Пам’ять, яка ходить ночами

Собака, яка стає все швидшою

З Аліниною тривогою ми познайомились у перші п’ять хвилин. Вона майже одразу випалила:

— Я не сплю. У мене кожен клятий день починається з кави й паніки. Сон один і той самий: я біжу порожнім містом, за мною собака. Велика. Чорна. Вона наздоганяє, а я прокидаюся, коли відчуваю її дихання біля шиї.

Я слухав без поспіху. Це була перша сесія, і мені було важливо не стільки зрозуміти, що вона говорить, скільки — як.

Аліна говорила уривчасто. Без пауз. Наче вивчений напам’ять текст. Не підбирала слів, просто видавала: «асфальт», «пустка», «собака», «страх». Лексика тривожної людини. Усе чорно-біле. Усе різке. Усе трапляється «раптово» й «завжди».

Я спитав, скільки це триває.

— Місяці два. Спочатку просто не спала, потім почала прокидатися від цього. Іноді раз на тиждень. Зараз майже щоніч. Це як петля.

Петля — хороше слово. Повторюваний сон завжди — слід. Мозок не знущається. Він стукає. Особливо якщо вдень ти звик стримуватись. Не злитися, не плакати, не помічати. Я уточнив, як вона засинає.

— Погано. Довго. Часто з музикою або під серіали. Без них починається шум у грудях, щось піднімається… ніби зсередини, як хвиля.

Це те, що ми називаємо «фоновою емоцією» — те, що живе в тілі, але не має імені. Бо свідомість не пускає, а тіло не забуває.

Я почав ставити стандартні запитання: про роботу, стосунки, базові опори. Аліна працює в ІТ, дистанційно, часто до ночі. Типовий графік спеціаліста на межі вигорання. З колишнім розійшлася пів року тому: сварка, мовчання, блокування. Мама в іншому місті, зв’язок рідко і сухий. Підтримки нуль. Друзі — на відстані. Все тримається на каві й силі волі.

Коли я спитав про дитинство, вона відповіла коротко:

— Ну, звичайне. Мама вчителька. Тато був інженером. Нормально все було. Як у всіх.

У цьому місці я просто відступив. Рано. У такі місця не лізеш із запитаннями,
але в мене в голові вже окреслився контур. Повторюваний сон — це завжди вивернута емоція. Грубо кажучи, всередині в неї щось не проросло назовні, а тепер шукає вихід через образи.

Собака уві сні може бути страхом, провиною, втратою, почуттям провини за втрату, придушеною агресією, навіть інтуїцією. Але важливо не те, що це «означає». Важливо, яке місце вона займає у внутрішньому світі. Аліна боїться цю собаку, але в її розповідях не було жаху. Була втома. Наче вона говорить не про монстра, а про набридливе нагадування, що заважає жити.

У страху завжди різка динаміка: паніка, стискання, порятунок. А тут — повторення, затягування, безсилля. Більше схоже на щось витіснене.

На першому етапі я майже не торкався сну. Питав про день. Про вечір. Про моменти тиші. Що вона відчуває, коли лишається сама.

— Стараюся не залишатися одна. Завжди щось фоном: ютуб, серіали, музика. Інакше думки починають скакати, а мені того не треба.

Поки що я просто фіксував: є регулярний повторюваний сон, є постійне уникнення внутрішньої тиші, є явна тривога, але без яскравої паніки. А головне - є чорна собака. Без форми, наміру, агресії. Просто біжить за нею щоночі. Я ще не знав, що це. Але вже розумів: це щось, що потребує зустрічі.

Де заховане горе

На четвертій сесії я таки повернувся до теми сну. Раніше в цьому не було сенсу. Поки людина вся в м’язовій броні, поки кожне слово з неї доводиться витягати, як цвях із бетону, йти всередину марно. Вона, швидше за все, зреагує шаблоном: не знаю, нічого, неважливо.

Але в Аліни захисти почали здаватися досить швидко. Це добрий знак. Значить, поруч зі мною їй не треба весь час «тримати обличчя».

Я обережно спитав:

— А ти пам’ятаєш, коли помер твій тато?

Пауза. Вона трохи підтягла плечі до вух, ніби намагаючись сховатися в худі. І раптом спокійно сказала:

— У нього стався інфаркт. На дачі.

Жодного тремтіння. Ні в голосі, ні на обличчі. І саме це було тривожним.

— Ти була там?

— Ми з мамою приїхали пізніше. Він був сам. Лежав на підлозі в будинку. Я ще подумала: дивно, чому відчинені двері. А він уже був… ну, все.

Вона вимовила «все» так, наче йшлося про пакет молока, що протік у холодильнику. Я нічого не сказав. Просто мовчав.

— Ми з ним рідко бачилися останні роки. Я мала приїхати на ті вихідні. Обіцяла, але лишилася в місті. Тоді був один хлопець… він занедужав. Або прикидався. Коротше, неважливо.

— І я все думаю: якби я приїхала — може, він би ще жив.

Ось вона, провина. Тривога рідко живе сама. Найчастіше під нею щось ще. Страх, сором, провина, втрата. Тривога — як кришка каструлі, яку притисли згори, щоб нічого не вилилось. А всередині все кипить.

— На похоронах я все організувала. Квіти, промову, автобус. Мама була в шоці, я все взяла на себе. Усі казали: «Аліна, ти така молодець, така сильна». І я справді була сильною. Не проронила жодної сльози. Досі не проронила. Я просто… вимкнулася.

Це «вимкнулася» — не фігура мови. Це класична дисоціація. Коли емоції настільки нестерпні, що простіше себе вимкнути, ніж прожити. Але якщо жити так довго, відрізаним від болю, він не зникає. Він просто починає шукати обхідні шляхи. У снах. У тілі. Через собаку, що біжить уночі.

Я почав придивлятися до образу: собака, чорна, велика, не гавкає, не нападає. Просто біжить щоночі. На одній і тій самій відстані. Майже наздоганяє, але не наздоганяє. Чому? Бо не хоче вкусити. Я запропонував Аліні не аналізувати сон. Просто поспостерігати. Може, намалювати. Або описати. Не з позиції «що це означає», а з позиції «що я бачу».

Вона повернулася через тиждень із малюнком.

— У мене вийшло криво, як у школяра, — сказала вона. — Але ось.

На екрані з’явилося фото блокнота. Малюнок олівцем. Велика собака. Щось між лабрадором і дворнягою. Очі не злі. Швидше… втомлені.

— Спочатку мені здалося, що вона страшна. Але коли я її малювала, мені стало її шкода. Вона ж увесь час одна. Постійно біжить.

І тут стало ясно: вона намалювала не просто сон. Вона намалювала себе. Ту частину, яку залишила на тій дачі, влітку, п’ять років тому. Яка так і стоїть на порозі будинку, де лежав батько. Яку ніхто не обійняв. Яка не проридалася. Яку всі хвалили за «силу». Собака — це горе. Тільки без сліз. Без ритуалу. Без контейнера.

— А якби ти не бігла? Якби просто зупинилася у сні? Що б сталося?

— Не знаю, — сказала вона. — Страшно. Але мені здається, вона б підійшла. Просто підійшла. Може, ткнулася б носом у долоню. Наче їй самій самотньо.

Ось тут ми й зустрілися. Усередині сну, всередині образу, в тій точці, де страх перестає бути монстром. І стає емоцією. А емоції не вбивають. Вони просто хочуть, щоб їх відчули.

Наступного тижня я не поспішав. Ми не «проживали горе». Ми не робили експрес-прощання. Ми просто дозволяли цій собаці бути. У розмові. У тілі. У пам’яті. Іноді — у тиші.

Собака, яка йде поруч

На сьому сесії Аліна прийшла тихою, ніби всередині щось утихло. Пульс знизився. Темп мовлення теж. Без нервової багатослівності, без іронії. Спокійна втома.

— Сон змінився, — сказала вона. — Там усе те саме: вулиці, ніч, собака. Але цього разу я не побігла. Я просто стояла. І вона не напала. Підійшла. Обнюхала. Я простягнула руку. Вона ткнулася носом. Я прокинулася і спершу не зрозуміла, що сталося. Було тихо. Ні страху, ні паніки. Знаєш, ніби хтось довго стукав, а тепер увійшов, сів у крісло і просто сидить. Мовчки.

— Я хочу запропонувати тобі зробити одну річ, — сказав я. — В інший день, краще на дачі, якщо зможеш. Якщо ні — просто в кімнаті, де тобі спокійно. Візьми два стільці. Один постав перед собою. Сядь. І уяви, що навпроти сидить твій батько. Не живий, не мертвий. Просто він. Яким пам’ятається. Сядь і скажи йому все, що не було сказано. Все, що тримала. Навіть якщо це злить. Навіть якщо це «соромно». І якщо підуть сльози — не стримуй їх. А після цього хай він піде. Не «назавжди», а просто… нехай встане й піде. Так, як виходять із кімнати, не грюкаючи дверима. Ти впораєшся?

Пауза.

За кілька днів вона написала мені в телеграм коротке: "Я зробила. Плакала так, як ніколи. Не ридала. Не била себе в груди. Просто… все вийшло".

На наступній сесії вона розповіла детальніше.

— Я поїхала на дачу. Усе всередині стиснулося, коли відкривала двері. Там нічого не змінилося. Навіть його халат на гачку. Я сіла на кухні. Поставила два стільці. Уявила його. Тата. Він дивився на мене так, як коли я була маленькою.

Вона не ридала в розповіді. Говорила спокійно. З гідністю.

— Я йому сказала все. Що боялася, що не приїхала. Що злилася на нього за те, що він помер. Що відчувала себе винною і що сумую. Що мені його бракує. Завжди. Потім я довго сиділа в тиші. Годину, мабуть. І в якийсь момент мені стало легше. Не «радісно», а… ніби всередині порожнеча.

Минув ще тиждень. Сон до Аліни тепер приходить рідше. Іноді все ще з бігом. Але частіше — просто прогулянка. Та ж собака, те саме місто, тільки вона вже поруч. Без загрози. Без напруги. Я спитав, чи хоче вона, щоб сон зник зовсім.

— Ні, — сказала вона. — Мені здається, я б за нею сумувала. Це не кошмар. Це пам’ять.

Саме так і відбувається інтеграція. На останній сесії Аліна виглядала інакше. Не як «інша людина». Та сама Аліна. Але всередині — менше стиснутості. Менше контролю, більше життя. 

— У мене все ще буває тривога. Я не стала Буддою. Але я розумію, звідки що.

Я вимкнув Zoom. Посидів у тиші. Іноді, після таких клієнтів, усередині теж настає пауза. Не «професійне задоволення», не «гордість за прогрес». А щось простіше. Тепло.