Амбівалентність: серце глибинної психології

У глибинній психології амбівалентність — ознака зрілості. Здатність утримувати суперечливі почуття, не руйнуючись, не втікаючи в захист, не знецінюючи одне заради іншого — одна з ознак ефективної психічної роботи.

Коли на моїй особистій терапії психотерапевт зауважив, що в моїх почуттях і словах з’явилася амбівалентність, я з тривогою сказала: «Мабуть, я стаю безпринципною». Він відповів: «Амбівалентність цілком може стати принципом сама по собі». Ця відповідь залишилася в мені як досвід: не варто поспішати з оцінками, коли всередині звучить більше одного голосу.

Фрейд одним із перших ввів поняття Ambivalenz для опису співіснування любові й ненависті у ставленні до одного й того ж об’єкта. У листі до Фліса він писав: «Багато неврозів можна зрозуміти як невдалу спробу впоратися із амбівалентними потягами» (1896). Згодом поняття амбівалентності стало наріжним каменем психоаналітичної теорії стосунків.

Мелані Кляйн підкреслювала, що здатність до амбівалентності — це важливий етап у психічному розвитку. Вона називала його депресивною позицією, маючи на увазі не хворобу, а зсув сприйняття: дитина починає розуміти, що мати і любима, і викликаюча злість - це одна й та сама людина. Це боляче, бо виникає провина за ворожі почуття, спрямовані на значущий об’єкт. Але саме в цей момент зароджується справжня турбота, здатність до відновлення зв’язку й емоційної відповідальності. Амбівалентність стає основою для емпатії та зрілої прив’язаності.

Юнг, говорячи про індивідуацію, розумів під цим здатність утримувати в собі протилежності. «Той, хто обрав шлях самопізнання, має бути готовий зустріти в собі речі, які здаються несумісними, і все ж не намагатися їх усунути», — писав він. Амбівалентність у юнгіанському ключі — це не лише конфлікт почуттів, а й вісь розвитку, адже вона живить процес трансформації.

Коли амбівалентність стає метою терапії

Сучасна психотерапія дедалі частіше зустрічається з тим, що клієнти приходять не зі симптомом, а з нетерпимістю до суперечностей. Бажання негайно визначитися, обрати «правильне» почуття, встановити «справжню» позицію - це захисна відмова від проживання складності.

Розвиток здатності до амбівалентності - одна з прихованих цілей глибинної терапії. Це не просто прийняття «і того, й іншого», а складна внутрішня робота. Психоаналітик Томас Огден зазначає: «Присутність двох протилежних переживань в одному психічному просторі - умова суб’єктності. Коли одне почуття пригнічує інше, суб’єкт зникає».

Кейс: право на вибір і провина

Клієнтка на сесії каже: «Я вирішила не їхати до мами на вихідні. Хочу відпочити. Але мені соромно, наче я її кидаю». У ній водночас звучить прагнення до самостійності й провина. У поп‑психологічному підході можна почути пораду: «Ти маєш право на власні кордони. Відпусти провину».

Але аналітичний підхід не намагається витіснити провину. Швидше, він допомагає витримати її й зрозуміти: почуття не скасовує право на вибір. В одній і тій самій психічній реальності можуть співіснувати і любов до матері, і злість на її потреби, і бажання відокремитися, і провина за це.

Завдання аналітика в такому випадку — не «розв’язати» конфлікт, а залишитися поруч у момент напруження. Терапевт допомагає клієнтці витримати переживання, не втікаючи в раціоналізацію чи знецінення. З кожним таким епізодом у психіці формується здатність до внутрішнього діалогу.

Амбівалентність як ознака психічної зрілості

Болісність амбівалентності зрозуміла. Історично й нейропсихологічно людина прагне ясності, передбачуваності, стабільності. Однак розвиток психіки не вкладається в бінарну логіку.

Дональд Віннікотт вважав, що хороша мати — це та, яка здатна витримати амбівалентність дитини, не руйнуючись під її злістю і не знецінюючи власну турботу. Внутрішня материнська фігура, здатна на таку витримку, формується у стосунках, як у ранньому дитинстві, так і в терапевтичному процесі.

В аналітичній роботі важливо розпізнати амбівалентність не як нестабільність чи захист, а як свідчення оживленого внутрішнього життя. Вона може звучати у суперечливих оцінках себе та іншого, у зміні настроїв, у коливаннях між бажанням наблизитися і прагненням віддалитися. Ці зсуви — не перешкода, а матеріал для роботи. У них виявляється процес символізації, у якому реальність стосунків стає об’ємною й багатошаровою.

Психотерапевт, здатний не спрощувати, а залишатися уважним до внутрішніх суперечностей клієнта, сприяє формуванню переживаючого суб’єкта. Коли терапевтичний простір не вимагає вибору між полюсами, між образою і вдячністю, любов’ю та гнівом, у клієнта з’являється досвід прийняття складності як форми живого зв’язку. Амбівалентність перестає бути загрозою і стає ознакою справжньої емоційної включеності.

Поступово це знаходить відображення і в щоденних стосунках та досвіді. Людина легше витримує невизначеність, менше піддається імпульсивним рішенням і здатна вибудовувати стосунки, не впадаючи ані в ідеалізацію, ані в знецінення. Вона може залишатися в контакті із собою та іншими, навіть коли почуття суперечливі. Це і є та зрілість, яка робить внутрішнє життя глибшим, а зовнішнє - стійкішим.

Амбівалентність - не патологія і не слабкість. Це внутрішнє напруження, крізь яке народжується особистість.

Мета терапії - не позбавити від суперечностей, а допомогти їм звучати в психіці без руйнування. Там, де можливо витримувати складність, з’являється здатність до вибору, до любові без ідеалізації, до свободи без самотності.

Як писав Юнг: «Лише той, хто здатний витримати конфлікт протилежностей, спроможний народити живе».