Відверта розмова з Аною Мілетич Герич про супервізію

Що таке “достатньо хороший” супервізор? Як не втратити відчуття внутрішньої опори, працюючи з терапевтами, які торкаються найболючішого? 

Про це та багато іншого - читайте у відвертому інтерв'ю з Аною Мілетич Герич, психологинею, сертифікованою міжнародною інтегративною психотерапевткою, супервізоркою під наставництвом у IIPA, тренеркою з інтегративної психотерапії.

У Міжнародній асоціації інтегративної психотерапії (IIPA), де я нині підвищую кваліфікацію - переходжу від статусу сертифікованої психотерапевтки до сертифікованої тренерки й супервізорки, — обидві ці ролі передбачають проходження спільного, майже десятирічного, навчального шляху.

Коли я була малою, дідусь любив жартома казати, що мені варто стати вчителькою, бо я така сувора й усе знаю. Мені справді подобалося розповідати йому, як слід поводитися і чого не варто робити. Минуло багато років, і одного дня моя супервізорка згадала його слова, коли запропонувала мені стати тренеркою: «Ти зроблена з правильного матеріалу», — сказала вона.

На той час моя приватна практика була повністю завантажена, всі клієнти — довготривалі, нові запити доводилося відхиляти. Я шукала спосіб, як охопити більше людей, як поділитися тим, що вмію й знаю. І тоді ідея супервізорства стала для мене природним виходом з професійної кризи: передавати досвід, підтримувати інших терапевтів, і таким чином допомагати ще більшій кількості клієнтів.

Що для мене означає бути інтегративною психотерапевткою? Спільнота IIPA об’єднує фахівців, які прагнуть не просто опанувати професію, а невпинно розвиватися в ній, удосконалюючи і себе, і свою роботу. Це прагнення до глибини й майстерності - серед ключових моїх цінностей. Воно спонукає мене ставати кращою версією себе і водночас зберігати скромність на цьому шляху.

Ще одна причина, з якої мені так близький інтегративний підхід - це повага до унікальності кожного терапевта. Цей підхід не просто дозволяє, а навіть заохочує формування власного стилю. Він визнає: щоб бути по-справжньому присутнім у контакті з клієнтом, терапевт має право,  і потребу, бути собою, працювати з усього свого «я»: з тіла, емоцій, розуму, особистої історії.

Модель, у якій я працюю - це інтегративна психотерапія, що базується на розвитку та фокусі на стосунках. Вона має власну теоретичну основу й методологію, і є цілісним підходом, а не механічною сумішшю технік із різних шкіл. Її ефективність ґрунтується передусім на створенні стосунків, які мають терапевтичну силу. Водночас ця модель виросла на ґрунті об’єктних відносин у психоаналізі, гештальт-терапії та транзакційного аналізу, тому легко вбирає в себе техніки з інших напрямів: арттерапії, EMDR, Brainspotting, соматичного досвіду, «Рухової медицини», «5 ритмів» та багатьох інших. Кожен фахівець може добирати ті інструменти, які найбільше відповідають його стилю мислення й роботи.

Цей підхід дозволяє гнучко адаптувати методи під індивідуальні потреби клієнта, бо охоплює всі рівні людського буття: тілесний, емоційний, когнітивний, поведінковий, духовний. Але те, що для мене найцінніше в цій моделі, — це її здатність наближати нас до екзистенційного серцевинного питання кожного клієнта: «Як така людина, як я, може жити в такому світі?»

Саме через спробу відповісти на це запитання ми починаємо розуміти, як сформувався спосіб контакту клієнта зі світом (у дусі гештальту), які «ігри» він розігрує (в термінах ТА), які ранні висновки, рішення, життєвий сценарій були ним колись прийняті. Ми бачимо його потребу в тих чи інших захисних реакціях на травму, й водночас відкриваємо шлях до лікування. У цій відповіді не лише історія болю, а й ключ до того, які стосунки потрібні людині, аби почати жити по-іншому. І до того, як ці стосунки створити разом.

Усі мої супервізори були для мене важливими. Один показав, як НЕ варто проводити супервізію, зневажливо глузуючи з тих, хто не вивчив матеріал напам’ять. Інший навчив бути повністю присутньою у стосунку з супервізантом, дозволяти собі професійну вразливість і використовувати її як інструмент взаємодії.

А мій головний супервізор відкрив мені світ безумовного прийняття, вільного від осуду — світ, зовсім не схожий на той, до якого я звикла в рідній сім’ї, і зовсім протилежний підходу мого першого особистого терапевта, що був вихований у психоаналітичній традиції й практикував засоромлювальні конфронтації, які лише посилювали мій внутрішній критицизм.

Саме ця беззасоромлювальна оптика — найбільша цінність спільноти, частиною якої я є зараз. Тут у мені бачать не слабкості, а потенціал. Тут не критикують і не намагаються мною керувати, натомість підтримують у прагненні вийти за межі власних обмежень.

Поруч із моїм основним супервізором була ще одна — фахівчиня з підліткової психотерапії, чия професійна філософія виявилася абсолютно новою для мене. Більшість своєї кар’єри вона працювала з підлітками з високим ризиком самогубства і жоден із них не вчинив суїцид. Вона ніколи не використовувала антисуїцидальні контракти, бо з власного досвіду знала: така інтервенція часто посилює тривожність і, зрештою, може підвищити ризик.

Вона передала мені свою довіру до підлітків і навчила, як за допомогою методів індивідуальної психології повернути їм надію та бажання жити.

Цей досвід — безцінний.

Коли я згадую своїх супервізантів і ті випадки, які вони приносять на сесії… На початку свого професійного шляху терапевти зазвичай говорять про всіх клієнтів, бо відчувають невпевненість у новій ролі й потребують підтримки на кожному кроці. Але з набуттям досвіду характер супервізійних запитів змінюється.

Насамперед, вони приносять ситуації, які кидають виклик їхньому розумінню теорії чи методу і тоді їм потрібна допомога, щоб правильно осмислити випадок і спланувати терапевтичну роботу. Це про розвиток клінічного мислення, яке формується поступово, разом із досвідом.

Інший тип запитів виникає, коли терапевта глибоко зачіпає контрперенос — настільки, що з’являється відчуття розгубленості або навіть професійної некомпетентності.

Маша Жвелц у своїй книжці «Інтегративна психотерапія з орієнтацією на майндфулнес і співчуття» (2021) описує це як випадки, коли терапевт не може ефективно використати фізіологічну налаштованість. Коли він намагається синхронізуватися з клієнтом, увійти в резонанс із його досвідом, щоб краще зрозуміти й підтримати — але замість цього сам виходить за межі власного вікна толерантності.

У такі моменти терапевт потребує супервізора як зовнішню точку опори, щоб ідентифікувати, що саме сталося, і відновити власну регуляцію. Іноді цю реакцію можна пропрацювати просто під час супервізійної сесії, особливо якщо вона пов’язана з особистим досвідом чи давньою травмою. В інших випадках супервізія стає сигналом: це варто віднести в простір особистої терапії.

Поки що в моїй практиці такого не було. Можливо, мені вдається створити достатньо безпечний простір, у якому супервізанти можуть залишатися відкритими й налаштованими на співпрацю.

Але хто знає — запитайте мене через десять років.

Початківці часто бувають надто м’якими, навіть підлесливими у стосунку до своїх перших, таких «дорогоцінних» клієнтів. Вони дозволяють скасовувати сесії без оплати за пропущені зустрічі, змінюють узгоджений час лише тому, що так зручно клієнтам. Їх легко вивести з рівноваги, і вони схильні до самокритики, якщо не можуть швидко дати клієнту те, чого той очікує.

Тому я допомагаю їм усвідомити власні внутрішні процеси, зробити паузу, подихати, розслабитися й подивитися на ситуацію з більшої відстані, а також знайти міцний ґрунт під ногами й навчитися встановлювати кордони.

Відчуття певного безсилля завжди присутнє. У мені живе нетерпляча мрійниця, яка досі вірить у досконалий світ. І коли я бачу, наскільки речі у цьому світі далекі від гармонії, це, звісно, викликає в мені безсилля.

У такі моменти я зупиняюся, роблю глибокий вдих і нагадую собі: треба бути терплячою, довіряти процесу. Я кажу собі і своїм супервізантам: наші клієнти жили до нас і житимуть після нас. Вони мають свою внутрішню силу, навіть якщо ми не завжди здатні її одразу підтримати чи активувати.

З мого досвіду, терпіння й здатність сповільнитися завжди приносять плоди. Я допомагаю супервізантам звернути увагу на себе, знайти внутрішню опору, повернути собі відчуття сили. Бо супервізія — це не про те, щоб розв’язати всі проблеми за одну зустріч. Це про присутність. Про контейнер, у якому поступово, у своєму ритмі, розгортається історія клієнта.

Що до конкретного прикладу… Ці випадки часто подібні. Наприклад: клієнт із комплексним ПТСР, з глибоким болем і тривалим стражданням. Супервізант приходить на сесію, сповнений напруги: йому здається, що він повинен негайно дати полегшення. І коли це не вдається, він починає сумніватися у собі, відчувати себе «поганим» терапевтом.

Я часто бачу, що в таких моментах супервізант резонує з безсиллям свого клієнта і не може його контейнювати, бо в ньому самому щось активується. Зазвичай, власні болючі спогади, які виходять за межі його вікна толерантності. Якщо подібне стається і зі мною, ми обидвоє опиняємося на черговому колі знайомого процесу.

Коли я встигаю помітити, що відбувається, ми звертаємось до тіла: спостерігаємо, наскільки далеко супервізант вийшов за межі регуляції. Використовуємо практики майндфулнесу, ресурси, співчуття до себе — все, що допомагає повернутись «у себе».

І зазвичай уже після цього більшість супервізантів згадують, що саме можуть робити зі своїм клієнтом. Іноді їм ще потрібна моя допомога, щоб спланувати наступні кроки,  це теж нормально. Кожного разу, коли мені вдається вчасно побачити цей процес і назвати його, ми разом створюємо змістовну супервізійну зустріч. Ту, якою справді варто пишатися.

Окрім тих, що необхідні хорошему терапевту, супервізору особливо важливо мати розвинену здатність до контейнування — утримування простору, процесу, емоцій. А ще — ненаситне бажання вчитися.

Один із таких моментів - із мого власного досвіду отримання супервізії. Схожі історії я чула й від своїх супервізантів. Вони особливо зворушують мене, бо сприймаю їх як неочікуваний дар, щось, що стається лише в по-справжньому безпечному супервізійному просторі.

Для мене це той момент, коли супервізор, дивлячись на терапевтичний процес, бачить те, що досі залишалося непромовленим і непрожитим у самому терапевті.

Одне з найсильніших усвідомлень у моїй практиці сталося, коли я принесла на супервізію випадок клієнтки, яка пережила сексуальне насильство. Вона уникала цієї теми, і я мала б допомогти їй поступово до неї наблизитися. Але я не могла. У процесі дослідження я усвідомила: я боялася, що, слухаючи її історію, можу відчути збудження, і що клієнтка це помітить. А за цим стояв глибший страх: страх бути осоромленою за будь-яку вразливість, яку я проявляла в дитинстві - чи то злість, чи страх, чи навіть радість. Усе це було для мене причиною сорому.

Саме мій супервізор допоміг мені побачити, що вразливість - це не слабкість, а цінність. Навчив, як бути з нею поруч, як її регулювати й як зробити її джерелом підтримки для клієнта. І, можливо, найважливіше - ця тема ніколи не з’являлася у моїй особистій терапії. Вона відкрилась лише у стосунку з клієнтом і лише завдяки супервізії стала видимою.

Це питання викликає в мені глибокий смуток. Є африканське прислів’я: Коли б’ються слони — страждає вся трава. Перед нами завдання втримати й контейнювати неосяжну кількість людського страждання. Як я вже говорила у контексті безсилля, це страждання відлунює хвилями: від клієнтів — до терапевтів, від терапевтів — до супервізорів, і далі — до супервізорів супервізорів.

Це змушує мене згадати статтю Кеті Стіл «Бути поруч із розбитою душею». Саме це — наш спільний виклик. І роль супервізії, як я її бачу, бути простором, який може вмістити, витримати й допомогти обробити це страждання. Для всіх, хто в ньому задіяний.

Як і в терапії, найважливіше - це зустріти того, з ким резонуєш. Того, хто чує тебе між рядків, говорить зрозумілою тобі мовою, і водночас має достатньо глибини, щоби стати справжнім наставником. Не поспішайте, будьте ніжними до себе і прислухайтесь до свого серця. Воно знає шлях.

Це питання нагадує мені про лікаря традиційної китайської медицини, до якого я ходила в один із найболючіших періодів мого життя. Він був напрочуд співчутливим і щодня повторював ламаною англійською: Ми маємо не просто робити. Ми маємо робити добре для тебе, Ана.

Достатньо хороший супервізор - це той, хто перш за все дбає про те, щоби терапевт не завдав шкоди своїм клієнтам. Це - своєрідний фільтр, який допомагає виявити потенційно шкідливу терапію. А ще - це людина, яка підтримує достатньо, щоб терапевт, виходячи із супервізійної сесії, відчув полегшення і міг щось нове засвоїти: про метод, про себе або про внутрішній світ клієнта.

Не кожна сесія буде блискучою. Ми не завжди можемо перевершити себе чи вразити інших. Але ми можемо бути достатньо добрими і це вже багато.

Цікаве запитання. Моя позиція щодо цієї роботи - не розділяти відповідальність. Я повністю відповідаю за себе, а інші люди - за себе. Моє завдання створити такі умови, у яких терапевт почуватиметься в безпеці й зможе зростати поруч зі мною як із наставником. Я можу давати орієнтири, бути джерелом підтримки, скеровувати свій вплив так, щоб людина засвоїла етичні принципи, які ведуть нас у прийнятті рішень і вчинків.

Але якщо хтось вирішує не йти цим шляхом — це вже його відповідальність. Якщо я бачу, що він чи вона робить щось хибне, я можу діяти. Передусім, винести це на рівень усвідомлення, відверто поговорити. Якщо це не дає результату я маю право повідомити про неетичну поведінку до відповідних інстанцій у країні. Та якщо людина не ділиться складними випадками, приносить на супервізію лише «благополучне», то  що я можу вдіяти? Це її вибір, її відповідальність і один із ризиків цієї професії. Я можу зменшити цей ризик, будуючи підтримувальні, теплі супервізійні стосунки. Але вплив мій закінчується саме там.

Мій візуальний образ супервізії — це коло друзів, які зібрались на кава-паузу у затишній вітальні. Це час розслабитись, побути разом у просторі прийняття, взаємності й розуміння. Трохи схоже на «Червоний намет» (Red Tent)  притулок для жінок, що менструюють, де вони можуть відпочити, відновитись і набратися сил для ще одного виснажливого місяця служіння іншим.

Попереду в мене довга кар’єра як у супервізора, так і у тренера, тож так,  у мене великі мрії. У Словенії ми досі чекаємо на ухвалення закону про психотерапію, і поки що не маємо чітких вимог та правил. Але якщо буде можливо, я планую заснувати власний навчальний інститут інтегративної психотерапії, як доповнення до IPSA, знаної та поважної установи. І викладати інтегративну психотерапію у різних країнах світу.

Я щиро сподіваюся, що супервізія залишиться невід’ємною частиною усіх програм підготовки психотерапевтів, адже саме вона є ключем до справжньої інтеграції методу.
А ще я мрію, щоб психотерапія як професія ставала більш єдиною і спиралася передусім на науку, а не на культи особистостей. Щоб історія з тим, як Фройд виганяв усіх, хто мислив інакше, більше не повторювалася. Щоб кожен новий автор не змушений був створювати власну школу, а міг приєднатися до вже наявного знання і розвивати його далі. У такій парадигмі супервізія могла би бути міжметодною і тоді з’явилося б більше простору для взаємного навчання.