Казкотерапія в роботі з еректильною дисфункцією

Сесія починається з запізнення на сім хвилин. Не те щоб критично, але для Артема це нетипово. Зазвичай він пунктуальний. Сьогодні — ні. Отже, щось всередині відбувається.

— Знову те саме, — каже він, заходячи в кабінет.

Я не кваплю. Даю простір. Артем розповідає про нову жінку. Гарний вечір, чудовий секс, і саме тут починається знайомий сценарій. Уперше все працює, як треба. Завжди.

На другий, третій і далі - тіло гасне, фізичне збудження зникає. Психічно він хоче близькості, але тіло ніби відмовляється співпрацювати.

— У який саме момент пішло збудження? Відслідкував цього разу? — питаю я.

— Коли почав помічати, як лежить моя рука, як я дихаю. Що вона про мене думає.

Перейшов у спостерігача, відзначаю я. Типова дисоціація. Артем був не в тілі, а ніби зовні. Такий контроль убиває будь-яке збудження.

Я дивлюся на нього і думаю, що все це нагадує виставу. Перша сцена — ефектна. Там не треба бути справжнім. Там треба бути яскравим. А потім починається другий акт. Глядач придивляється. Уже потрібна глибина. І саме в цей момент Артем ніби сходить зі сцени. Після кожної такої «невдачі» він обриває стосунки. І знову по колу. Як тільки з’являється перспектива розвитку — завіса.

Артем був професійним актором, і, можливо, саме тому мені прийшла метафора з театром. Вона точно відображала те, що відбувалося з ним не лише в особистому, а й у професійному житті. Постійні другорядні ролі, разові проєкти, жодної головної партії чи довгострокового контракту. Ми вже пробували багато різних підходів, але класичні методи не працювали.

У мене почало складатися відчуття, що ми весь час дивимось не туди. Точніше, надто вузько. Ми говоримо про тривогу, контроль, тілесне відсторонення, симптом. Але картина була значно ширшою. У якийсь момент я зрозумів: це не просто «проблема з порушенням». Це повторювана історія, сюжет із чіткою структурою й передбачуваним фіналом. А отже, вже наратив. Сценарій. Казка. Просто доросла.

Навіть стосунки з жінками вкладалися в чітку драматургічну побудову: зав’язка (нова зустріч), кульмінація (перший секс, яскравий, упевнений), провал (друга спроба — тіло гасне), розв’язка (відсторонення, розрив, кінець зв’язку). Це можна повторити з будь-якою новою партнеркою і результат буде той самий.

Це доросла, архетипічна історія, де герой приречений знову і знову проходити той самий шлях, поки не усвідомить: він живе не у своєму сюжеті. Проблема була не в тому, як він грає, а в тому, яку роль обрав. Або, радше, яка колись була йому запропонована і прийнята ним, як єдина можлива.

По суті, Артем жив в архетипі героя, який має бути бездоганним. Це дуже поширений міф, особливо серед тих, хто з дитинства засвоїв: любов потрібно заслужити. Помилився, розслабився, втратив контроль і одразу став непомітним. Це не обов’язково травма в класичному сенсі. Іноді достатньо систематичної умовності у стосунках: мама відвертається, якщо ти не на висоті; тато хвалить тільки за п’ятірки; близькість настає лише тоді, коли ти успішний.

Такі діти виростають у людей, яких усі люблять, поки вони сяють. Вони швидко вчаться бути харизматичними, ефектними. Їхня головна навичка — справляти враження. Але саме це й стає пасткою. Тому що справжня близькість, це не про враження. Вона про буття.

І тут тіло — єдине, хто каже правду. Воно виходить з гри, коли історія стає небезпечною. Коли наближається ризик бути справжнім. А справжній — це завжди потенційно неприйнятий.

У тій історії, в якій живе Артем, герой не має права бути слабким. У нього немає другої спроби. Він зобов’язаний триматися до перемоги.

Коли я мислю в термінах архетипу, мені простіше побачити напрямок. Ми не можемо працювати безпосередньо з симптомом. Він не слухає. Бо його завдання не заважати, а захищати. Проблема була не в тому, що в Артема «не встає як треба». Проблема в тому, що він не може дозволити собі облажатись. Отже, наше завдання не «лікувати» тривогу, а допомогти йому розвернутись до самого сценарію. Побачити його. І поставити запитання: а хто все це вигадав? І чи можна це — перевигадати?

Оце і є казкотерапія. Не про чарівників. А про глибинну структуру особистості. Про архетип, який людина колись обрала, щоб вижити. І який тепер заважає їй жити. І Артем, як людина, що мислить у термінах ролей, історій, сцен, саме той клієнт, з яким можна і потрібно говорити цією мовою.