жаху від зіткнення з кошмарним і непізнаваним інопланетним хижаком у Жене — постмодерністська гра з жанрами і шаблонами поп-культури. Недарма творець образу Чужого, швейцарський художник Ганс Гігер розкритикував дизайн монстра з фільму Жене, художника-аніматора за першою професією.

Ну, а що стосується авторських приквелів Рідлі Скотта, то краще б їх взагалі не було. Тож незважаючи на тверду руку Хоулі, який одного разу перетворив чорну комедію братів Коенів на неймовірно стильну і саркастичну антологію кримінальних історій, особливих очікувань від серіалу «Чужий: Земля» не було. Тим часом, перші три серії з восьми, які вже з'явилися в мережі, вселяють оптимізм. 

Хоулі не тільки шукає натхнення у візуальній естетиці класичних фільмів, але ще й за традицією «великого кіно» намагається збагатити свій серіал філософськими мотивами: він піднімає питання особистості, моралі, штучного розуму і корпоративного контролю. На жаль, творець серіалу взяв також неспішний темп, властивий класичним фільмам минулого, але брак динаміки — поки що одна з небагатьох серйозних претензій до «Чужого: Земля».  

У центрі сюжету — група дітей, чию свідомість перенесли з вмираючих тіл у тіла здорових дорослих завдяки технологіям компанії Prodigy Corporation, яку очолює геніальний підліток Бой Кавалер, реінкарнація Пітера Пена. Нав'язливі відсилання до роману Джеймса Баррі — головна героїня на ім'я Венді, яка стоїть на чолі загону підлітків, також названих іменами «загублених хлопчиків», поки що здаються невиправданими, але ефектна поява ксеноморфа, як завжди, шокує, інтригує і збуджує.  
Звичайно ж, найцікавіше у всій франшизі — це сам образ Чужого, інопланетного хижака, який влаштовує полювання на людей просто тому, що голодний. І тим жахливішою є сама його постать: це чисте непізнаване зло, яке не сприймає себе злом, при цьому ув'язнене в максимально лякаючу фізичну оболонку. 

Гігер задумував концепцію ксеноморфа як поєднання краси і жаху. В інтерв'ю художник згадував про те, що всі його роботи є відображенням його особистих фобій. Можливо, що створений Гігером ксеноморф, який насильно запліднює людське тіло через ротову порожнину, паразитує всередині і розриває плоть під час жахливого народження, відображає підсвідомі страхи самого художника, який так і не став батьком, повторюючи в інтерв'ю, що роботи замінюють Гігеру дітей. При цьому, навіть не підглядаючи в підручники старигана Фрейда, помітно, що сама фігура Чужого наповнена підкреслено фалічними елементами. Метафора проникнення і контролю відсилає до страху кастрації, ключового у фрейдистській теорії. 

Згідно з юнговськими архетипами, Чужий уособлює собою Тінь, він несе все витіснене, від чого відреклася цивілізація — інстинкти, смерть, агресію, нерозчленованість статі. У той час як Королева Чужих відповідає негативному аспекту архетипу Великої Матері, тієї, що породжує смерть, а не життя. Вона народжує потомство і захищає гніздо, але робить це насильно, руйнуючи все навколо. 

Нарешті, за Лаканом ксеноморф — це Оbjet petit a: монстр є нав'язливим об'єктом, який одночасно і відштовхує, і притягує глядача. Поява Чужого символізує вторгнення в «Я» Реального, де страхи сексуальності, народження і розпаду меж тіла зустрічаються з руйнуванням символічного порядку. Для Чужого немає Закону, він живе поза мораллю, мовою і структурою, він не вписаний в Символічне. Це первісний жах до виникнення Суперего. Таким чином, ксеноморф — це не просто монстр: це образ несвідомого, від якого неможливо втекти.

І ніхто не почує в космосі твій крик.