П’ятниця помсти. Сни в роботі з прихованою агресією

Я люблю свого чоловіка. Справді. Це не кокетство і не самонавіювання. Ми прожили разом двадцять сім років, і жодного разу я серйозно не пошкодувала. Звісно, бувало всяке — сварки, непорозуміння, образи. Ми — звичайна пара. Скучна, але міцна. Я знаю його до останньої зморшки на потилиці. Коли він чухає лоба — значить, думає. Якщо піднімає брову — щось не зрозумів, але сперечатися не буде. Я можу вгадати за його кроками, в якому він настрої йде з кухні. Якщо човгає — втомився. Якщо тупає — роздратований. Якщо йде тихо-тихо — значить, зголоднів і намагається, щоб ніхто не помітив, як уночі відчиняє холодильник.

Він — людина звички. Вранці — душ, чай без цукру, новинний сайт, перевірка тиску. Працює в охороні, чергування позмінне. Частіше вночі. Вдень спить у тиші, і я тоді намагаюся не вмикати нічого гучнішого за кота. Терпіти не може часник і запах парфумів. Все життя лягає на лівий бік і тримає мене за руку. Не міцно, не нав’язливо — просто так. Наче каже: я тут. Я поруч.

У нас немає пристрасті. Ми не були тією парою, що цілується на очах у всіх і займається сексом на кухонній підлозі. У нас було інакше. Спокійно. Надійно. Без зайвого галасу. Навіть коли в молодості жили в однокімнатній із кричущим немовлям, навіть тоді він завжди тримався рівно. Не панікував. Не нервував. Не зривався. І мені з ним було як за стіною. Він не кричав на мене. Не піднімав руку. Не принижував.

Свята ми проводили разом. Я просила: забий цвях, полагодь кран, принеси продукти. І він робив. Усе було автоматичне. Ми зрослися. Я знаю, що він скаже на будь-яку мою фразу. Він знає, як я подивлюся, якщо він щось забуде. Тільки от… іноді мені хочеться зникнути. Просто подивитися: він помітить? Якщо я перестану говорити — скільки часу мине, перш ніж він щось відчує? Якщо я зміню шампунь, приберу щітку з підсклянника, не покладу йому тапки до ліжка вранці — що він скаже? Кілька разів я пробувала. Просто так. Він сам підбирав свої тапки. Казав: «Мабуть, ти забула». І все. Не питав. Не ображався. Не цікавився. А я… я не забула. Я перевіряла.

На одній із сесій психолог спитав: «Ви почуваєтеся невидимою?» Я тоді хмикнула. Не люблю ці слова. Невидима, порожня, розгублена — все це звучить так, ніби ти персонаж з роману, а не жінка, яка просто втомилася від одноманіття. Але якщо чесно — так. Іноді я дивлюся на нього і думаю: а він бачить мене? Не як вечерю, не як господиню, не як тіло поруч. А — як жінку. З бажаннями. З образами. З таємними думками. Я не злюся. Точніше — мені так здавалося. Він робить усе, як уміє. Любить по-своєму. І я його поважаю. Але щоп’ятниці…

Я роблю щось дрібне. Майже непомітне. Ніби рука сама тягнеться не до тієї банки. Ніби ноги самі переставляють його взуття в інше місце. Спочатку це були дрібниці. Потім — стало ритуалом.

Він шукає запальничку — я заховала її в ящик із білизною. Він надягає сорочку — а я заздалегідь висмикнула ґудзик. Не відірвала, ніби випадково. Він хмуриться. Шукає. А я дивлюся. І відчуваю, що я — є. Що він про мене думає. Хай на секунду. Хай із роздратуванням. Але думає. Це ж теж увага. І, якщо чесно, це — найкраще, що я отримую за всю тиждень.

Психолог сидить з таким виразом обличчя, ніби вже все знає. Спокійний. Рівний. Без співчуття і без оцінки. Просто слухає. Іноді киває. Іноді дивиться так пильно, що мені хочеться закрити ноутбук.

— Як минув тиждень? — запитує він.

І я починаю розповідати, як завжди: «Та нормально». Чоловік працював. Я варила суп. Була на ринку. Він мовчить. Я ще щось додаю — про сусідку, про серіал, про кота. Він усе одно мовчить. І в цій тиші я сама чую, наскільки я одноманітна. Слова йдуть, як макарони без соусу. Просто перелік. Життя без приправ. І раптом усвідомлюю: я з ним розмовляю так само, як із чоловіком. Щоб просто заповнити простір.

— А п’ятниця?

Я посміхаюся. Я вже майже люблю цей момент. П’ятниця — моє темне свято.

— Цього разу я нічого страшного не зробила, — кажу.

І справді. Просто підмінила каву на цикорій. Він не помітив. Сказав: «Якийсь дивний смак». Випив і пішов у справах.

Психолог мовчить. Я додаю:

— Це не зі злості. Це… ну… як звичка. Як клацнути вимикачем.

Він знову мовчить. І раптом я дратуюся.

— Ви що, вважаєте, що я мщу йому?

— А ви як думаєте?

Ось за це я його і ненавиджу. За це «А ви як думаєте». Завжди перекидає назад. Наче кидає м’яч у груди — тримай, вирішуй сама. А я не знаю, як думаю. У мене немає відповіді. Тільки відчуття.

Бачу його обличчя на екрані, і в голові спливає картинка: я ріжу цибулю, а рука тягнеться додати ще дрібку солі. Без причини. Без сенсу. Просто щоб не було все ідеально.

— Він мене дратує, але я не злюся. Він… хороший. Не кричить. Не б’є. Не зраджує.

— А раніше — зраджував?

Я мовчу. Ось воно. Слово, якого я намагалася не торкатися. Зрадив.

— Було, — кажу.

— Розкажіть.

Голос усередині кричить: «Навіщо?! Це було двадцять років тому!» Але рот уже говорить:

У нього була інша. Марина. Він сам зізнався. Я… пробачила. Ми вирішили не повертатися до цього.

— А ваше тіло пробачило?

— Ну… так. Я не думаю про це.

— А сни?

І тут я завмираю. Бо саме тієї ночі мені наснилося, що я стою в його шафі, а там висять жіночі сукні. Гарні, шовкові. І я знаю, що вони не мої. Я не хотіла розповідати. Але розповіла.

— Вам сняться ці речі. А що ви робите?

— Стою. Просто стою.

— І що відчуваєте?

Я починаю злитися.

— Послухайте, це ж просто сон. Маячня. Ви ж не будете всерйоз аналізувати кожну маячню?

— А як ви самі пояснюєте те, що щоп’ятниці робите щось, щоб він відчув дискомфорт?

— Це не помста. Я ж його люблю.

— Так. Ви його любите. А частина вас, можливо, затаїла образу. Гнів. Розчарування. Можливо, недовіру. І ця частина не говорить. Вона діє.

І тут я завмираю. Бо розумію: так.

— Що б ви хотіли, щоб він зробив у зв’язку з тією ситуацією?

Я мовчу. Я не знаю.

— Щоб одного разу просто… подивився на мене і сказав: «Я пам’ятаю».

— Ви хочете, щоб він визнав ваш біль?

Мабуть, так. Хоч колись. Просто як людина, яка зрозуміла. Що я була не лише дружиною. Я була жінкою, яку зрадили. Яку залишили одну — справлятися, терпіти, забувати. А тепер я просто переставляю його зубну щітку не туди. І це все, що в мене залишилося.

— Можливо, настав час поговорити з ним?

— Ні. Поки не можу.

— Тоді залишайтеся з цим. Спостерігайте. Не звинувачуйте себе — але й не виправдовуйте.

Я киваю.

Я готувалася до цього три тижні. Три п’ятниці поспіль я нічого не робила. Ні солі в цукорницю, ні підміни рушників, ні вимкненого бойлера. У домі стояла така тиша, що холодильник звучав, як промислова установка. Він помічав. Першого разу — просто насупився. Другого — перепитав, чи все гаразд.

На третій — спитав:

— Ти не захворіла?

А я не хворіла. Я дозрівала. Він лежав на дивані, телевізор шурхотів фоном, як завжди. Я стояла біля вікна й крутила в пальцях чашку. Чай вистиг, рука затерпла, але я не рухалася. У якийсь момент я почула, як сама собі кажу:

— Ми можемо поговорити?

Він одразу сів. Вимкнув телевізор. І я злякалася. Не того, що він почує, а того, що я справді почну говорити. Що шляху назад не буде.

— Ти пам’ятаєш Марину? — запитала я.

Він застиг. Пауза була довгою. Він не прикидався, не грав. Просто розгубився.

— Так, — сказав він. — Пам’ятаю.

Ось і все. Далі треба було або ридати, або мовчати. Але я зробила третє — говорила.

— Тоді я вирішила пробачити. Справді. Ми пішли далі. Жили. Виховували дітей. Сміялися. Я не згадувала. Майже. Але, мабуть, моє тіло — не пробачило.

Він примружився, ніби погано почув.

— Я мстилася тобі. По-дрібному. Побутово. Щоп’ятниці я робила тобі неприємності. Псувався чай. Зникали ключі. Кава була не та.

Він не повірив одразу. Усміхнувся.

— Та ну, серйозно?

— Серйозно.

Він сидів у кріслі, ніби в нього залили бетон. Не рухався. А я продовжувала:

— Я не хочу більше мститися. Не хочу бути тією, що псує життя по грамах.
 Я хочу бути собою. Але для цього — ти маєш знати. Що я досі злюся. Що весь цей час я була не “тихою дружиною”, а жінкою, якій зробили боляче.

Він довго мовчав. Дуже довго. Я вже пошкодувала, що все сказала. Хотілося вдавати, що пожартувала. Що вигадала. Що це психотерапевт намовив — вони ж люблять поритися. Але він раптом сказав:

— Я думав, ти тоді справді пробачила.

Він подивився на мене просто як людина, якій соромно.

— Я відчував, що ти віддалилася, але ти усміхалася, готувала, спала поруч. Я вирішив — усе гаразд.

І тут я заплакала. Тихо. Без крику. Без театру. Просто сльози потекли. Він підійшов. Обійняв. Я не відштовхнула.

Після розмови я тиждень нічого не робила. Ні дрібних капостей, ні “сюрпризів”. Просто жила. Він сам почав пропонувати допомогу на кухні. Частіше дивився мені в обличчя, а не крізь. Він не став іншим — не перетворився на романтика чи психоаналітика. Просто став трохи уважнішим. І цього було достатньо.

Одного разу спитав:

— Ти вже не злишся?

Я відповіла:

— Злюся.

Але це була вже інша злість. Не як отрута, яку крапаєш у суп. А як вогонь, у якому можна щось викувати.