Чотири зради. Аналіз автоматичних схем у роботі з темою зради

Уперше я зрадила чоловікові випадково. Ну, як "випадково"... Просто дозволила собі не зупинитися. Вечірка, чиїсь руки, чиєсь дихання — і ось ми вже цілуємось у ліфті. Потім — жодної драми. Ні почуття провини, ні ейфорії. Лише легке роздратування, що зіпсували кофту.

Удруге — з братом чоловіка. Це звучить гірше, ніж було. Хоча, можливо, і не гірше. Не знаю. Він зайшов на хвилинку, залишився на дві години. Ми майже не розмовляли. Просто він подивився на мене як на жінку, а не як на домашній девайс. І мені стало жарко. Наче хтось висмикнув вилку з розетки й одразу встромив назад. Я на мить прокинулася. Усередині все спалахнуло.

Третій і четвертий рази — просто щоб переконатися, що мені не здалося. Що мені справді потрібно порушити правила, аби щось відчути. Інакше — порожнеча. Тиша. Фоновий шум.

Я пішла до психолога не тому, що розлюбила чоловіка або хочу мати секс без наслідків. Я пішла, бо боюся одного дня опинитися в моменті, коли треба буде щось відчути — важливе, живе, сильне — а я знову нічого не відчую. І тоді вже не зможу зробити вигляд, що це не страшно. Було страшно, тривожно, я боялася осуду. Але я ризикнула.

На першій сесії я сказала:

— Я зрадила чоловікові. Чотири рази. Один із них — з його братом. І я не відчуваю провини. Взагалі.

Він кивнув. Не здивувався, не ахнув, не заніс мене до списку "поганих жінок". Просто кивнув. І саме в той момент я вирішила залишитися.

Я думала, що говоритиму, а психолог киватиме з розумінням, ми разом обговоримо це з різних боків. Можливо, він запропонує подумати: чого не вистачає в шлюбі, чого я шукаю, не отримую, компенсую. Все, як у книжках. Але він зробив інакше. Просто запитав:

— У який момент зради ви відчували себе живою?

І я зависла. Не в сексі. Не у флірті. Навіть не в моменті визнання. А саме в моменті порушення. Коли мозок уже кричить: «Що ти робиш?!» — а ти все одно продовжуєш.
І саме в цю секунду — спекотно. Живо. Різко, як укус. Це не задоволення, а гострота. Як крижана вода по хребту.

Психолог запропонував експеримент:

— Давайте опишемо. Не виправдання, не контекст. А конкретно — що ви відчували до, під час і після кожної зради.

Я пирхнула, але зробила.

Зрада №1
Чоловік у відрядженні. Я на дні народження подруги. Бармен. Класичний випадок: розмови, доторки, шот за шотом.
До — роздратування. Від нудьги. Відчуття, що нікому не цікава.
Під час — азарт. Хвилювання. Впевненість, що роблю щось неправильне. Просто зняла білизну, коли байдужість вже вдягла.
Після — нічого.

Зрада №2
Брат чоловіка. Це вже складніше. Він прийшов, обійняв. Сказав, що я гарна. Я ніби провалилася в дитинство.
До — тривога. Гул у голові. Здається, от-от хтось усе викриє.
Під час — збудження. Але не сексуальне, а нервове. Як перед аварією.
Після — паніка на п’ять хвилин. Потім — обрив. І байдужість. Умилася. Заснула.

Зрада №3
Колега. Відрядження. Вино. Двоє однаково порожніх людей.
До — байдужість. Робити було нічого.
Під час — інтерес, але чисто технічний. Що буде, якщо не відмовити.
Після — сором. Бо зовсім недоречно. Навіть не увімкнуло. Даремно.

Зрада №4
Випадковий хлопець із Тіндера. Просто тому, що могла.
До — нічого.
Під час — майже злість. На себе.
Після — образа. На весь світ. Чомусь...

— Можна сказати, що включення відбувається лише в моменті ризику. А потім — відключення.

— Я так і знала. Адреналінова наркоманка.

— Не зовсім.

Він намалював коло. У ньому — слово «контроль».

— Це ваша базова установка.

Поряд — слово «життя».

— А це — те, що не вміщується в контроль. Почуття. Бажання. Пристрасть.

Він провів стрілку:

— Щоразу, коли ви не можете увійти в «життя» напряму, ви ламаєте «контроль». І через цей злам отримуєте бодай секунду доступу до відчуттів. А тепер питання: що буде, якщо ми почнемо повертати вам почуття без порушень?

Він дав завдання — спостерігати. Відстежувати не тільки дії, а й момент рішення. Спіймати ту мить, коли з’являється думка: «а чи не зробити мені щось небезпечне, щоб ожити». Записати і не робити. Просто бути поруч із цим імпульсом.

Я погодилася. І вже в перший день зрозуміла, що цей імпульс — як свербіж. Він виникає раптово. Через фразу. Через погляд. Через тишу в спальні. Мить — і я вже хочу когось випадково поцілувати. Або написати «ти де?» якомусь запасному варіанту. Але я не роблю. Я фіксую. І від цього стає боляче.

А біль — це вже не порожнеча.

Довгий час я не могла згадати, чому взагалі обрала Сашу. Ну, чоловіка, в сенсі. Зручно було думати, що він просто «надійний». Що я нічого особливого не відчувала, але зробила раціональний вибір. Як з кросівками: не тиснуть, не промокають — значить, беру. Але це неправда.

Коли я перестала глушити себе, коли відмовилась від звичних схем, почали спливати речі, яких я не очікувала. Наприклад, як він читав мені вголос у літаку, щоб відволікти від турбулентності. Як одного разу приніс мені каву на роботу й одразу пішов, просто щоб я знала — він поруч.
Як слухав мої безглузді розповіді про маркетинг, намагаючись вникнути, навіть якщо не розумів. Я закохалася не тому, що він був зручний, а тому, що поруч із ним не треба було прикидатися. Він не був яскравим, але був стійким. Він не намагався мене переробити. Просто дивився на мене так, ніби я вже достатньо хороша.

І тепер, коли я знову це бачу — не у спогадах, а наче відчуваю всередині, — мені не соромно. Це не те слово. Мені боляче. Так, як буває, коли випадково ламаєш щось справжнє, бо в той момент думав, що це — просто річ.
Коли я перестала себе відключати, дистанціюватися, з’явилося це: провина не за вчинки, а за байдужість.

І це болючіше, ніж будь-які зізнання. Бо якби я одразу це відчувала — може, не довелося б брехати, ховатись, руйнувати. Але тоді я була не здатна. І, мабуть, саме в цьому — якась форма надії.

Ми працювали з психологом ще три місяці. Без одкровень, ридань і фраз «я більше так не можу». Просто щотижня я приходила і розповідала, що зі мною відбувається. А він питав. Іноді дратував. Іноді мовчав довше, ніж хотілося. І я почала розуміти: справжня терапія — це не вистава. Це коли приходиш не з новою драмою, а з тим, що є.

Ми говорили про те, як я досі плутаю тривогу з потягом, а спокій — з байдужістю.
Але найголовніше, чого я навчилася — не відключатися автоматично. Бути поруч зі своїми реакціями. Не діяти одразу. Іноді просто спостерігати. Це, до речі, виявилося найскладнішим.

З чоловіком ми почали говорити. По-справжньому. Не про рахунки й покупки, а про те, як ми втрачали одне одного. Я не зізналася одразу. Він відчув. Запитав напряму. Я не стала брехати. Він довго мовчав.

Потім сказав:

— Мені боляче. Але не від того, що ти зрадила. А від того, що ти так довго була поруч, але тебе не було.

Це було саме те, що я й сама відчувала до себе. Ми ще кілька місяців жили під одним дахом. Без сварок, без театру. І якось він сказав:

— Я тебе прощаю. Але не можу далі бути в цьому шлюбі.

Я кивнула. Ми обоє вже все розуміли.

Іноді я прокидаюся на самоті й ловлю знайоме відчуття: «треба б когось спокусити, щоб ожити». Але тепер я його впізнаю. Не слухаю. Просто спостерігаю, звідки воно береться. І найчастіше воно зникає.

Я стала живою. Не вогняною, не феєричною, а просто живою. Іноді сумною. Іноді злою. Іноді в захваті. Але не порожньою. І цього достатньо. Поки що — точно достатньо.