Навіщо мені секс? Техніка: “розмова із соромом”

Мені 33, я дизайнер. Загалом усе нормально: стабільний дохід, ми з дівчиною знімаємо квартиру, разом уже три роки. Вона — розумна, красива, уважна. І я, здається, її люблю. Ну… мабуть. Не впевнений. Брешу — зовсім не впевнений.

Психологу я сказав прямо:

— Мені не хочеться сексу. Уже давно.

Він кивнув. Я чекав на якусь реакцію, а він просто мовив:

— Розкажіть детальніше.

А детальніше — нічого особливого. Мені ніколи особливо й не хотілося. У підлітковому віці просто робив, як усі. Спочатку мастурбував, потім почав спати з дівчатами. Але це завжди було ніби крізь скло. Наче ти береш участь, але всередині — порожньо. Або не зовсім порожньо, просто ніби це робить хтось інший, не я.

Перші кілька років із Катею я просто виконував функцію. Прелюдії, ласки — все як у посібнику. Їй подобалося, вона казала: «Ти такий уважний». Я думав: «Ось, нарешті я нормальний». Я навіть трохи пишався собою. Але в якийсь момент почав уникати. Спершу втома. Потім — просто не хотів. Потім почав засинати ще до того, як вона встигала переодягтися.

Вона казала:

— Ти мене більше не хочеш?

Я відповідав:

— Просто стрес. Втомився.

Вона питала, чи не покохав я когось іншого. Я мовчав. Я б із радістю сказав “так”. Бо це було б хоч якось зрозуміло. Але справа не в цьому. Я просто не хочу.

Я почав гуглити: «асексуальність», «депресія і секс», «травма і лібідо». І чим більше читав, тим страшніше ставало.

— Ви колись узагалі хотіли? — спитав психолог.

— Мабуть. Але ніби… просто робив те, чого від мене очікували.

— А звідки ви дізналися, що від вас цього очікують?

— Ну, маю на увазі… порно, друзі.

— А в родині про секс говорили?

— У нас удома навіть слово “поцілунок” звучало як щось недоречне.

Він знову киває. Спокійно, без осуду.

— А як мама ставилася до тіла?

— Вона постійно шипіла: “Не чіпай себе! Ти що, збоченець?”

— Скільки вам тоді було?

— Дев’ять.

Після цієї фрази я вперше по-справжньому відчув: справа не в тому, що я не хочу. Я — боюся.

На сьомій сесії я вперше всерйоз замислився: як давно я перестав відчувати своє тіло? Я завжди жив у голові. Там — логіка, схеми, дизайн, функції. Там усе зрозуміло. А тіло — це щось дивне, ненадійне, від нього самі проблеми. Воно потіє, чогось хоче, хворіє, тремтить. Я з ним на «ви».

Я навіть займаюся спортом строго за пульсом, за планом. Жодної краплі задоволення. Максимум — контроль. М'язи є, бажання — немає. Мені здавалося, що це нормально. Що я просто раціональний.

А потім терапевт запропонував просту вправу: сісти, заплющити очі й відчути, що зараз відбувається в тілі.

Нічого не відбулося. Взагалі нічого. Тиша. Порожнеча. Наче я всередині — бетон.
Я почав згадувати, коли востаннє справді відчував, що тіло — моє, що воно — це я. І не зміг. Жодного моменту, де мені було б добре всередині себе.

Єдине, що я пам’ятав — як у 13 років прокинувся з ерекцією, злякався до напівсмерті, пішов у ванну і тер себе мочалкою, поки не стало боляче. Як потім у якомусь церковному буклеті вичитав, що «похіть — це гріх», і ще пів року засинав, притискаючи хрестик до грудей, аби «не думати про непристойне».

Я навіть не знаю, чи мав я колись свій власний сексуальний досвід. Не механіку, не картинку з порно, не те, що «треба зробити» партнерці, а саме своє. Щоб я хотів. Щоб мені було приємно.

Після цих сесій я почав дивитися, як чоловіки говорять про сексуальність, про задоволення. І ловив себе на заздрості. Вони — живі. А я — в тіні. Наче є життя, де люди фліртують, торкаються, хочуть, дихають. І є я, який просто тихо зникає. Катя вже майже не питає. Іноді торкається — і я здригаюся. І вона одразу прибирає руку. Мені від цього боляче. Не тому, що я не хочу. А тому, що я навіть не вмію зрозуміти, чи хочу.