Лякаюча тиша: емоційний щоденник у роботі з внутрішнім станом

Я прокидаюся о дев’ятій. Майже завжди о дев’ятій. Без будильника — просто за інерцією. Як у старих собак — навіть якщо їх не кликати, вони все одно приходять на годування. Мій мозок, очевидно, досі вважає, що за годину у нас офіс.

Перше відчуття після пробудження — не тривога й не полегшення. А… порожнеча. Не добра й не погана. Просто порожнеча. Стан чистого, сірого фону. Без емоцій. Без думок. Навіть без бажання встати. Я повільно тягнуся до телефону, хоча знаю, що там нічого нового. Та сама стрічка. Повідомлення, на які не хочеться відповідати. Світ живе, біжить, кричить — а всередині в мене тиша.

Кава. Завжди одна й та сама: чорна, міцна, без цукру. Раніше я робив її на автоматі, щоб випити дорогою до метро. Зараз — п’ю сидячи. Але все одно на автоматі. Смаку не відчувається.

Я звільнився два місяці тому. Просто якось встав у переговорці й зрозумів: більше не можу. Не хочу. Слово «треба» почало звучати як вирок. Я дивився на колег — хороші, змучені люди, які грають у «бізнес». Кажуть «бренд», «залученість», «переговоримо з креативом». І все це звучить, як реклама знеболювального.

Я сидів і думав: що, я отак до пенсії буду? Ці презентації, ці статуси в «трекері», ці фальшиві усмішки, коли кажеш, що «радий зворотному зв’язку», хоча насправді хочеться розбити ноутбук об стіну. Я не влаштовував істерик. Просто написав заяву й пішов — із відчуттям, ніби скинув бетонний рюкзак.

Перший тиждень — ейфорія. Гуляв, спав до обіду, їв усе, що хотів. Здавалося, життя почалося наново. Навіть списався з якоюсь дівчиною з тіндера — сходили в бар, випили, у мене стояло, я був живим.

А потім — усе. Наче світло вимкнули.

Я почав помічати, що жодна дія не приносить задоволення. Фільми — нецікаві. Секс — порожній. Їжа — як папір. Зустрічі з друзями — в тягар. Розмови однотипні: «Ну що, як там, відпочиваєш?» Вони жартують, мовляв, ти у відпустці. Але відпустка — це коли ти кудись поїхав, змінив обстановку. А я залишився. Просто вимкнувся.

Сиджу вдома. Іноді гуляю — щоб не смердіти. Не читаю. Не малюю. Не працюю. Не планую. Не будую. Не рухаюсь.

Мама телефонує щотижня.

— Чим займаєшся?
— Думаю.
— Про що?
— Про життя.
— Артеме, годі дурня клеїти. Треба щось робити. Чоловік має бути в русі. 

Чоловік має. Чоловік має. Чоловік має. Ці слова знову звучать у голові, як дефолтна мелодія старого мобільника — нескінченно дратують і ніяк не вимикаються.
А я нічого не маю. Я просто хочу, щоб від мене всі відчепилися.

Іноді мені здається, що я помер. Але тіло залишилось. Воно встає, миється, одягає штани. Просто щоб не було соромно. Я не п’ю, не курю, не знищую себе. Я просто не живу. Дуже охайне, зовні пристойне завмирання. Отакий я тепер: вимитий, поголений, тихо вмираючий у квартирі з білими стінами.

І в якийсь момент я зрозумів: сам не виберуся. Не тому, що не можу. А тому, що не хочу. Бо не бачу навіщо. Тоді я й записався до психолога. Без ілюзій. Без запиту. Просто тому, що якщо нікому не сказати, що я зник — боюсь, сам про це забуду.

З часом я помітив, що менше дивлюсь у телефон. Рідше залипаю в новинах, листуванні, стрічці чужих життів. Просто перестало бути важливо — хто де обідає і хто на чому заробляє. Моє увага ніби почала повертатися в тіло. Я став довше пити каву. Прислухатись до скрипу підлоги, коли ходжу босоніж. Відчувати, коли мені справді спекотно, а коли — просто тривожно. Звучить як маячня, але я й справді не розрізняв: мені холодно чи я просто злюсь. Раніше все це було одним суцільним комком.

Якось на сесії я сказав: — У мене досі немає чим зайнятись. Я не знайшов себе. Але ніби почав бути в цьому дні.

Психолог подивився на мене так, ніби давно цього чекав.
І тоді запропонував просту техніку: — Як тобі ідея вести щоденник станів? Щовечора — одне речення. Без аналізу. Просто: що ти сьогодні відчував найбільше — і що хотів би відчувати. Не для пам’яті. Не для сенсу. А щоб налаштовуватися на себе.

Спершу я поставився скептично. Я ж не дівчинка з серіалу, щоб вести щоденник. Але погодився. Перший тиждень писав сухо:

• «Був роздратований»

• «Нічого не відчував»

• «Безпричинно втомився»

• «Було тривожно без зовнішніх причин»

• «Хотілося зникнути»

А на шостий день раптом написав: «Було спокійно, коли дивився на калюжу під ліхтарем.»

І ця фраза... залишилася в мені. Я перечитував її кілька разів. У ній не було сенсу. Але було відчуття. Щось справжнє. Без зовнішнього приводу. І я зрозумів: ось воно. Не світло, не катарсис — а тонка, майже непомітна нитка, по якій можна йти.

Наступні записи стали трохи живішими:

• «Відчув легкість, коли викинув стару футболку»

• «Злякався дзвінка від мами, але не взяв слухавку. І відчув свободу»

• «Раптом розплакався. Потім стало легше»

• «Було приємно, коли собака на вулиці обнюхала мою ногу»

Я почав відчувати себе. Не аналізував — просто помічав. Це не було схоже на великий прорив. Швидше — на налаштування слуху: у кімнаті, де завжди був шум, ти раптом починаєш чути, як капає вода з крана. І розумієш — вона капала завжди. Просто ти був надто зайнятий, щоб це помітити.

Працювати я досі не почав. Але й перестав сприймати це як провал. Іноді ловлю себе на думці про проєкти. Не як раніше — «що можна монетизувати», а радше — «що мені було б цікаво спробувати». Це ще не дії. Але це вже — рух. Я більше не жену себе в кар’єру, в ефективність, у «чоловік має».

І мені подобається бути людиною, яка відчуває. Навіть якщо не завжди. Навіть якщо із запізненням. Але відчуває. Це — моя нова робота. Не оплачувана. Але дуже жива.