Джеймс Холліс про тривогу, покликання і чоловічу зрілість

Щоб стати аналітиком потрібно пройти крізь власну темряву і вийти з неї, несучи світло. Саме так почав свій шлях Джеймс Холліс - один із найвпливовіших юнгіанських аналітиків сучасності. 

The Psychologist при підтримці Української Психотерапевтичної Ліги поговорив з  Холлісом про дитячі сни й війну, про першу депресію й пізнє покликання, про «емоційне сирітство», яке лягає тінню на чоловічу ідентичність, і про те, чому справжній розвиток починається саме з кризи. 

Я народився 17 травня 1940 року в Спрінґфілді, штат Іллінойс — місті, яке називають батьківщиною Авраама Лінкольна. Мої батьки жили скромно і щодня боролися за те, щоб у домі було що поїсти. Батько працював на заводі, де виготовляли сільськогосподарську техніку, і провів там усе життя. Мати була секретаркою в Департаменті охорони психічного здоров’я штату Іллінойс. Їхня освіта була мінімальною: мама закінчила старшу школу, тато — тільки початкову. Вони були чесними, працьовитими людьми, але не уявляли собі іншого життя, в якому можна думати про щось більше, ніж оплата рахунків наприкінці місяця.

Певно, найбільший вплив мала моя мати. Вона була постійно тривожнаю, завжди щось її непокоїло. Ще зовсім малим я відчув: моє головне завдання якось її розрадити, полегшити її стан, хоча б трохи відволікти від страхів. Можливо, саме тоді й зародилося те, що згодом я назвав покликанням — бути поруч із людиною в її тривозі.

Я почувався в безпеці, але відчуття світової загрози було всюдисущим. Друга світова війна наклала свій відбиток: навіть у ранньому дитинстві я вже знав, що світ небезпечний і що десь, за межами мого дому, люди постійно страждають. І тут теж виникло це тихе, але наполегливе відчуття: я маю щось зробити, чимось допомогти.

Мені здається, що усе моє життя так чи інакше було присвячене навчанню й почалося це ще тоді, коли я захоплено дивився на своїх учителів. Для мене вони були героями. Я знав: те, що вони дають, це ключ до чогось більшого, до життя, яке виходить за межі повсякдення, за межі думок про щомісячні оплати рахунків. У певному сенсі саме вони стали противагою відчаю та безпорадності — тією внутрішньою опорою, що допомагає не втратити сенс.

Мій батько вважав, що його призначення - забезпечувати родину. Від нього я навчився трудової етики, дисципліни й здатності ігнорувати власні емоційні потреби. Але саме ця навичка - мовчазне емоційне самоусунення, врешті-решт стала викликом, з яким мені довелося зустрітися в середині мого життя.

Я навчався в невеликому гуманітарному коледжі - Манчестер-коледжі, що згодом став університетом. Усього близько тисячі студентів - тиха, зосереджена спільнота. І саме там моїми першими справжніми орієнтирами стали викладачі. Вони не просто мене навчали, вони бачили мене. Говорили мені, що я маю світлий розум, що маю здатність мислити і що я не маю права змарнувати це. Саме їхні слова і віра в мене дали літературі той сенс, що виходив далеко за межі тексту.

Спершу я здобув докторський ступінь з літератури й філософії в Університеті Дрю (Drew University) та кілька років викладав гуманітарні дисципліни. Але десь у середині тридцятих мене накрила глибока депресія. Саме вона привела мене на перші аналітичні сесії у Філадельфії, а згодом і до перекваліфікації в Цюриху, де я навчався з 1977 по 1982 рік.

Філософськи на мене вплинули Кант, К’єркегор та екзистенціалісти — Гайдеґґер, Сартр і Камю. Згодом цей горизонт значно розширився, коли в моє життя увійшли великі праці Карла Юнга та аналітична психологія.

Як дослідник, я цінував Юнга насамперед за його проникливе розуміння символу й за увагу до духовного виміру людського життя. Але лише після власної аналітичної роботи ці ідеї набули для мене особистої ваги. Відтоді, вже понад п’ятдесят років, я присвячую себе юнгіанській освіті. Бо прагнув і досі прагну ділитися тим, що справді допомогло мені самому.

Для юнгіанців основою професійного становлення є не стільки навчальні курси, скільки особистий аналіз — це тривалий і чесний шлях до себе. А вже потім йде практика з клієнтами під уважним супроводом супервізора. 

У той час я працював із двома дуже різними за темпераментом і стилем аналітиками. Один був аполлонічним: виважений, інтелектуальний, заглиблений у роздуми. Інший — діонісійським: експресивним, пристрасним, таким, що одразу йшов у глибину. Обоє були мені близькі, бо відгукувалися на різні полюси моєї внутрішньої природи.

На четвертому році навчання в Інституті Юнга, коли за плечима вже був серйозний інтелектуальний і фінансовий вибір на користь життя в Швейцарії, мені наснився ще один сон. У ньому вперше прорвались теми, що стосувались самого ядра мого внутрішнього життя і витоків тієї тривалої депресії. Саме в той момент, як я тепер розумію, усе остаточно змінилося: те, що було лише думками в голові, стало живим, глибоко особистим досвідом серця.

Після повернення з Цюриха я ще майже чотири роки працював в академічному середовищі, поступово вибудовуючи власну терапевтичну практику. З кожним публічним виступом з’являлися нові клієнти — хтось із аудиторії обов’язково звертався по допомогу. І в якийсь момент я зрозумів: можу залишити гарантовану посаду професора гуманітарних наук і піти власним шляхом, як практикуючий аналітик.

Мій підхід ґрунтується на глибокому слуханні й діалозі, в якому я ставлю запитання, що відкривають шлях до внутрішнього світу людини. І, звісно, в центрі аналітичної психології робота зі снами, яким ми надаємо особливого значення.

Писати мені хотілося завжди. Я сприймаю це як природне продовження бажання навчати. Мої двадцять книжок — це своєрідні "пересувні аудиторії", які, на мій подив, побували майже в кожному куточку світу.

Книга What Matters Most дуже особиста для мене, як, зрештою, і найновіша Living with Borrowed Dust. А Tracking the Gods — це перероблена й осучаснена версія моєї дипломної роботи в Інституті Юнга. Спершу я, мабуть, був надто академічним у стилі, але з часом зрозумів: найкраще говорити просто й прямо про те, що справді важливо.

Я пишу, щоб розібратися в собі, краще зрозуміти власні думки, почуття й мотиви. У цьому процесі поєднуються спостереження й навчання, але водночас, для мене це спосіб прояснити внутрішнє і відкрити щось нове про себе. Час від часу мені здається, що я вже все написав і більше не буду, але психіка знову й знову штовхає вперед. Я навчився, подеколи болісно, жертвувати відпочинком і задоволеннями заради того, щоб слухати цей внутрішній голос і відповідати на його заклик. І знову писати. 

Протягом дня я працюю з клієнтами, а писати сідаю лише ввечері, після вечері. Це вимагає дисципліни і внутрішньої зосередженості, і вірності справі, якій не можна зрадити, навіть коли втомлений.

Сьогодні дедалі більше чоловіків відчувають розгубленість: старі моделі мужності втратили актуальність, а нові ще не набули чітких обрисів. Сучасна «героїчна подорож» — це вже не завоювання зовнішніх вершин, а сміливе занурення у власну внутрішню глибину. І ця подорож, водночас, складніша та незрівнянно важливіша.

Найчастіше людина раціоналізує власні реакції, продиктовані страхом, замість того щоб запитати себе: звідки вони беруться? І тоді знайти в собі відвагу їх змінити. Заперечення й раціоналізація й досі залишаються нашими першими захисними механізмами.

Я був щиро зворушений і водночас здивований тим, скільки чоловіків із різних куточків світу написали мені одне й те саме: «Я завжди думав, що зі мною щось не так, що я якийсь не такий і тільки прочитавши цю книгу, зрозумів, що мої думки й почуття нормальні й що багато інших чоловіків переживають те саме». Саме цю «змову мовчання» я і намагаюся розкрити в книзі. Глибоко вкорінене табу на щирість, яке заважає чоловікам визнавати власні переживання й віднаходити спільність у вразливості.

Понад усе, вважаю, важливо навчитися відповідальності. Бути відповідальним перед своїм внутрішнім покликанням, тим, ким ти справді є. Брати відповідальність за свої вчинки й за те, як вони впливають на інших і на власне життя. І головне - мати сміливість зробити крок у напрямку того життя, про яке потай мрієш, навіть якщо шлях до нього сповнений ризику й невизначеності.

Найбільше я прагну миру — справжнього, глибокого, між країнами і всередині кожної людини. І вірю: світ стане кращим тоді, коли кожен з нас визнає, що те, що не так у світі, часто є відображенням того, що не так у нас самих. Якщо почати з себе, з власного внутрішнього простору, зміни неодмінно відбудуться і назовні. Як сказав Вольтер у “Кандіді”: "Ми повинні насамперед обробити власний сад".

Я ніколи не втрачав віри в силу аналітичної психології, у той дар, який вона дає людині. Звісно, допомогти кожному без винятку неможливо. Я часто відчуваю втому від масштабів людського страждання і від власної відповідальності на це відповідати. Це глибоке внутрішнє зобов’язання не завжди легко витримати, але саме воно тримає мене на цьому шляху.

Юнга ще належить по-справжньому відкрити цьому поколінню. У час, коли зовнішні орієнтири руйнуються, міфи й символи втрачають силу, а спільнота більше не дає підтримки, як колись давало плем’я, нам як ніколи потрібно віднайти внутрішній компас. Як писала американська поетеса Емілі Дікінсон: "Моряк не бачить Півночі, але знає, що стрілка вкаже". Усі ми потребуємо цієї внутрішньої "стрілки", яка веде крізь хаос до себе.

Серцевиною підготовки, як і раніше, залишається глибокий і тривалий власний аналіз. До цього додається регулярна супервізія та, головне, постійна внутрішня робота: ми маємо ставити собі запитання "Звідки це в мені?" і "Чому це служить у моєму житті?". Багато наших звичок і моделей поведінки народжуються не з усвідомленості, а зі страху, або ж з історій, які ми склали ще в дитинстві, щоби вижити, вписатися, бути прийнятими. Ми б ніколи не посадили за кермо автомобіля восьмирічну дитину, але щодня дозволяємо цій дитині із обмеженим світоглядом керувати нашим життям.

Психіка постійно промовляє до нас. І ми маємо бути достатньо уважними, щоб почути її, достатньо смиренними, щоб прислухатися, і достатньо сміливими, щоб жити згідно з її глибинними імпульсами у зовнішньому світі.