Принцеса на горошині. Історія про дитячі казки, які формують дорослий біль

Казки, з яких усе почалося

Аня підключилася рівно о сьомій. Зазвичай це хороший знак: стабільність і пунктуальність. Але з Анею це було не так однозначно. Я звик заздалегідь чекати її тривожного погляду й вічно напружених пальців, якими вона машинально перебирала щось на столі — ручку, край блокнота або кришечку від крему для рук. Вона взагалі завжди тримала біля себе дрібні предмети, ніби без них могла втратити контроль.

Коли камера увімкнулася, Аня сиділа рівно, руки акуратно складені на столі. Але я вже знав: всередині там буря, і руки скоро її видадуть. Так і сталося: майже одразу пальці почали нервово тягнути за комір светра, поправляючи те, що не вимагало поправки.

— Привіт, Аню, радий тебе бачити, — сказав я якомога спокійніше, намагаючись, щоб мій голос став опорою для її тривожності.

— Я сьогодні, здається, зрозуміла важливу річ. Знову спіймала себе на цьому. Була в магазині, і продавчиня сказала щось на кшталт «обережніше, не зачепіть вітрину». І мене просто прорізало наскрізь. Я миттєво відчула себе якоюсь незграбною й нікчемною. Потім уже вдома сіла — і просто сльози виступили. І тут подумала: нормальні люди ж так не роблять? Чому я реагую так гостро на будь-яку дрібницю?

— А давай на секунду подумаємо, звідки взагалі взялася така реакція? Ти сказала: «надто гостро сприймаю». Як би ти ще описала свій стан? Як ти це відчуваєш?

Вона уважно подивилася вбік і раптом вимовила несподівано яскраво й точно.

— Наче в мене немає шкіри.

Я не поспішав відповідати, даючи цій метафорі осісти, укорінитися в нашій бесіді. З психологічної точки зору, образ «відсутності шкіри» точний: шкіра — це психологічна межа людини, бар’єр, що захищає від зовнішніх впливів, критики, емоційних ударів. Коли людина відчуває себе вразливою до болю, це означає, що її психологічні межі ніби стерті.

— Сильно звучить, — зізнався я. — Ти завжди була такою чутливою?

Вона ледь зітхнула й кивнула.

— Батьки часто казали: «Яка ти чутлива дівчинка!» Причому ніби з гордістю, але водночас із побоюванням. Самі не знали, що з цим робити.

Я уважно слухав, відзначаючи про себе інтонації й емоції, які вона транслювала, сама не помічаючи. Саме дитинство часто стає ключем до переконань і установок, що переслідують нас усе життя. І я вирішив піти в це дитинство трохи глибше.

— Ти коли-небудь замислювалася, на яких історіях виросла? Що тобі читали в дитинстві? Наприклад, які казки?

Аня трохи напружилася. Для тривожних людей такі питання часто звучать лякаюче — як спроба занадто близько підійти до чогось давно витісненого й крихкого.

— Ну… Багато різних читали. Але найчастіше чомусь саме «Принцесу на горошині». Це улюблена казка мами. І, мабуть, моя теж.

— Чим саме вона тобі так запам’яталася?

Вона трохи насупилася.

— Там про те, що справжня принцеса настільки чутлива, що їй навіть маленька горошина заважає спати. Мама завжди підкреслювала: справжня дівчинка має бути чутливою. Що саме це робить її жіночною й справжньою.

— Тобто мама транслювала тобі переконання, що бути справжньою — означає постійно відчувати дискомфорт?

Вона кивнула й замовкла. Звичайна дитяча казка перетворилася на життєву істину: справжня, автентична особистість зобов’язана страждати, інакше вона неналежна.

— Дивно, що я ніколи раніше цього не помічала.

Я всміхнувся, намагаючись підбадьорити м’яко й без тиску. Саме такі маленькі відкриття в терапії іноді дають найважливіший імпульс до змін. Аня щойно зробила важливий крок, уперше усвідомила зв’язок між дитячим переконанням і своєю теперішньою болем. Тепер у нас була точка відліку, від якої можна почати розбирати її глибокі внутрішні конструкції.

Переконання, які ріжуть

Через тиждень, у той самий час, Аня знову на зв’язку.

— Я знову думала про ту казку, про принцесу на горошині, — почала вона майже одразу. — Чомусь це не дає мені спокою.

— Що саме тебе там турбує?

— Те, як мама пояснювала мені цю історію. Я згадала її слова буквально. Вона казала: «Справжня принцеса обов’язково відчуває горошину, бо в неї тонка, ніжна шкіра». І що саме ця чутливість доводить її справжність. Іншими словами, але суть така. Я тоді сприйняла це так: якщо я хочу бути справжньою й цінною, то маю все дуже гостро відчувати. 

І мені стало дуже страшно.

— Чому страшно?

— Бо я згадала себе в дитинстві. Постійно доводила цю свою «справжність». Якщо я не реагувала гостро на критику чи біль — мені здавалося, що я погана й обманюю всіх навколо.

Я уважно слухав її й розумів, що Аня вперше сама так чітко сформулювала проблему. Виявилося, вона не просто страждала від своєї гіперчутливості, а й свідомо підтримувала її, боячись перестати бути справжньою.

— Цікаво, виходить, що чутливість стала твоїм способом відповідати очікуванням мами. Ти ніби прийняла цю ідею й зробила її частиною свого життя?

Вона кивнула, й мені здалося, що голос став трохи вільнішим, ніби важкий тягар упав з плечей від того, що хтось інший, окрім неї, зрозумів, що відбувається.

— Потім я згадала ще одну казку, «Русалоньку». І мені стало ще сумніше.

— Чому?

— Бо там ще гірше. Русалонька повністю себе віддає, навіть голос втрачає, щоб отримати любов. І зрештою нічого не отримує. Мені це здавалося красивим у дитинстві, навіть благородним. А тепер здається, що це жахливо. Я ж теж постійно щось віддаю іншим — час, сили, увагу, ніби так і треба.

— Знаєш, що об’єднує ці дві історії? — обережно спитав я, намагаючись спрямувати її думку глибше. В обох казках жінка страждає. І страждання показують як необхідну умову, щоб бути гідною любові, поваги, визнання. Виходить, ти виросла з чітким переконанням: хочеш бути справжньою й коханою — будь готова страждати.

Аня завмерла, її очі трохи розширилися. Мені здалося, що в цей момент у неї всередині щось тихо хруснуло.

— Але ж це неправильно. Не можна ж весь час страждати заради того, щоб тебе приймали.

— Звісно, не можна. Але в дитинстві в тебе не було вибору, тобі дали ці правила, і ти повірила, що саме так влаштований світ.

— А тепер мені здається, що я так втомилася. Я просто хочу почуватися спокійно й не боятися кожного разу.

— Спробуй подумати, які історії ти б хотіла чути в дитинстві замість цих? Які казки могли б допомогти тобі стати впевненою й спокійною?

Аня на мить замовкла, ніби уявляючи інший сценарій свого життя, й трохи усміхнулася.

— Ніколи раніше не думала, що можна просто взяти й придумати інші казки.

— Можна. Якщо ми вигадаємо іншу історію, у тебе з’явиться можливість змінити себе й своє ставлення до світу.

Вона задумливо подивилася кудись убік, ніби вже почала подумки переписувати своє дитинство.

Казка, написана наново

— Я спробувала написати нову казку, — випалила Аня на наступній сесії. — Правда, поки що тільки почала.

— Давай послухаємо, що в тебе вийшло.

Аня взяла зі столу аркуш паперу. Я помітив, що вона трохи хвилюється, але цього разу це було приємне хвилювання — те, що відчувають люди, коли готові поділитися чимось важливим і особистим.

— Жила-була принцеса, у якої не було шкіри. Вона була дуже чутливою, бо все навколо ранило її: чужі слова, думки, погляди. Вона намагалася закриватися від усього світу, сиділа у своєму замку й виходила тільки тоді, коли треба було зробити щось дуже важливе.

Вона зробила невелику паузу, уважно подивилася на мене, ніби чекаючи підтвердження, що йде в правильному напрямку.

— Дуже точний образ, продовжуй, будь ласка.

— Одного разу їй стало дуже самотньо. Вона вирішила вийти з замку й знайти спосіб захищатися, бо більше не могла жити на самоті. Вона вирушила до старої чарівниці, яка жила в гущавині лісу. Чарівниця подивилася на неї й сказала: «Я не можу повернути тобі шкіру, але можу дати чарівний плащ, який буде захищати тебе від усього непотрібного». Принцеса взяла цей плащ. Він був дуже легкий, невидимий, майже невагомий. Але він умів відбивати чужі злі слова й думки. Тепер принцеса могла сама вибирати, що впускати всередину, а що ні. Вона як і раніше була чутливою й могла розуміти інших людей, але більше не дозволяла їм ранити її. Вона була захищена.

Аня підняла очі від аркуша й уважно подивилася на мене, ніби трохи побоюючись почути критику. Але критикувати було нічого.

— Як тобі самій твоя казка? — обережно спитав я.

— Дивне відчуття. Мені подобається ця принцеса. Вона все ще схожа на мене, але при цьому вже не жертва. Вона сама вирішує, як їй жити. Мені дуже хотілося б стати такою ж.

Я помітив, як змінився її голос. Аня говорила про принцесу, але це явно вже була не казка. Вона говорила про себе, й уперше — без звичного страху й відчуття приреченості.

— Знаєш, — сказав я їй, — це дуже чесна й корисна історія. Ти знайшла чудовий спосіб показати собі, як можна бути водночас чутливою й сильною. Тепер залишилося спробувати перенести це в реальне життя.

Вона задумалася, трохи розгубилася, потім спитала:

— Але як?

— Кожного разу, коли ти відчуваєш біль від чужих слів чи думок, згадай про свій чарівний плащ. Подумай, які слова ти хочеш впустити всередину, а які ні. Уяви, як непотрібні емоції й зауваження залишаються зовні, не завдаючи тобі шкоди.
Аня слухала уважно, ніби запам’ятовуючи кожен крок нової інструкції. Спочатку це буде здаватися дивним, навіть безглуздим. Але поступово твоя психіка навчиться використовувати цей образ, щоб захищати твої особисті кордони. Це працює майже так само, як стара казка про горошину, тільки тепер у тебе інша, своя історія, яка тебе береже, а не змушує страждати.

Аня кілька секунд дивилася кудись убік, а потім тихо сказала, радше собі, ніж мені.

— Мені здається, я вперше розумію, що означає поважати й берегти себе.

Настало мовчання, спокійне й не напружене. Вона дивилася на мене, я — на неї, і було ясно, що сьогодні ми зробили щось значуще й глибоке, хоча й дуже просте за своєю суттю.

— Дякую, що ти так терпляче мене слухав. Здається, мені вже не так страшно думати про свої почуття.

Я відчув легке тепло всередині.

— Ти справді велика молодець. Тепер це твоє, і ніхто в тебе цього не забере.

Коли сесія закінчилася, я ще трохи посидів перед темним екраном і розумів, що тепер у нас буде ще багато роботи, але вже на зовсім іншому рівні довіри й відкритості.