Шерон Блекі про те, чому нам потрібні казки

Коли стає по-справжньому страшно, до нас повертаються казки.

26 червня клуб для психологів «На кушетці» зустрічає Шерон Блекі — знану психологиню, дослідницю міфів та фольклору, яка вперше в Україні виступить наживо з лекцією "Чому жінкам потрібні казки саме зараз" (Why Women Need Fairy Tales Now). Напередодні ми публікуємо фрагмент її інтерв’ю про жінок, гостинність, казки і про те, як не загубитися у світі, що тріщить по швах.

Повну версію інтерв’ю англійською мовою можна переглянути на YouTube-каналі Dr Sharon Blackie.

За освітою я психологиня, хоча спершу займалася нейронаукою. У мене також є академічна підготовка у сфері фольклору та міфології, зокрема британської, кельтської та ірландської.

У своїх книгах я намагаюся поєднувати психологію й міфи. Природа займає в них не менш важливе місце: мені близька тема зв’язку із землею, відчуття приналежності. Це моя справжня пристрасть.

Моя перша нон-фікшн книга "If Women Rose Rooted" була присвячена сказанням моїх рідних місць. Для мене важливо звертатися до історій, які буквально проростають із землі під нашими ногами. Ці сказання розповідають про жінок, про їхню силу, здатність змінювати світ і водночас зберігати в ньому лад і рівновагу. Цей мотив проходить червоною ниткою крізь усю кельтську міфологію і саме він став лейтмотивом моєї книги.

Відтоді все, що я пишу, це шлях повернення до жіночих історій, спроба наново їх осмислити й «привласнити», спираючись на силу давніх міфологічних образів.

Нещодавно я звернулася до казок, і моя нова книга (я її ще дописую, хоча іноді вже говорю про неї у минулому часі) саме про те, чому нас навчають казки.

Це книга про жінок, тому що сьогодні жінкам необхідно знову віднайти свій голос. Але також це книга про ті цінності й моделі поведінки, які дозволяють нам не лише виживати, а й розквітати в сучасному світі. Саме про це і буде моя наступна книга. Її вихід заплановано на початок 2026 року.

Сьогодні дедалі більше академічних досліджень підтверджують: із самого початку казки належали жіночому простору. Це були історії, якими жінки ділилися одна з одною під час роботи, коли пряли, ткали або готували. Тому в казках так багато образів ткацтва — ниток, пряжі. Казки були вплетені в саму тканину повсякденного життя. Звичайно, деякі історії розповідали дітям, але переважна більшість — це були казки для дорослих.

І цікаво, що їх розповідали в основному у важкі часи. Наші предки жили в умовах постійної нестабільності та небезпеки. Думаю, саме тому казки залишаються такими живучими. Вони несуть у собі досвід тих, хто знав, що таке жити в небезпечному світі, в умовах уразливості, тривоги, руйнування.

У цих історіях героїня часто залишає дім або сім’ю і починається її шлях. Вона вирушає в дорогу із опустошеної землі, виснаженої війною, бідністю або іншим горем. Але це не просто втеча. Це шлях трансформації.

Як психолог, я особливо ціную в казках саме цей мотив: усе починається із, здавалося б, безвихідної ситуації. Але завдяки внутрішньому зростанню героїні все радикально змінюється. Це шлях становлення. І важливо те, що він ніколи не відбувається на самоті. На відміну від індивідуалістичного образу героя-одинака, героїня в казці не одна. Їй постійно допомагають. І не тільки люди. Птахи, риби, дерева, каміння — сама природа стає її союзницею. І перемагає вона не тому, що вона надлюдина. Її рятує не сила, а зв’язки. Спорідненість, доброзичливість, гостинність. І, найголовніше, вона діє, спираючись на справжні цінності — працю, скромність, вірність, доброту, мужність. Усе те, що сьогодні може здатися наївним або застарілим, але без чого світ не вистоїть. Це шлях не слави, а учнівства. Не миттєвого успіху, а внутрішнього руху. Ці якості не кричать про себе, але саме вони рухають казку вперед. І нас разом із нею.

Чому все це особливо важливо зараз? Тому що міф, за всієї його сили, нерідко здається надто піднесеним. У міфах діють боги, герої, чудовиська. Це надихає, але часто й віддаляє. А казка — це фольклор. А фольклор — це голос простих людей. І навіть якщо героїня казки принцеса, їй усе одно доведеться зіткнутися з тим, з чим маємо справу й ми. Вона не обрана, вона просто починає шлях. І справляється. Не одна, звісно, але справляється. І тому казка повертається до нас саме тоді, коли вона особливо потрібна.

У міфах герой вирушає в «реальний» світ, перемагає ворога і повертається в спільноту, щоб поділитися плодами своєї перемоги. Це так званий «шлях героя», знайомий нам за багатьма культурами, особливо в тлумаченні Кемпбелла. Це шлях утвердженої індивідуальності, переможця, героя-одинака.

Але казка, це теж шлях героя. У ній жінки вирушають у дорогу, стикаються з труднощами, проходять випробування, навчаються і трансформуються. Вони теж повертаються, але не в славі, а в спільності. Різниця в тому, що це ніколи не шлях одинака. Це не історія самотнього рейнджера. Це завжди шлях разом з іншими людьми, з природою, з тваринами, зі стихіями. Казка вчить співучасті, зв’язку, переплетеності.

І тут, як мені здається, виникає важливе протиставлення: з одного боку — шлях героя, символ індивідуалізму, характерного для постіндустріального світу останніх трьохсот років. З іншого — казка, глибоко вкорінена в колективному людському досвіді, у бутті разом. Це знання про те, як виживати і бути поруч.

Мабуть, саме тому ця тема так мене захопила, особливо в моменти історичного краху, особистого або колективного. Казка звертається до того, що становить основу гуманістичного погляду: доброта, щедрість, гостинність. Вона допомагає нам повернутися до найважливішого: хто ми і як нам жити одне з одним. Як нам тримати себе і тримати інших у світі, що постійно тріщить по швах.

І, мабуть, завжди в самому серці справжньої казки знаходиться мораль, але не у вигляді моралізаторства. Це не урок, продиктований згори. Це внутрішня вісь, моральний вектор, до якого казка повертає читача або слухача знову і знову.

Які саме моральні уроки несуть у собі казки? Їх багато і вони тонші, ніж нам здається. Це не про «будь слухняною дівчинкою» і не про «не виходь за поріг». Це про стійкість. Про вірність собі. Про те, що допомога прийде, але лише якщо ти не відвернулася від світу. Про те, що навіть у безнадійній ситуації можна зберегти людську гідність.

І ще, казки - це про реальність зла. Багато з тих казок, які ми знаємо, були сильно спрощені. Особливо у XIX столітті, у версіях братів Ґрімм, адаптованих під буржуазну мораль. З них прибрали всю жорсткість, усе лячне, все ірраціональне. Але в оригінальних оповідях було багато жаху: велетні, які здирають шкіру із сестер, голови в печах, відрубані руки, кров, втрата, вигнання. Це були не казки для сну. Це були казки, щоб прокинутися.

Чому вони були такими? Думаю, тому, що називали речі своїми іменами. Вони не приховували правду про світ, у якому жили наші предки. Світ був жорстоким і казка не заплющувала на це очі. Вона вчила зустрічати жах обличчям до обличчя. Але водночас — не застрягати в ньому. Не ожорсточуватися. Не ставати чудовиськом у відповідь. У цьому, можливо, й була її терапевтична сила: казка не заколисує. Вона зцілює тим, що не заперечує біль. І саме тому допомагає пережити його  і вийти на інший бік, трохи більш цілісним.

З 2016 року я послідовно розбираюся з поняттям «шляху героя». Я з великою повагою ставлюся до Джозефа Кемпбелла, який запровадив цей термін, але, на мій погляд, його час минув.

У The Enchanted Life (2018) я писала про те, що називаю «постгероїчним шляхом» — про те, що відбувається після всієї цієї епопеї. А в If Women Rose Rooted я розвиваю концепцію еко-шляху героїні — повернення до приналежності, до вкоріненості в землю, у простір, у спільноту.

На мою думку, будь-які зміни, особливо у світі, в якому ми живемо зараз, мають починатися саме з цього: із землі під ногами. Більше того, те, що я називаю «постгероїчним», насправді й є справжньо героїчним. Адже багато казок були такими задовго до Кемпбелла. Він лише інтерпретував їх у дусі «фехтувальної пригоди». Але якщо повернутися до оригіналів, стане зрозуміло: більшість із них зовсім не про «героїчну самотність».

Шлях героїні в казках, з яким я працюю вже багато років, це зовсім не історія сміливої одиначки. І, звісно, головне в ньому — не батальні сцени, а цінності. Я не хочу вдаватися в зайві подробиці, бо саме пишу про це книгу, і поки вона не завершена, мені не хочеться говорити надто багато. Але одне можу сказати точно: ключовими темами там будуть гостинність і спільність. Адже коли героїня заходить до лісу чи потрапляє в інше незнайоме місце, вона зустрічає істот і людей, які кардинально відрізняються від неї. І саме це важливо.

Шлях героїні в казці рідко починається в компанії друзів чи підтримуючого оточення. У неї можуть бути злі зведені сестри, заздрісні родичі, але власного кола — зазвичай немає. Свою спільноту вона знаходить у дорозі. І найчастіше це спільнота несподівана, дивна, на перший погляд навіть неможлива. Але вона не боїться. Їй байдуже, хто поруч — ведмідь, риба, жаба чи людина. Вона нікого не відштовхує, бо відчуває: вона — частина цього світу, вона в ньому вкорінена, і тому не боїться тих, хто на неї не схожий.

В одному зі своїх дописів я писала про рідкісну, майже забуту казку зі збірки братів Ґрімм — «Білосніжка і Розочка». Це не та Білосніжка, яку всі знають, це зовсім інша історія. У ній уперше за довгий час з’являється справжня мудра казкова мати. Не зла мачуха, не відсутня тінь, а саме мати. Вона вчить своїх доньок не боятися лісу. Коли дівчатка губляться, вона не впадає в паніку, не карає, не забороняє. Вона каже: просто сядьте, зачекайте до ранку. Вона довіряє світові й навчає цього своїх дітей. Дає їм свободу, не позбавляючи турботи.

І от однієї ночі у двері стукає ведмідь. Збідований, побитий, сумний, жалюгідний. І мати замість того щоб із переляку захлопнути двері й сказати: «О Боже, це ж ведмідь, ми з ведмедями не спілкуємося» — відкриває. Запрошує ввійти. Посидіти біля вогнища. Дає йому поїсти. Діти грають з ним, як із другом. А потім, звісно ж, виявляється, що він — зачарований принц, як це часто буває. Але суть не в тому, що він виявився принцом. Суть у тому, що йому відчинили двері до того, як стало ясно, хто він. Що мати, і разом з нею діти, змогли насамперед побачити в ньому живу істоту. Не злякатися. Не відштовхнути. А просто — побачити.

Мені здається, саме це — одна з найважливіших речей, які сьогодні можуть дати нам казки. Не боятися іншого. Не боятися дикого, чужого, незрозумілого. Не закриватися. Дивитися. І приймати. Це не слабкість. Це — сила, що тримає світ.

Казки — це передусім історії про стійкість. Про те, що потрібно працювати. Що важливо вміти помічати можливості, навіть якщо вони приходять у дивній формі. Що справжня героїня, особливо у старих казках, у тих самих історіях братів Ґрімм, значно частіше рятує принца, ніж чекає, поки її врятують.

До речі, ідея про те, що принц рятує принцесу, досить нова. Її принесла до масової свідомості література, а згодом — Дісней. Це образи, вирвані з контексту усної традиції й перетворені на «зручні» літературні казки. Візьмімо, приміром, Сплячу красуню. У Шарля Перро вона прокидається від поцілунку — романтичного, благородного жесту. Але в давніших, архаїчних версіях усе було інакше. Там вона зазнає зґвалтування уві сні «прекрасним принцом», і це подається як частина сюжету. Так, жорстоко. Але важливо не відвертатися, а зрозуміти: старі казки зробили беззубими. Підкорили. Зробили безпечними. Затишними. А вони такими не були. Давні версії неважко знайти і, власне, цим я займаюся вже багато років.

У цих стародавніх історіях міститься майже все, що потрібно для усвідомленого життя. Одне з головних завдань казок і для дітей, і для дорослих, полягало в тому, щоб людина не почувалася самотньою у своєму горі. Ці історії промовляли: страждання — це не аномалія, а частина життя. І твоє завдання не відвертатися, не звинувачувати весь світ, не шукати ворога назовні, а навчитися проходити крізь біль із гідністю. Прожити все усвідомлено. Прийняти відповідальність.

Проблема в тому, що ми фактично позбавили себе цих інструментів. Символічно — ми вичистили з казок усе, що в них було по-справжньому цінного. Це як з молоком: ми прибрали з нього жир, щоб зробити «знежирене молоко», а в результаті п’ємо щось, що не насичує. Те саме ми зробили і з їжею, і з близькістю, і з історіями. Ось, наприклад, порнографія. Ми ж вичистили звідти дотик, запах, близькість — усе те, що живить тіло і душу. Залишили тільки агресивну, порожню, знеособлену оболонку. Це не підтримує людину — це її руйнує.

Казка, навіть у своїй жорсткості, завжди була спробою повернути цілісність. Нагадати, що біль — реальний, але ти — не один. Світ страшний, але він повен союзників. І все залежить від того, чи готовий ти відкритися й почути.

Якщо подивитися ширше, з міфологічних традицій, особливо ірландської, валлійської, британської, то гостинність сприймалася як священний обов’язок. Не ввічливий жест, не знак шляхетності, а саме обов’язок, без якого неможливий лад у світі.

У цих традиціях навіть існував особливий міфологічний образ — постать, відома як Hospitala. Це була людина, своєрідний архетип, що тримала дім-притулок, прихисток, місце, де кожен, хто потребував, міг знайти їжу, дах, тепло. Це було більше, ніж просто гостьовий дім. Це був статус. Шана. Відповідальність. Іноді люди обирали таку форму служіння як спокуту, якщо у минулому скоїли щось погане. Але частіше, просто тому, що вважали це справою честі.

В ірландських текстах, які сягають VI століття, цей мотив проходить крізь віки: нагодувати іншого, підтримати, прийняти. І це «нагодувати» — не завжди буквально. Це може бути символічно: дати слово, дати тепло, дати простір.

Гостинність — не новий винахід. Вона була завжди. А ми її втратили. У нашому світі, сповненому поляризації та криків, ми, здається, розучилися просто говорити. Ми вміємо кричати, але не вміємо розмовляти. І досі продовжуємо відгороджуватись.

Але казки й міфи говорять нам, що війна була завжди. Але потім настає «після». І саме в цьому «після» вирішується найголовніше. Переможець визначається не в битві, а за столом. Перемагає той, хто здатен не знищити іншого, а запросити його. Не зректися себе, а дати іншому місце. Це не означає втратити себе. Це означає: у тебе є стіл. І ти можеш обрати — поставити ще один стілець чи ні.

Для мене особисто сьогодні найболючіше, це небажання хоча б вислухати чужу точку зору. Навіть не погодитись — просто вислухати. Адже саме цього нас навчають казки. Пам’ятаєте сцену з ведмедем? Він — не загроза. Він — не «нижча істота». Він — гість. І твій священний обов’язок — впустити. Подивитись. Послухати. Ось чому я все життя працюю з історіями, спочатку як психолог, потім як письменниця, викладачка, лекторка. Бо якщо ти справді слухаєш чиюсь історію, ти на якийсь час сам стаєш цією людиною. Історія входить у тебе. Проживається. Залишається. А отже, відвернутися стає складніше. Бо ти вже відвертаєшся від частини себе.

Коли ми чуємо живу історію, у нас починають відбуватись зміни. Це як запах, здається, він зовні, але входить всередину, проникає через шкіру, через дихання. І починає діяти. Історія — така ж. Вона жива.

Ось чому вміння слухати — це ключ. Воно пов’язане з цікавістю. А ми, здається, її втратили. Нам стало легше судити, ніж ставити запитання. Легше приклеїти ярлик, ніж спробувати зрозуміти. І що ще страшніше — ми почали боятися цікавості. Особливо — внутрішньої. І ось так, повільно, майже непомітно, у нас атрофується м’яз, без якого неможливо бути людиною — м’яз цікавості. А разом із ним і здатність до емпатії, свободи, гостинності.

Казки не читають нам моралі, не пояснюють, як треба. Вони показують поведінку, вибір, ризик і сміливість, не як ефектний жест, а як крок, зроблений з тремтінням у колінах.

У казках ми бачимо героїню, яка боїться. По-справжньому боїться. Але все одно йде вперед, бо вже неможливо не йти. У казці на кону стоїть завжди все. Там не про зручність, там про виживання. І в цьому одна з її головних принад. Казка зрізає все зайве. Усі наші красиві виправдання, всі культурні надбудови, якими ми прикриваємо небажання змінюватися. Вона залишає нас сам на сам із лісом. Ось ти. Ось вовки. Що ти робитимеш?

Ти можеш трохи посидіти й поплакати і це важливо. У казці є місце сльозам, є момент розпачу. І як психолог я знаю: нам усім потрібно сумувати. Дати простір болю, бо це частина шляху. Але потім настає момент запитаннь: "в якому світі я хочу жити? Кого я бачу в собі в цьому світі? Що я можу зробити, навіть якщо все здається неможливим?"

І, мабуть, саме тому, що я психолог, а не політик і не активіст, я переконана: усе починається з уяви. Із того, чи здатні ми уявити інший світ. Більш цілісний, більш добрий. Світ, де сила — не в агресії. Де більше не потрібно без кінця воювати, бо є інше: можливість почути. Можливість бути поруч.

Казка завжди показує життя в очищеному вигляді. Без прикрас. Без відволікаючих жестів. Ось дорога. Ось темрява. Іди. Зроби крок. Знайди союзника. Побудуй спільноту. Вийди з безнадії. Так, зараз нам важко. Ми — на зламі історії. Але саме тому ми не маємо права опускати руки. Ми виросли в "культурі кокона". Нас учили, що якщо важко — відійди. Прийми ванну. Замкнись. Піди в себе. Так, усе це потрібно. Але лише до певного моменту. Проблема в тому, що це стало нормою. Новою філософією: «мені надто боляче», «я не справляюся», «я не можу». Але зараз прийшов час іншої казки. Сюжету, в якому говориться: “Так, страшно. Так, важко. Так, здається, неможливо. Але ти все одно встаєш. І йдеш”.

Розумієш, страшно було завжди. Просто останні тридцять років, із кінця холодної війни, ми жили в ілюзії, що все йде вгору. Ніби історія зобов’язана ставати все кращою. А тепер ми злі, що це не так. Але воно ніколи так і не було. Ми просто забули. Забули, що переважна більшість людей більшість часу жила в болю. У страху. У злиднях. І все, що в них було — це надія. І коротка мить любові. І якесь тепло, яке можна було передати іншому, навіть коли самому не вистачає.

І ось ми знову тут, у цій точці, і це, можливо, головний шок. Нас заколисали, загорнули в м’яку версію майбутнього. Нам казали, що життя рухається тільки вгору, що все буде «ще краще», що людство на піку. Але все, що росте експоненційно — завжди має точку падіння. І ми — в ній.

І саме тут, у таких точках, і народжуються казки. Не як втіха, а як дорожня карта або ліхтар. Як оповідь про те, що навіть у найтемнішу ніч хтось уже йшов цією стежкою — і залишив для тебе світло.

Автор фото Шерон Блекі: Рэйчел Вінтер