Розмова "в подушку". Як супервізія допомагає вийти з глухого кута у роботі з клієнтом

Ігор записався до мене навесні: «не відчуваю радості, життя проходить повз, ніби все нормально, але всередині — порожнеча». Чоловік, близько сорока, працює в ІТ, у стосунках, дітей немає. Я відразу помітив: високий інтелект, стабільний самоконтроль, мінімальний доступ до почуттів. Зате — добрий рівень рефлексії. Він чує, не йде в жорсткий захист, не сперечається. Отже, з ним можна працювати. Перший місяць я був задоволений.

Ігор приходив вчасно, ніколи не скасовував сесії, приносив роздуми, фіксував динаміку. Розумів із півслова. Інколи навіть із півжесту. Швидко вловлював інтерпретації, не відкидав запитань, навпаки — намагався з ними щось зробити. Ігор здавався ідеальним клієнтом: помірно складним, достатньо стабільним, із чітким запитом і без явного спротиву. Працювати з ним було схоже на розв’язання рівняння: є змінні, є вихідні дані, і є логіка, за якою все має привести до руху.

Я йшов поступово, крок за кроком. Контакт — є. Контейнування — працює. Інтервенції — відгукуються. Усе добре. Я поставив собі орієнтир — шість місяців на стабілізацію, а потім — у глибину.

Сесії йшли за графіком. Ігор розповідав про роботу: перфекціонізм, прокрастинацію, синдром самозванця. Про стосунки: «ми разом уже сім років, але ніби кожен у своїй кімнаті». Про втому: «я у відпустці, та все одно не можу розслабитися». Про дитинство: «мама завжди знала, як правильно, тато — просто був поруч». Про тривогу: «не паніка, не жах — просто внутрішній шум, від якого неможливо відпочити».

Ми робили тілесні паузи. Сповільнювалися. Перевіряли відчуття. Він намагався зрозуміти, де в тілі живе тривога. Перші місяці казав: «нічого не відчуваю». Потім: «мабуть, у грудях». Далі: «ніби тисне, але не боляче».

Це був прогрес. Я не чекав від нього катарсису чи емоційних вибухів — для мене було важливо, що він рухається. Повільно. Але рухається. Я бачив, як змінюється його тон: від першого «мабуть, я просто дивний» — до «схоже, я маю звичку уникати контакту».

Саме в такі моменти я відчував задоволення від своєї роботи. Не тоді, коли хтось плаче або «прозріває», а коли людина починає мислити інакше. Коли в неї з’являється внутрішній спостерігач. Коли вона сама ловить себе на автоматизмі й каже: «ага, здається, це стара історія». Це означало, що вона не просто слухає — вона працює.

І ось тут, здавалося б, все мало б іти далі вже прокладеним шляхом. Але не пішло. Взагалі. Він продовжував приходити. Слухав, кивав, іноді записував. Я — теж. Ми говорили про його втому, про те, як він залипає в роботі, про те, як не може видихнути в стосунках. Я проводив сесії так само, як раніше: з увагою, включено, з фокусом на тілесному, на емоціях. Ігор відповідав. Реагував.

Іноді навіть сам пропонував: «А можемо спробувати побути в мовчанні?»

— Звісно, — казав я. І ми мовчали. 

Але з певного моменту я почав ловити себе на дивному відчутті. Ніби я говорю в подушку. Він начебто поруч, переді мною, але не відгукується. Не тому, що чинить спротив — просто в сесіях ніби не залишається сліду. Ми обговорювали важливі речі. Але через тиждень — ніби нічого не було. Повторювалися слова, інтонації, навіть формулювання. Я почав впізнавати власні фрази — тільки тепер вони звучали з його вуст. Механічно. Чисто. Як завчена роль.

Спершу я подумав, що це — фаза інтеграції. Що він проговорює, переварює, перекладає на свій внутрішній мовник. Я чекав, що за цим з’явиться рух. Але він не з’явився…

І саме в цей момент я вперше поставив собі запитання, від якого справді стало тривожно: а раптом це вже не терапія, а звичка?

Я записався на супервізію не тому, що не знав, що робити з клієнтом — навпаки, я знав, що роблю все правильно. І саме це мене насторожило. Терапія тривала майже рік. Зовні — бездоганно: запит сформульовано, контакт є, динаміка була. Але останні місяці я виходив із сесій, як після медитації — тільки не очищеним, а ніби відстороненим.

Супервізор слухав. Я прийшов не по відповідь — я прийшов перевірити себе. Описав динаміку. Як спочатку була зацікавленість, був контакт. Як клієнт почав помічати повторювані патерни, став рефлексувати. Я вважав це прогресом.

І це справді був прогрес. Але в якийсь момент усе завмерло. Супервізор запитав, як я це відчуваю тілом. І я одразу зрозумів, до чого він веде. Бо останнім часом після цих сесій я відчував дивну порожнечу. 

Він уточнив, чи ставив я клієнтові прямі запитання щодо самого процесу. Я відповів — ні. Намагаюся заходити м’яко: «Ти помічаєш, що ми знову до цього повертаємося?»
Він казав: «Так, мабуть, ще не опрацьовано». Це звучало вправно, терапевтично — але не вело нікуди.

Супервізор запитав: "Що стримує тебе від прямого запитання?"

Я замовк. Бо відповідь була не у словах. Вона була у відчутті. Здавалося, ніби я боюся порушити тонку, ідеально збудовану конструкцію.

Я розумів, що якщо поставлю запитання: «Навіщо ти приходиш?» — він може розгубитися. І тоді терапія завершиться. А я залишусь із відчуттям, що це все була не робота, а імітація.

Мені було вигідно зберігати цю терапію. Бо вона була тихою, структурною, акуратною. Без скандалів, без проекційної каші, без емоційних гойдалок. Година на тиждень, де все стабільно. Але не живо.

Я почав обслуговувати процес. Не досліджувати — підтримувати видимість. Став частиною його патерна. Тієї самої «нормальності», за якою він ховався все життя. І якщо я не ризикну — ми так і сидітимемо ще рік.

— Якщо ти відчуваєш, що ви обоє перестали бути живими — це твоя відповідальність повернути правду в кімнату. Навіть якщо вона буде незручною. Навіть якщо після неї хтось піде.

Супервізор не сказав, що я щось роблю не так. Він не дав готових рішень. Він просто поставив дзеркало. Я вийшов із сесії й зрозумів, що питання вже дозріло. І що тепер не поставити його — означатиме зрадити. Не клієнта. Себе.

Я почав сесію з Ігорем так само, як завжди. Тихо, спокійно, без поспіху. Він ввічливо, без зайвого інтересу, запитав, як у мене справи. І ми почали. Він говорив про роботу. Знову. Що задачі навалюються. Що складно просити про допомогу. Що «ніби справляюся, але в голові шум». Усе те саме. Абсолютно. Я слухав, але вже інакше.

І десь на десятій хвилині відчув — час.

— Я хочу поставити тобі, можливо, не зовсім зручне запитання.

Пауза. Він дивиться. Чекає. Я продовжую:

— Як ти сам розумієш, що саме дає тобі ця терапія зараз?

Ігор трохи напружився.

— Ну… я почав краще відслідковувати свої стани. Іноді помічаю, коли йду в автоматизм. Став трохи уважнішим до себе.

— Ти вже казав про це. І я радий, що це є. Але що саме зараз, майже за рік роботи, змушує тебе щотижня приходити сюди?

Він довго дивився вбік. А потім сказав:

— Мабуть… не знаю. Це вже як звичка. Я ніби не думаю, що «мені треба», але й не думаю, що «пора завершувати».

Ігор промовив це без емоцій. Але в кімнаті щось зрушилось. Бо це був перший раз, коли він не намагався зіграти «правильного клієнта». Він не знав. І він сказав, що не знає.

— Іноді мені здається, що стало легше просто тому, що з’явилась якась точка… не знаю, стійкості. Типу якоря.

На сесії вперше прозвучало те, що ми обидва вже давно підозрювали: наша терапія — це якір. Не шлях. Не рух. Якір. Я не став його штовхати. Не запропонував: «ну, тоді давай завершувати, якщо немає руху». Навпаки — я замовк. І в цій тиші — він почав думати.

Ігор почав повільно, вголос, розбиратися, чому не хоче йти. Що боїться залишитися без цієї години. Що іноді сесія — єдине місце, де він не мусить бути продуктивним.
Що є дивне відчуття: ніби якщо він піде — не залишиться нічого.

Він говорив про страх порожнечі. Про неможливість бути наодинці з собою. Про те, що поруч завжди хтось має бути — не надто близько, але на зв’язку.

— Я не певен, що хочу щось змінювати. Я просто не хочу розсипатися.

Він приходив не по зростання. Не по інсайти. Він приходив — щоб не розвалитися.
І тільки тепер, коли я порушив сценарій, він зміг це озвучити. Сесія завершилась тихо. Без епілогу. Без «нового плану». А я залишився. З відчуттям, що ми тільки почали.
Не терапію. Роботу. Роботу справжню. Де не треба бути «хорошим терапевтом» і «зручним клієнтом». Де є місце паузі, розгубленості, порожнечі. Де нарешті не треба вдавати.