The Psychologist

Казкотерапія в роботі з еректильною дисфункцією

Опубліковано в « Суб'єктивні історії»

Казкотерапія в роботі з еректильною дисфункцією
Владислав ХАСАНОВ

Владислав ХАСАНОВ

9 хв читання
06/06/2025
Like
1
Views
588

Архетип, у якому ти живеш

Сесія починається з запізнення на сім хвилин. Не те щоб критично, але для Артема це нетипово. Зазвичай він пунктуальний. Сьогодні — ні. Отже, щось всередині відбувається.

— Знову те саме, — каже він, заходячи в кабінет.

Я не кваплю. Даю простір. Артем розповідає про нову жінку. Гарний вечір, чудовий секс, і саме тут починається знайомий сценарій. Уперше все працює, як треба. Завжди.

На другий, третій і далі - тіло гасне, фізичне збудження зникає. Психічно він хоче близькості, але тіло ніби відмовляється співпрацювати.

— У який саме момент пішло збудження? Відслідкував цього разу? — питаю я.

— Коли почав помічати, як лежить моя рука, як я дихаю. Що вона про мене думає.

Перейшов у спостерігача, відзначаю я. Типова дисоціація. Артем був не в тілі, а ніби зовні. Такий контроль убиває будь-яке збудження.

Я дивлюся на нього і думаю, що все це нагадує виставу. Перша сцена — ефектна. Там не треба бути справжнім. Там треба бути яскравим. А потім починається другий акт. Глядач придивляється. Уже потрібна глибина. І саме в цей момент Артем ніби сходить зі сцени. Після кожної такої «невдачі» він обриває стосунки. І знову по колу. Як тільки з’являється перспектива розвитку — завіса.

Артем був професійним актором, і, можливо, саме тому мені прийшла метафора з театром. Вона точно відображала те, що відбувалося з ним не лише в особистому, а й у професійному житті. Постійні другорядні ролі, разові проєкти, жодної головної партії чи довгострокового контракту. Ми вже пробували багато різних підходів, але класичні методи не працювали.

Сценарій, у якому не можна програти

У мене почало складатися відчуття, що ми весь час дивимось не туди. Точніше, надто вузько. Ми говоримо про тривогу, контроль, тілесне відсторонення, симптом. Але картина була значно ширшою. У якийсь момент я зрозумів: це не просто «проблема з порушенням». Це повторювана історія, сюжет із чіткою структурою й передбачуваним фіналом. А отже, вже наратив. Сценарій. Казка. Просто доросла.

Навіть стосунки з жінками вкладалися в чітку драматургічну побудову: зав’язка (нова зустріч), кульмінація (перший секс, яскравий, упевнений), провал (друга спроба — тіло гасне), розв’язка (відсторонення, розрив, кінець зв’язку). Це можна повторити з будь-якою новою партнеркою і результат буде той самий.

Це доросла, архетипічна історія, де герой приречений знову і знову проходити той самий шлях, поки не усвідомить: він живе не у своєму сюжеті. Проблема була не в тому, як він грає, а в тому, яку роль обрав. Або, радше, яка колись була йому запропонована і прийнята ним, як єдина можлива.

По суті, Артем жив в архетипі героя, який має бути бездоганним. Це дуже поширений міф, особливо серед тих, хто з дитинства засвоїв: любов потрібно заслужити. Помилився, розслабився, втратив контроль і одразу став непомітним. Це не обов’язково травма в класичному сенсі. Іноді достатньо систематичної умовності у стосунках: мама відвертається, якщо ти не на висоті; тато хвалить тільки за п’ятірки; близькість настає лише тоді, коли ти успішний.

Такі діти виростають у людей, яких усі люблять, поки вони сяють. Вони швидко вчаться бути харизматичними, ефектними. Їхня головна навичка — справляти враження. Але саме це й стає пасткою. Тому що справжня близькість, це не про враження. Вона про буття.

І тут тіло — єдине, хто каже правду. Воно виходить з гри, коли історія стає небезпечною. Коли наближається ризик бути справжнім. А справжній — це завжди потенційно неприйнятий.

У тій історії, в якій живе Артем, герой не має права бути слабким. У нього немає другої спроби. Він зобов’язаний триматися до перемоги.

Коли я мислю в термінах архетипу, мені простіше побачити напрямок. Ми не можемо працювати безпосередньо з симптомом. Він не слухає. Бо його завдання не заважати, а захищати. Проблема була не в тому, що в Артема «не встає як треба». Проблема в тому, що він не може дозволити собі облажатись. Отже, наше завдання не «лікувати» тривогу, а допомогти йому розвернутись до самого сценарію. Побачити його. І поставити запитання: а хто все це вигадав? І чи можна це — перевигадати?

Оце і є казкотерапія. Не про чарівників. А про глибинну структуру особистості. Про архетип, який людина колись обрала, щоб вижити. І який тепер заважає їй жити. І Артем, як людина, що мислить у термінах ролей, історій, сцен, саме той клієнт, з яким можна і потрібно говорити цією мовою.

Вихід із ролі

Наступна сесія починається, як зазвичай.

— Я думав про те, що ти сказав. Про сценарій, у якій історії я взагалі живу.

Артем почав мислити наративно. Це означає, що він почав відокремлювати себе від тієї ролі, яку раніше вважав собою. Для клієнтів із нарцистичною вразливістю, а у Артема вона саме така, замаскована під іронію, це великий зсув: уперше не зростись із образом, не захищати його, а поставити під сумнів. Не «чому я такий», а «а я взагалі хто?»

— Я весь час ніби маю відповідати якійсь нормі.

Наші норми не з’являються самі по собі. Вони формуються культурним кодом: родиною, медіа і особливо дитячими історіями, через які ми вперше починаємо сприймати світ ширше.

— Згадай, будь ласка, які казки ти любив у дитинстві?

Запитання незвичне, але Артем чесно замислюється.

— «Лускунчик». Дуже його любив. Особливо момент перетворення. І коли Клара починає бачити, що він не просто іграшка. І ще… «Малюк і Карлсон». Хоча я його боявся. Але і заздрив.

Лускунчик — це архетип прихованого обраного. Того, кого спочатку не помічають, але в критичний момент він розкривається. Це може свідчити про пригнічену силу, яка потребує визнання. А Карлсон — анархічний трікстер, якому дозволено все, бо він «не справжній». Фігура свободи й самотності водночас.

— А в підлітковому віці? Фільми, книжки, серіали?

Артем пожвавлюється. Каже, що дивився «Людину-павука» до сліз. Перший фільм вразив як щось особисте. Не через суперсилу, а через подвійне життя. Через постійне відчуття, що ти щось приховуєш.

Артем жив усередині архетипу самотнього героя, який не може повністю довіритись. Який має все витримати сам. Який носить маску й живе з думкою, що як тільки маска впаде, усе зруйнується.

Я не поспішаю це озвучувати. Занадто легко скотитися в «я тобі все поясню». Замість цього пропоную просту практику:

— Артеме, я хотів би, щоб цього тижня, коли дивишся фільм, читаєш щось чи навіть гортаєш меми, ти запитував себе: «Хто я в цій історії? Яку роль я собі присвоюю?» Не аналізуй. Просто відчувай: тягне чи відштовхує. Якщо тягне, значить, архетип активний. А далі, лише одне питання: «А я хочу в ньому жити?»

На наступній сесії Артем каже, що дивився серіал The Bear (Історія про талановитого шеф-кухаря Кармі, який після самогубства брата повертається з високої кухні, щоб врятувати сімейну забігайлівку в Чикаго. Це розповідь про його боротьбу з хаосом на кухні, внутрішніми травмами та складними стосунками з командою. У центрі — теми втрати, стресу, перфекціонізму й сімейних зв’язків. — Прим. ред.). І буквально закохався. Не міг відірватись. Головний герой — неідеальний, не справляється, але залишається. І в нього є справжня команда. Де його поважають — навіть коли він не витягує.

— Я вперше захотів бути не героєм. Не тим, хто все тягне, — підсумовує він.

Фінал цієї психологічної роботи — не чудовий секс. Це перший випадок, коли Артем не втік. Був контакт. Було напруження. Було «не вийшло». Але він залишився. І з часом це «залишився» перетворилося на стосунки.

Іноді сценарій не обов’язково переписувати. Іноді достатньо вийти з нього та обрати інший. Так починається нова історія. Не про героя. А про людину. Живу, таку, що помиляється, прийняту.

Читати більше

Like
1
Views
588

Коментарі

Ваш коментар буде першим!

Залишити коментар

Коментувати

Зверніть увагу, що всі поля обов'язкові для заповнення.

Ваш email не буде опубліковано. Він буде використовуватись виключно для подальшої вашої ідентифікації.

Всі коментарі проходять попередню перевірку і публікуються тільки після розгляду модераторами.