Чому жінкам потрібні казки: героїні кіно в міфологічному дзеркалі Шерон Блекі

26 червня Шерон Блекі, британська психологиня, дослідниця міфів, прочитає в Києві для учасників клубу «На кушетці» лекцію «Чому жінкам сьогодні потрібні казки» (Why Women Need Fairy Tales Now). У своїх працях Блекі стверджує: казки — це не лише розвага і не лише для дітей молодшого віку, а й потужний інструмент самопізнання і, звісно, зцілення дорослих.

Героїні казок, яких Блекі розглядає як архетипічні карти (саме казки, а не героїнь), часто зіштовхуються із випробуваннями, які символізують етапи особистісного розвитку: від втрати й ізоляції до набуття сили та мудрості. У своїх бестселерах Блекі пише, що героїні казок часто виявляють мужність і рішучість, долаючи труднощі, і це може й має надихати сучасних жінок на особистісне зростання та зміни на різних етапах життя, особливо в періоди трансформацій: дорослішання, материнства, менопаузи.

Кіно, у свою чергу - це сучасна казка. Як високотехнологічна форма міфотворення, де всі персонажі створені на основі архетипів, фільми переосмислюють безсмертні міфи в актуальному соціальному, політичному й культурному контексті. Подібно до фольклорної казки, кіно впливає на людську мораль і психіку, допомагає осмислювати індивідуальний та колективний досвід і водночас є психотерапевтичним інструментом для роботи з несвідомим.

Тож подивімося крізь міфологічне дзеркало Шерон Блекі на двох героїнь культових кіноказок сучасності, що перебувають на протилежних емоційних полюсах: романтичної казки та казки жорсткої, травматичної.

Якщо говорити про філософію Шерон Блекі в контексті кіно, то перша ж героїня, яка спадає на думку, це Амелі Пулен з Монмартра. Сором’язлива офіціантка, яка живе у світі власних фантазій і несе людям добро у своєму розумінні.

Блекі розглядає казки як архетипічні історії, які допомагають жінці осмислити власний життєвий досвід, і фільм «Амелі» (2001) Жана-П’єра Жене якраз є сучасною казкою. У цій стрічці міфологізується повсякденне життя Монмартра, історичного району Парижа з богемною аурою, настільки вдало, що місця, де знімали «Амелі», стали туристичною пам’яткою. У міру розвитку подій глядач спостерігає майже магічне втручання героїні в долі інших людей — із закадровим голосом оповідача, мов у справжній казці.

Фільм «Амелі» також наслідує традицію так званого «таткового кіно» Франції, що сформувалася між двома світовими війнами у фільмах Марселя Карне, Жана Ренуара та Рене Клера, з їхнім романтичним кінокультом Парижа.

Звісно, з моменту прем’єри «Амелі» минуло вже чверть століття, і сучасне уявлення про етику дещо змінилося. Сьогодні витівки героїні вже не здаються такими невинними. Дівчина, хай і з найкращих міркувань (недарма кажуть, що шлях до пекла вимощено добрими намірами), маніпулює людьми, і не завжди це виглядає як безневинна витівка. Легковажно втручаючись у чужі життя, Амелі не зважає на можливі наслідки, що якнайкраще ілюструє стару англійську приказку про наміри.

Водночас, незалежно від безвідповідальності головної героїні, що пояснюється дитячою травмою і глибокою інтровертністю, її образ є показовою ілюстрацією філософії Блекі. Амелі створює свій маленький казковий світ, що відповідає ідеї британської психологині про внутрішню подорож. Вона трансформує своє життя і життя довколишніх через фантазії, які втілює в реальному часі, що перегукується з підходом Блекі до наративної терапії. Казкові сюжети, які Амелі втілює в реальність, стають інструментом зцілення. За їхньою допомогою дівчина долає самотність і наслідки травми, саме в дусі концепцій Блекі про терапевтичну силу казок.

Власне, розвиток образу Амелі з психоаналітичної точки зору — це приклад того, як замкнена, інтровертна, занурена у світ власних фантазій молода жінка вирушає у внутрішню подорож, поступово відкриваючи для себе реальну взаємодію із зовнішнім світом і його мешканцями. Зцілення Амелі починається з тієї сюжетної точки, де дівчина переходить від фантазій до дії.

На протилежному емоційному полюсі не менш показовий приклад кіновтілення концепцій Блекі, опус магнум мексиканського генія страшних казок для дорослих Гільєрмо дель Торо «Лабіринт Фавна» (2006). Похмурий і абсолютно прекрасний з візуальної точки зору кросовер фентезі й воєнної драми, в якому 10-річна дівчинка на ім’я Офелія знаходить розраду у власному світі фантазій, намагаючись утекти від реальності громадянської війни в Іспанії, де всі сторони конфлікту вирізнялися крайньою жорстокістю. Але Задзеркалля, куди вирушає Аліса-Офелія, виявляється ще страшнішим і безжальнішим місцем, ніж гори Північної Наварри, де залишки партизан б’ються на смерть з іспанськими фашистами.

Фільм багато критикували за натуралістичні сцени насильства. Крім того, один із улюблених мотивів дель Торо — дитина як провідник потойбічних, темних сил, здається сумнівним з етичної точки зору. Фольклористи не дадуть збрехати: казка, по своїй сутності, жорстокий жанр, значно ближчий до горору, ніж до затишних фентезійних світів, населених лицарями та феями. Казковий пласт сюжету «Лабіринту Фавна» не може не лякати, оскільки це зовнішня проєкція внутрішнього конфлікту маленької героїні — її боротьба із несвідомим страхом смерті, з втратою матері та владою вітчима-фашиста.

Зв’язок «Лабіринту Фавна» з філософією Шерон Блекі цілком очевидний: це не просто похмура й жорстока казка, а кінематографічне втілення архетипів, про які пише британська дослідниця. Шлях Офелії — це міфологічна ініціація. Створюючи у своїй уяві міфологічний світ лабіринту з його мешканцями-символами (Фавн, жаба, моторошний Блідий чоловік з очима в долонях), дівчинка не заперечує реальний світ фашистської диктатури, насильства й смерті, а пропрацьовує травму. Як ми знаємо, використання казок як способу психологічного захисту — класичний прийом у психоаналізі дитячої травми. Без сходження Аліси-Офелії в цю моторошну кролячу нору лабіринту, який символізує подорож у глибини психіки, трансформація особистості неможлива. Саме так, за Блекі, працюють міфи: не відводять від болю, а структурують його, допомагають знизити руйнівний вплив травми на психіку.

Цікаво, що сам дель Торо у своїй трактовці фільму наполягав на тому, що світ лабіринту в його стрічці такий же реальний, як Іспанія 1944 року. На наше щастя, на екрані йому вдалося зберегти тонкий баланс між кінематографічною реальністю й фантазіями Офелії, без якого неможливий глядацький катарсис. Усі, кому вистачило мужності додивитися «Лабіринт Фавна» до самого фіналу, розуміють, чому на прем’єрі в Каннах глядачі, як запевняє нас Вікіпедія, аплодували фільму цілих 22 хвилини.