Тривога рідко живе сама. Найчастіше під нею щось ще. Страх, сором, провина, втрата. Тривога — як кришка каструлі, яку притисли згори, щоб нічого не вилилось. А всередині все кипить
Несвідоме клієнта може вступати в діалог із моїм задовго до сесії — через тілесні відчуття, нав’язливі думки, сни. Це не езотерика і не магія, а частина того, що в психології ми називаємо переносом і контрпереносом, щоправда, не в класичному, а в тоншому, польовому вимірі. Коли сесія ще не почалася, а контакт уже встановлено — бо внутрішні процеси клієнта починають «звучати» в мені
А що, якщо бути «справжньою» — це означає завжди страждати? Казки дитинства нерідко вчать нас болю. Але їх можна розповісти інакше, щоб стати чутливою й сильною, а не беззахисною
Розрив між Ілоном Маском і Дональдом Трампом — це не просто сварка. Це зіткнення титанів. Два амбітних хижаки, звиклих диктувати правила, тепер не можуть ужитися в одному просторі. І якщо вам близька еволюційна метафора, то це - сутичка двох альфа-самців. І вона неминуче веде до краху союзу
Наше завдання полягало не в тому, щоб «лікувати» тривогу. А в тому, щоб допомогти клієнту розвернутися до самого сценарію. Побачити його і поставити запитання: хто все це вигадав і чи можна це «перевигадати»? Оце і є сказкотерапія. Не про чарівників. А про глибинну структуру особистості. Про архетип, який людина обрала, щоб вижити
Вона питала, чи не з’явився в мене хтось інший? Я мовчав. Я б із радістю сказав “так”. Бо це хоч якесь пояснення. Але справа не в цьому. Я просто не хочу. Я почав гуглити: “асексуальність”, “депресія і секс”, “травма і лібідо”. Чим більше читав, тим страшніше ставало
Виявляється, моя злість — це не про сина. Це я в дитинстві кричу на самого себе, коли мене не захищали. Коли я волав: «Тату, не треба!» — і отримував ременем. Або коли мама казала: «Не дратуй його, це ти довів»
Чоловік у відрядженні. Я — на дні народженні подруги. Бармен. Класика жанру: розмови, доторки, шот за шотом. До: роздратування від нудьги. Відчуття, що нікому не цікава. Під час: азарт. Хвилювання. Впевненість, що роблю щось «не так». Після: нічого
Він шукає запальничку — я заховала її в ящик із білизною. Він надягає сорочку — а я заздалегідь висмикнула ґудзик. Не відірвала, ніби випадково. Він хмуриться. Шукає. А я дивлюся. І відчуваю, що я — є. Що він про мене думає. Хай на секунду. Хай із роздратуванням. Але думає. Це ж теж увага. І, якщо чесно, це — найкраще, що я отримую за цілий тиждень
Мій перший зрив стався у вісімнадцять. Тоді я з’їла півтора торта руками — просто з коробки, на кухні, вночі. Потім сорок хвилин стояла в душі й терла шкіру до червоних плям. Було відчуття, ніби я брудна. Ніби тіло зрадило мене, і я його покарала. Відтоді все йде по колу. Голод. Контроль. Зрив. Страх. Обіцянка почати знову. І — знову…
Я записався на супервізію не тому, що не знав, що робити з клієнтом — навпаки, я знав, що все роблю правильно. І саме це мене насторожило
"Чоловік повинен. Чоловік повинен. Чоловік повинен. Ці слова звучать у мене в голові, як стандартна мелодія старого мобільного — нескінченно дратують і ніяк не вимикаються"
Я почав сумніватися в собі. Перебирав усе: темп, формат, мову, перенесення. Подумав, може, їй не підходить терапія. Або я не підходжу. А може, вона просто занадто добре навчилася виживати. Настільки добре, що терапія для неї — ще один проєкт: “прокачати себе”
Вам здається, що шлюб зайшов у глухий кут?
Я знаю, що через пару тижнів Анну накриє по-справжньому. Так завжди буває. Організм адаптується до нової реальності, мозок звикає жити без звичної дози дофаміну — але потім настає відкат. Це стається о 3-й ночі. Вона пише мені у месенджер, хоча ми так не домовлялися: «Вибачте. Я знову з ним».