Він мовчав і тонув

Несвідоме клієнта може вступати в діалог із моїм задовго до сесії — через тілесні відчуття, нав’язливі думки, сни. Це не езотерика і не магія, а частина того, що в психології ми називаємо переносом і контрпереносом, щоправда, не в класичному, а в тоншому, польовому вимірі. Коли сесія ще не почалася, а контакт уже встановлено — бо внутрішні процеси клієнта починають «звучати» в мені.

Дивний сон

Сьогодні мені наснився сон, а це, взагалі-то, рідкість: або не запам’ятовую, або там щось таке, про що пристойній людині краще не згадувати. Але цей — залишився.
⠀
Ми сиділи в човні: я і хлопчик, років п’яти, може. Він мовчав. Просто дивився на воду, ніби знав, що зараз буде.

А човен тонув. Повільно йшов на дно. Я знав, що ми загинемо, і що не зможу врятувати цю дитину. Але він не просив, не кликав на допомогу, навіть не плакав. Лише дивився — на мене, на воду, на щось, чого я не розумів.
⠀
Вранці я прокинувся в холодному поту, глянув на годинник — 7:24. До першої сесії ще більше години. Пішов варити каву і ігнорувати власне несвідоме.
⠀
Перша клієнтка сьогодні — Лєна. Одна з тих дівчат, у яких у списку справ на день «психолог» десь між «пілатесом», «записатися на чистку зубів» і ще купою пунктів, які звичайна людина виконує за тиждень.
⠀
Вона завжди зібрана, ніколи не йде в емоції і… не говорить про сина. Хоча він у неї є, я це знаю. Дивно, чому саме сьогодні я про це згадав?

— Добрий ранок, Лєно.

— Добрий, — голос рівний. Але… щось не так.
⠀
Не погляд, не постава, щось у паузах між словами. Ніби внутрішня температура впала. Я відчуваю, як повертається той сон. Не як картинка, не як флешбек, він повертається тлом, як дивний тиск у грудях. Не прямий сенс, а стан: волога, тиша, безвихідь.
⠀
— Як минув тиждень? — питаю майже автоматично, але всередині вже готуюся до чогось, хоча сам не знаю, до чого саме. Не можу пояснити, але відчуваю, ніби між нами хтось третій.
⠀
— Погано. — Пауза. Довга. — Я не розумію, чому. Просто погано, і все. Він знову захворів. Температура, соплі, не спить. Я сиджу поруч, роблю вигляд, що читаю, а сама думаю: «Господи, що зі мною не так? Чому я нічого не відчуваю?»
⠀
Хлопчику в човні було приблизно стільки ж років, скільки її синові. Тепер я сиджу навпроти Лєни й розумію: той сон був не про мене. Або, принаймні, не лише про мене. Він був не про мого внутрішнього дитину, не про провину, не про особисту історію. Він був як послання, яке я мав розпізнати, бо вона поки що не може його вимовити.

Зрив

— Я не знаю, що зі мною. Дивлюся на нього… і нічого не відчуваю.

— Так було від самого початку? — спокійно запитую я.

— Я памʼятаю пологи, памʼятаю, як його поклали на мене. Усі кажуть, що це момент… ну, ви знаєте, магії. Звʼязку. А я дивилася й думала: хто ти? І чому мені тепер треба з тобою жити?

Лєна криво усміхається. Майже злісно. Увімкнувся захист, пішов сарказм. Добре. Отже, зачепило.

— Іноді я граю роль. Розумію, як «треба», можу обійняти, поцілувати, але всередині — глухо. Ніби в мені вкрали ту частину, яка має бути… матірʼю.

— А яку роль ви граєте?

— Хорошої мами. Яка все вміє, все памʼятає, все контролює — тільки не відчуває. І, до речі, роблю я це добре. Усі думають, що я справляюся. Навіть чоловік. А вночі, коли він засинає, я йду у ванну, замикаюся й просто… не знаю. Сиджу. Іноді вмикаю воду, дивлюся, як вона тече. І думаю: може, треба просто повільно зануритися під воду — так, щоб ніхто не помітив.

— А якби ви могли, — кажу я повільно, — якби ви щось відчули до сина, що б це було першим?

Вона довго мовчить. Дивиться вбік.

— Страх. Що я все втратила.

— А потім?

— Біль. Бо я й досі не можу повернути те, чого ніколи не було.

— А якби ви могли сказати йому щось? Не в реальності — всередині. Просто зараз. Що б це було?

— Я б сказала… пробач. Пробач, що я тебе не чекала, що я нічого не відчула. Що дивилася на тебе, як на чужого. Хоча ти завжди був поруч.

Я відчуваю, як щось у мені згортається. Ці слова — не лише про її сина. Вони універсальні. Їх могли б сказати тисячі жінок, які стали матерями — за фактом, але не за відчуттям. І ніхто не дав їм права в цьому зізнатися. Бо «мати зобов’язана». Бо «інстинкт». Бо «якщо не любиш — ти монстр».

— Сьогодні вранці мені наснився сон.

Лєна підіймає погляд. Почервонілі очі, червоний ніс.

— Я був у човні з маленьким хлопчиком. Він мовчав. Ми тонули. Я не міг його врятувати, і він просто дивився на мене.

— Ви жартуєте?

— Ні. Я рідко розповідаю свої сни. Але іноді такі збіги — не збіги. Іноді несвідоме клієнта настільки сильне, що проривається в тіло, у сон, у дивну думку психолога. Іноді воно доходить не до вас — а до мене. Щоб я не пропустив. Щоб я помітив.

Лєна повільно киває.

— А я… я ж навіть не збиралася сьогодні про це говорити.

— Але все одно сказали.

Я відчуваю, як стара броня впала. І залишилася тільки жінка. Наодинці з тим, що всі ці роки тягнула за собою, як валізу з цеглою, роблячи вигляд, ніби там нічого особливого.

Спроба не потонути

Останні десять хвилин сесії минають майже в тиші. Я не ставлю запитань. Не підбиваю підсумків. Не намагаюся вибудувати логічний ланцюг із болю, провини й материнства.
Просто сиджу поруч із Лєною, там, де вона вже без масок, без інструкцій, без ролі «хорошої».

Лєна мовчить, дивиться убік. Я відчуваю, як у ній щось перебудовується, і думаю про те, що люди часто приходять у терапію не для того, щоб «щось виправити», а щоб хоча б в одному місці побути такими, якими вони є насправді. Зламаними. Невдалими. Втомленими. Відірваними. Без потреби щось пояснювати. Без страху бути осудженими.
Лєна дивиться на мене і тихо каже:

— Мені страшно, що я все зіпсувала. Що він… уже навчився жити без мене.

— Можливо. А можливо він якраз чекає, щоб ви повернулися.

— А якщо я не зможу?

— Тоді будете поруч хоча б чесно. Це краще, ніж порожня ідеальність.

Сесія закінчується. Я вимикаю камеру і ще кілька хвилин просто сиджу. Дихаю.
Думаю про те, як багато жінок живуть із переконанням, що вони погані матері, бо не відчули «як у рекламі» одразу після пологів.

Як багато чоловіків картають себе за те, що не відчувають «любові з першого погляду» до новонародженого. Скільки провини лежить на тих, хто просто не вписався в стандарт. І як мало у них місць, де можна про це сказати без наслідків.

Я згадую сон. Човен. Хлопчика. Тишу.

І тепер розумію: він не хотів, щоб я його рятував. Він просто хотів, щоб я його помітив.
Несвідоме клієнта може вступати в діалог із моїм задовго до сесії, через тілесні відчуття, нав’язливі думки, сни. Це не езотерика і не магія, а частина того, що ми в психології називаємо переносом і контрпереносом. Не в класичному розумінні, а в тоншій, польовій формі. Коли сесія ще не почалася, а контакт уже встановлено бо внутрішні процеси клієнта починають «звучати» в мені.

І якщо вдається не втекти в драму, не спокуситися на роль рятівника, не замкнутися в аналізі, а просто залишитися поруч, уважним і присутнім, саме тоді й виникає терапевтичний момент. Справжня зустріч, там, де раніше були тільки мовчання й страх.