Інтервізія — як тріщина в захисній стіні клієнта

Перші п’ять сесій йшли, як по маслу. Навіть занадто. Все гладко, складно, логічно. Юля — з тих клієнток, у яких “проблема” оформлена краще, ніж у мене робочі нотатки. Упакована, систематизована, з легкою самоіронічною стрічкою зверху. 

«Я не вмію відпочивати», — сказала вона на першій зустрічі. «У мене тривога, коли я залишаюсь сама», — додала на другій. На третій ми вже обговорювали безсоння, компульсивне планування і “звичку заводити непотрібні зв’язки”. На четвертій вона принесла епізод: конференція, секс із колегою, ранок без почуттів, знову робота.
На п’ятій — я відчув, що вона мене не чує. І що я її — теж. 

Юля — кар’єристка з бронежилетом із бадьорого оптимізму. Не те щоб це маска — радше, екзоскелет. У ньому вона пересувається по життю: ефективно, яскраво, бадьоро. Говорить багато, дотепно, без пауз. Увесь час ніби грає роль людини, в якої все під контролем.

Навіть коли розповідає, як плакала в туалеті в аеропорту, робить це так, що незрозуміло — їй було справді зле чи просто нудно стояти в черзі за кавою.
Кожну сесію я чекав: може, десь провалиться. Десь зупиниться, бодай на секунду. Дозволить собі бути вразливою. Але ні. Юля ідеально вміє тримати темп. Вона заповнює весь простір собою — не щоб справити враження, а щоб не залишитися наодинці з порожнечею.

Коли я намагався її сповільнити — вона одразу жартувала. Коли піднімав тему близькості — ховалася за іронію. На будь-який ризик — реакція в дусі: «Ну так, зараз ви мені скажете, що я боюся близькості».
Вона була на крок попереду, іронізуючи над моїми можливими гіпотезами ще до того, як я встигав їх озвучити.

Усе було надто “правильно”. Формулює думки, визнає складнощі, нібито погоджується з інтерпретаціями. І жодних змін. Ні всередині неї, ні між нами.

Після п’ятої сесії я залишився з відчуттям, ніби б’юся об м’яку, пружну стіну: відскакую, як м’яч, і знову скочуюсь у ті самі слова, ті самі обхідні стежки.

Юля кивала, робила висновки, дякувала. Потім виходила — і запускала черговий проєкт. Або лягала в ліжко з партнером “без прив’язаностей”, як вона це формулювала. А потім поверталась на сесію і розповідала про це легко, з усмішкою.
Наче нічого не відчувала. І, здається, справді — не відчувала.

Усе, що вона приносила, звучало... безпечно. Навіть біль — стерильний. Навіть страх — заздалегідь знецінений або висміяний під маскою позитивного погляду на життя.

Я почав сумніватися в собі. Перебирав усе: темп, формат, мову, перенесення. Подумав, може, їй не підходить терапія. Або я не підходжу. А може, вона просто занадто добре навчилася виживати. Настільки добре, що терапія для неї — ще один проєкт: “прокачати себе”.

Але я бачив більше. Я бачив, як у мікросекундах між фразами в неї сіпається голос. Як очі видають щось дитяче, заморожене. Як в одній із сесій вона випадково обмовилася:
«Іноді мені здається, що якщо я просто зупинюся і не робитиму нічого корисного — я зникну».

Я спробував туди піти. Вона швидко перевзулася в жарт. Сказала: «Ну ось, знайшли травму. Глибоко копаєте. Скоро розкопаєте динозавра». І відразу змінила тему.

Після сьомої зустрічі я застряг.

Жодна інтервенція не проходить. Будь-яка спроба запросити її всередину — перетворюється на спектакль. І я розумію: мені потрібен інший кут. Я більше не можу “працювати” з Юлиною тривогою, втомою чи “невмінням відпочивати”. Усе це — декорації. Справжня сцена — десь за ними. Там, де Юля не діє, не усміхається, не захищається. І я поки не знаю, як туди потрапити.

Я записую собі в журналі: «Спротив — не у формі протесту, а у формі співпраці. Дуже слухняна клієнтка. Дуже мертвий контакт. Усе погоджує — і нічого не проживає. Сміх — замок на почуття. Робота — броня проти потреби в любові». Це не глухий кут клієнтки. Це глухий кут стосунків. А отже — мій.

Я вирішую винести кейс на інтервізію. Бо все, що я пробував, впирається в стіну, пофарбовану в позитив. І за цією фарбою я вже починаю губитися.

Ми сидимо вчотирьох. Звичайна онлайн-інтервізія. У всіх ввімкнені камери, тільки Ігор, як завжди, в тіні — за спиною вікно, обличчя напівосвітлене. У нього такий стиль: довго мовчить, потім каже одне речення — і після цього вже нічого не хочеться додати.

Я починаю першим.

— У мене кейс. Жінка, тридцять три роки. Head of Product, стартап, стрімко розвивається, керує командою, тримає темп, тягне на собі пів світу. Прийшла з запитом: «не вмію відпочивати, постійно відчуття, ніби треба бігти». Працює по 12–14 годин на день, короткі зв’язки без продовження, уникання близькості, але подане з іронією — типу «я просто не в тій фазі життя». Звичка — справлятись самій. Сесії йдуть добре. Технічно. Але терапія не рухається. Взагалі. Все обертається на жарт. Будь-яка точка болю — миттєво запаковується в сарказм. Все контролює, все розуміє. Ні на що не реагує по-справжньому.

Першою вмикається Наташа. Вона завжди говорить м’яко, але в голосі — лезо.

— У мене відразу відчуття, що ти потрапив у пастку згоди. Вона з тобою у всьому погоджується — і це руйнує контакт. Тобі нема за що зачепитися. Наче вона заламінувала всі почуття, ти їх бачиш, але не можеш торкнутися.

— Так, — кажу. — Таке враження, що вона навіть страждання переживає з охайним макіяжем. Жодної неохайної емоції. Жодного «я не знаю, що зі мною».

— А тобі хочеться?

— Хочеться чогось... живого. Щоб вона перестала рефлексувати й почала відчувати. Хоч щось. Хоч хвилину. Без висновків. Без іронії.

Оля, тілесна терапевтка, мружиться:

— А ти впевнений, що вона може це відчувати? Може, вона справді не в контакті з тілом. Може, ти чекаєш від неї реакцій, які її система захисту навіть не пропускає. І не тому, що вона не хоче, а тому, що не вміє.

— У неї все на рівні голови. Навіть біль — інтелектуалізований. «Я знаю, чому мені зле. Я знаю, звідки це йде. Дякую». Тільки далі нічого не йде.

Оля киває:

— Тоді, може, тобі варто перестати чекати від неї емоційних проявів. Бо ти їх хочеш — ти починаєш тиснути. А вона ще глибше йде в контроль. І ви обоє застрягаєте: ти — в очікуванні, вона — в захисті.

Мовчить Ігор. Потім нарешті каже:

— А ти впевнений, що не ідеалізуєш її?

— В якому сенсі?

— Дивись. Ти весь час підкреслюєш, яка вона розумна, іронічна, сильна, зібрана. Наче ти сам потрапив під її стиль. І тепер хочеш зламати цю систему. Зробити те, що «нікому не вдавалось». Може, це твій драйв?

Я сиджу, мовчу. Він правий. Це справді є в мені.

Я відчував — із самого початку — що хочу бути тим, хто першим побачить її справжню. Без броні. Хто викличе в ній хоч одну неупаковану емоцію.

— Я весь час ловлю себе на тому, що хочу її “розколоти”. І сам починаю звучати як провокатор: «А що ти насправді відчуваєш?», «А хіба тобі не боляче ось це?». І кожного разу вона робить із моїх слів жарт. Один раз навіть сказала: «Ну от, ви знову хочете драму».

— Бо вона зрозуміла: якщо не дасть емоцій — ти почнеш тиснути. І тепер вона грає з цим, — каже Наташа. — Це гра. Але не терапія.

Пауза. Всі мовчать. Я думаю: мені ж теж комфортно з такими клієнтами. Вони не скаржаться. Не кричать. Не провалюються в хаос. Все чітко, по суті, швидко. Тільки життя в цьому немає. Усе — симуляція життя.

— Розумієте, — кажу, — вона прийшла «навчитися відпочивати». Але ж це не про відпочинок. Це про те, що вона боїться залишитися в спокої. Бо спокій — це і є контакт із собою. А їй страшно. Бо там — порожнеча. Або, ще гірше, там — щось таке, чого вона не витримає. Навіть у свій єдиний вихідний вона завалює себе побутовими справами.

— Це депривація, — каже Оля. — Повна. У неї, можливо, навіть у дитинстві не було моделі, як бути в м’якому, безпечному контакті. Тільки гіперфункція. Тільки завдання. Тільки «роби сама».

Я записую: «Депривація. Не може увійти в спокій, бо в спокої нічого немає. Порожнеча = загроза. Тому контроль = спосіб відчувати себе живою».

— Що ти хочеш зараз? — запитує Ігор.

Я видихаю.

— Я хочу перестати тиснути на неї. І подивитися, як вона буде реагувати на мою неучасть у її грі. Я хочу сповільнитися настільки, щоб вона не могла сховатися за темпом. І щоб їй стало некомфортно. Щоб порожнеча почала звучати. Без моєї допомоги.

Після зустрічі я закриваю ноутбук і сиджу в тиші.

У мене відчуття, що весь цей час я не працював із Юлею — я намагався перемогти її систему захисту. Наче це був челендж: чи зможу я докопатися до справжнього?
А справжня терапія — не в цьому.

Справжня — там, де я перестаю щось хотіти від клієнта, а починаю бути з ним. Навіть якщо це просто тиша. Або нескінченна порожнеча. Можливо, саме заради цього вона й прийшла. Не щоб розбирати тривогу. А щоб хтось залишився поруч, коли вона перестане жартувати.

На шосту сесію вона прийшла, як завжди. З кавою, з ідеальним освітленням, з тією своєю напівусмішкою, яку складно розшифрувати — то гра, то звичка тримати обличчя.

— Ну що, сьогодні без паніки. Просто безсоння, голова як відро і відчуття, що якщо я ще раз почую слово “дедлайн” — когось уб’ю. Все стабільно. 

Раніше я б щось відповів. Підхопив би іронію, щоб потім обережно зсунутися вглиб. Або, навпаки, одразу спробував би вдарити чимось прямим. Але сьогодні — після інтервізії — я нічого не сказав. Просто кивнув. І дивився на неї.

Вона зависла. Я бачив, як у ній щось смикнулося. Не знаю що саме — але вона явно очікувала, що я вступлю в гру. А я мовчав. Без осуду. Без очікувань. Просто був поруч.

— Щось ви сьогодні… тихий.

— А як тобі з цим?

— Ну… трохи не по собі. Наче в кімнаті хтось вимкнув музику.

Я продовжував мовчати.

Перші сім хвилин ми майже не розмовляли. І це була найжвавіша частина з усіх наших зустрічей. Я спостерігав, як вона починає губитися. Як намагається витягти тему. Як хапається за новини, за роботу, за якусь статтю з психології. Але нічого не трималося. Повітря було занадто щільним. У ньому не вдавалося звично сховатися.

— Гаразд… — сказала вона нарешті. — Може, я справді втомилася. Просто таке враження, що все, що раніше тримало мене в тонусі, більше не працює. Ні кава, ні спорт, ні проєкти. Наче я біжу, а переді мною вже немає стіни. І я не знаю, куди бігти далі. Але зупинитися теж страшно. Бо якщо я зупинюся — усе це накриє.

— Що саме?

Вона подивилася вбік, потім знову на мене. В очах було щось нове. Не біль, ні. Поки що — просто чесність.

— Відчуття, що я живу чиїмось життям. Наче я взяла на себе чужий сценарій.

Вперше за весь час вона сказала «порожньо» — не як жарт, а як констатацію. Без обгортки. Без фільтрів. Я вирішив нічого з цим не робити.

— Я втомилася від слова “треба”.

— Звісно, — сказав я. — Це важко — постійно нести на собі такий тягар. Але просто зараз, у контакті зі мною, ти можеш нікуди не бігти, нічого не очікувати — просто побути.

Вона відкинулася на спинку стільця, заплющила очі. Я відчував — у ній усе зараз чинить опір тиші, але водночас вона пробує. Пробує залишитися. Пробує відчути, яке це — не бігти.

Наприкінці сесії Юля відкрила очі. Говорити не хотіла. Просто дивилася в камеру.
— Зараз я відчула, що мені холодно. Не фізично. Просто… всередині. Як у під’їзді, де нікого немає. Я не знала, що таке можна відчути в тиші. І що з цим робити?

— Поки — просто знати. Не поспішати щось робити. Просто бути. Я поруч.
Вона кивнула.

І в цю мить — вперше — вона не виглядала зібраною. Не здавалася розумною. Навіть не здавалася сильною. Вона просто була.

Після сесії я закрив ноутбук і довго сидів мовчки. Не тому, що був виснажений. А тому, що вперше відчув: ми справді зустрілися. Не в інтелекті. Не в задачах. Не в піджартовуванні. А в людській тиші. Тій самій, від якої вона втікала все життя.
Я знав, що далі буде по-різному. Швидше за все, вона ще повернеться до попереднього темпу. Знову ввімкне «зібрану Юлю», знову жартуватиме, усе пояснюватиме й усе розумітиме. Але щось зрушилося. І тепер, у цій броньованій конструкції, з’явилася перша тріщина. І якщо не тиснути — вона з часом може перетворитися на вікно.

Іноді ми помиляємося, думаючи, що людині треба щось дати — розуміння, інтерпретацію, прорив. Але з Юлею я зрозумів: найважливіше, що я можу — це не піти, коли клієнт тікає від самого себе. Не тиснути, не витягувати — просто залишитися поруч у той момент, коли йому найбільш страшно. Мовчати, коли хочеться пояснювати. Бути, коли нічого не можна зробити. І тоді, можливо, він уперше залишиться — не на самоті.