Як батько. Техніка роботи з ідентифікацією ролі

Я не псих, одразу кажу. Я не розмовляю з собакою, не чую голосів мертвих. Я — нормальний. У мене дружина, дитина, машина. Працюю в ІТ, керую відділом продажів, п’ять років у компанії, KPI виконую стабільно. У відпустку літаємо. Я не тиран. Просто… іноді я кричу. Голосно. Так, що в сина тремтить підборіддя, і він ховається за маму. Я ж не спеціально. Але це, бляха, трапляється.

От, наприклад: він не хоче лягати спати. Уткнувся в планшет, завис. Я кажу: «Сину, пора». Він: «Ще трішки». Повторюю втретє — нуль. І в якийсь момент… ніби хтось усередині мене вмикається. Все тіло важчає, в голові гуде. І я починаю кричати. Навіть не говорити — гарчати. Це такий голос, що потім у мене болить горло.

А найстрашніше — я вже чув цей голос. У мого батька. Він кричав саме так. Я прийшов до терапевта не тому, що сам хотів. А тому що дружина сказала: «Ти його лякаєш. Йому шість років, Артеме. Він тебе боїться». А я такий: «Не перебільшуй. Я просто суворий». А потім побачив, як він здригнувся, коли я просто підвищив голос. І все — клацнуло.

Психолог дивився просто на мене й кивав.

— Я не хочу бути, як він, — кажу.

— Хто — він?

— Батько. Він вічно кричав. І бив теж. Я був вічно не такий. Погано тримаю ложку — ляпас. Забув вимкнути світло — ляпас. Отримав «четвірку» — ляпас.

— А як ви тоді себе почували?

— Як… сміття. Ніби мене постійно треба лагодити. Щоб мене не соромно було показати.

І тут я розумію, що зараз дивлюсь на сина так само. Якщо він поводиться «неправильно» — я стискаюся всередині. Наче він мене ганьбить.

На другій сесії я прийшов із блокнотом. Хотів виписати «методи»: як правильно виховувати без крику, як тримати себе в руках. А психолог знову починає копати.

— А ви пробували просто побути поруч із ним, коли він істерить?

— Це неможливо. Я закипаю.

— А що саме вас злить?

— Що він мене не чує. Що я безпорадний.

— Як часто ви були безпорадним у дитинстві?

Мене — ніби молотком у груди. Виявляється, моя злість — це не про сина. Це я в дитинстві кричу на самого себе, коли мене не захищали. Коли я кричав: «Тату, не треба!» — і отримував ременем. Або коли мама казала: «Не дратуй його, це ти винен».

На третій сесії я вперше сказав уголос:

— Я боявся його. Все життя. І досі боюся.

А потім подивився на себе в Zoom — і побачив свого батька. Тільки без військової форми й вусів. Але той самий погляд. Такий самий стиснутий рот. Мені стало зле. Справжня нудота. Я не хочу бути, як він. Але, здається, вже став.

Я прийшов із твердим наміром усе припинити. Ну справді. Що це взагалі таке? Сидиш у Zoom, дорослий мужик, обговорюєш дитинство. У мене продажі падають, великий клієнт злетів, а я тут згадую, як батько в п’яному угарі кричав на мене за забруднену сорочку. У мене що — часу надлишок?

Я сів, стиснувши зуби.

— Я не розумію, чого ви хочете досягти, — сказав. — Я вже все розповів. І що далі?

Він дивиться спокійно. Не кліпає.

— А чого хочете ви?

— Конкретики. Рішень. Щоб я міг… керувати собою.

— А як ви зазвичай керуєте собою?

— Ну… тримаю в собі.

— Виходить?

— Іноді. Але потім усе одно, як прорве…

Він киває. Точно так само, як киває син, коли я його сварю. Тільки в сина, страх, а в цього — зацікавлення.

— А що ви відчуваєте, коли «прориває»?

— Безпорадність.

— Познайомимось із нею?

І тут я знову злюсь. Бо ненавиджу почуватися слабким. А ще більше ненавиджу, що він, цей мужик через екран, бачить, що я слабкий.

Минає ще кілька сесій, і я кажу:

— Я іноді мрію, що в мене був інший батько. Спокійний. Добрий.

— А яким би ви були, якби виросли з таким батьком?

Я мовчу. Ніколи про це не думав.

— Напевно… менше б кричав.

— А що б робили, коли злість підступає?

— Сідав би поруч.

— З ким?

— З сином.

Тут щось усередині клацнуло. Я вперше уявив, що можна не підвищувати голос. Що можна просто бути поруч. Усвідомив, що жодного разу не обіймав сина просто так. Без приводу. Жодного разу не казав йому: «Я з тобою. Все нормально». Я не вмію. Мене так не вчили. У дитинстві я був функцією. Я мав бути зручним, тихим, корисним. Я рано навчився зчитувати, в якому тато настрої, чи варто ховатись. Я знав, де висить ремінь на гачку в коридорі. І ось зараз, коли мій шестирічний син просто не хоче прибирати іграшки у мені вмикається паніка. Бо я не знаю, як із ним бути. Крім як кричати.

Тільки це я й умію.

— Я ненавиджу, що я схожий на нього.

— А ви точно схожі?

— Ну я теж кричу.

— А ваш батько ходив у терапію?

— Ні.

— Просив пробачення?

— Жодного разу.

— А ви?

— Я… намагався.

— Тоді, може, ви — не він?

Я заплакав. Тихо. Стримано. Як умію. Сльози сорому. Сльози надії. Що, може, я ще не все зіпсував. Того вечора я прийшов додому, а син знову залип у планшеті. Я хотів закричати — вже почав піднімати голос. Але раптом сів поруч.

Просто сів і сказав:

— Мені сумно, коли ти мене не чуєш. Я скучив. Давай обіймемось?

Він подивився. Повільно зняв навушники. Підповз ближче. І обійняв. Маленька, тепла істота. Яка ще не боїться мене. Потім я стояв у ванній і тремтів. Від страху. Від полегшення. Від того, наскільки це було не схоже на мого батька. Я все ще злюсь. Все ще іноді хочу кричати. Але тепер я знаю — можна інакше. Я можу бути іншим. А значить, ще не пізно.