Ветеринарний догляд: коли піклування стає пасткою

Епіграф

«Мамо, я змерз?» — «Ні, ти хочеш їсти».
— анекдот

У житті, а згодом і в терапії, ми можемо зіткнутися з доглядом, який, здавалося б, має допомагати, але натомість — послаблює, позбавляє волі, ставить у залежність. У психоаналізі це явище іноді називають «ветеринарним доглядом» — метафора, що приховує за собою глибокі психологічні та психоаналітичні процеси.

Термін «ветеринарний догляд» не є академічним і не закріплений у психоаналітичних чи діагностичних системах. Він виник у професійному середовищі як образна метафора для опису гіперопіки — такої форми поведінки, за якої інша людина сприймається не як рівноправний суб’єкт, а як безпомічна істота, нездатна до самостійних дій.

Цей вислів часто використовують у терапевтичних колах, іноді з легкою іронією, але суть його — цілком серйозна: йдеться про психологічну пастку, в якій догляд перетворюється на форму контролю, а не підтримку зростання. Сьогодні цей термін дедалі частіше застосовують як до опису сімейних стосунків, так і до терапевтичних, особливо в контексті обговорення меж, співзалежності й нарцисичної динаміки.

Отже, «ветеринарний догляд» — це така форма піклування, у якій інша людина не сприймається як суб’єкт із власною волею, бажаннями та внутрішньою реальністю. Вона радше переживається як щось безпомічне — як домашній улюбленець, що потребує опіки. За тварину, яка не може сказати, чого хоче, усе вирішує інший.

У результаті замість діалогу — інтерпретація. Замість підтримки — підміна. Замість розвитку — залежність.

Такий тип догляду порушує принцип суб’єкт-суб’єктних стосунків. У роботах Дональда Віннікотта, Вілфреда Біона, а також у юнгіанській традиції наголошується важливість контейнерування та визнання іншого як носія власного внутрішнього життя.
Коли цього визнання немає — виникає патерн контролю, замаскований під любов.

Часто такий догляд має нарцисичне підґрунтя. Це спосіб відчути себе потрібним, сильним, «більш здоровим» — і таким чином укріпити вразливе або крихке «Я». Як писав Отто Кернберг: «Бажання врятувати іншого може бути формою нарцисичного розширення власного Я за рахунок іншого».

Людина, яка доглядає за іншою в режимі «я все вирішу за тебе», несвідомо використовує іншу як сцену, на якій розігрує роль доброго, всемогутнього рятівника.

Гіперопікуюча мати і дочка, яка втратила себе. Жінка 35 років приходить на терапію з відчуттям хронічної незадоволеності й фразою: «Ніби живу не своє життя. Воно проходить повз». За цим — скарги на обставини, долю, несправедливість.
Але в процесі терапії з'ясовується, що з дитинства всі важливі рішення за неї ухвалювала мати — турботлива, всюдисуща, гіперопікуюча: «Це тобі не підійде», «Ти з цим не впораєшся», «З таким чоловіком ти не будеш щасливою».

Мати щиро вірила, що захищає дочку і бажає їй добра. Але, ухвалюючи рішення замість неї, вона позбавила дівчину здатності робити вибір, припускатися помилок, переживати наслідки, виправлятись, робити висновки — і через це зростати. А разом із цим — і здатності відчувати смак життя.

Донька ніколи не навчилася чути себе, і тому доросле життя сприймається як чуже й неслухняне — ніби хтось інший крутить кермо, а вона не знає, де в неї власна система управління.

Цей патерн зустрічається і в романтичних стосунках. Зазвичай такі відносини завершуються розривом. Ось два приклади з однаковою динамікою, але різним розподілом ролей.

Чоловік і залежна жінка: нарцисичне розширення через догляд. Олексій, 42 роки, успішний підприємець, не вперше переживає один і той самий сценарій стосунків. Він знайомиться з жінкою у кризі — з боргами, болісним розлученням, проблемами зі здоров’ям, часто без стабільної роботи. Він буквально «підбирає» її: допомагає фінансово, організовує лікування, пропонує переїхати до нього. 

Спочатку це дає йому відчуття сили, значущості, місії. Він отримує задоволення від своєї ролі. Але з часом починає дратуватися: партнерка, на його думку, не виявляє ініціативи, не «відновлюється» так швидко, як йому хочеться. Він почувається ошуканим, виснаженим і недооціненим.

Жінка втрачає зв’язок зі своїми бажаннями — усі рішення ухвалюються за неї, від вибору одягу до лікаря. Її слабкість підкріплюється доглядом, і вона внутрішньо відчуває: «тебе люблять, поки ти потребуєш». 

Спроба проявити самостійність викликає в Олексія напругу або приховану агресію.
Стосунки завершуються розривом: він — із відчуттям, що знову «вклався в негідну», вона — з втратою себе і ще більшою невпевненістю.

Жінка і залежний чоловік: «порятунок» як форма контролю. Ірина, 37 років, педагогиня. Вона зустрічає чоловіка з алкогольною залежністю, який часто змінює роботу і має складні стосунки з родиною. Вона відчуває до нього «глибоку емпатію», каже, що бачить у ньому потенціал, і починає «відновлювати» його крок за кроком: водить до фахівців, допомагає з працевлаштуванням, бере на себе більшу частину побутових обов’язків і відповідальності.

Спочатку він приймає допомогу з вдячністю, але згодом починає чинити опір — зриває домовленості, прогулює зустрічі, зловживає її довірою. Ірина лише посилює догляд: ніби чим гірше — тим більше треба допомагати.

За її «любов’ю» стоїть нарцисичне бажання бути єдиною, хто впорається, тією, хто врятує. Але замість близькості формується симбіоз: чоловік все глибше занурюється в регрес, жінка — в материнську гіпервідповідальність.

Стосунки обриваються, коли він несподівано йде — до іншої, «легшої» жінки. Ірина залишається з відчуттям люті й тотального знецінення: «Я віддала все — а він зрадив».
У терапії вона вперше стикається з думкою, що любов — це не завжди порятунок. І що її турбота була формою контролю.

Обидва випадки — приклади того, як ветеринарний догляд, замаскований під любов і підтримку, стає полем для нарцисичної динаміки: інший перетворюється на екран для підтвердження власної значущості, втрачає суб’єктність. І в обох випадках наслідок один — вигорання, розрив і відчуття втрати себе.

Наслідки «ветеринарного догляду» часто парадоксальні: замість стійкості людина відчуває тривогу, замість вдячності — зростаючий гнів, замість визнання — несвідомий протест. Вона відчуває, ніби її люблять, але при цьому — не бачать. Здається, що вона оточена увагою, але водночас усе глибше занурюється в залежність. Вона не дорослішає внутрішньо, не приймає рішень, не припускається помилок і не навчається. Її суб’єктність нібито розчиняється — у гіперопіці, у батьківській тривозі, в чужому знанні про те, «що для неї краще».

А той, хто доглядає, поступово починає відчувати роздратування, втому, а іноді й знецінює об’єкт своєї турботи — адже той не стає сильнішим, як би сильно він не старався.

Усе це — логічний фінал стосунків, у яких догляд стає не мостом до автономії, а формою прихованого контролю.

У терапії робота з наслідками «ветеринарного догляду» починається з відновлення суб’єктності. Це тонкий, поетапний процес, у якому важливо допомогти клієнту навчитися відчувати власні бажання, відрізняти їх від зовнішніх очікувань, розвивати здатність до вибору і привласнювати навіть найменші прояви ініціативи.

Доцільно використовувати техніки фокусування, працювати з тілесними відчуттями, ставити запитання про вподобання та емоції: «А чого тобі справді хочеться зараз?»
«Це твій вибір чи реакція на чиюсь оцінку?»

Корисною може бути й символічна робота — з метафорами, снами, образами, через які клієнт налаштовує свій «внутрішній компас».

На більш просунутому етапі вводяться дії — маленькі, ризиковані, автономні, щоби повернути собі відчуття впливу на власне життя.

Психолог не веде за руку, а супроводжує: спостерігає, повертає відповідальність, дбайливо утримує межі — щоб клієнт міг відчути себе суб’єктом, який діє, обирає і помиляється, тобто тестує реальність.

«Ветеринарний догляд» може проявлятися не лише в батьківстві чи партнерстві, а й у терапевтичному кабінеті. Особливо коли клієнт перебуває в регресивному стані або демонструє безпорадність, у терапевта може активуватися несвідоме бажання «полагодити», «полегшити», «вирішити за нього».

Це контрпереносна пастка, у яку можуть потрапити навіть досвідчені фахівці. Замість супроводу починається тихе «рятівництво». Замість роботи з несвідомим — корекція зовнішньої поведінки. Замість здобуття суб’єктності — закріплення залежності від «знаючого» та «турботливого» професіонала.

Такий підхід не лише гальмує процес, а й руйнує терапевтичні межі. Клієнт не зростає. Він не зустрічається зі своєю тривогою, не ризикує, не досліджує глибини — він просто «обслуговується».

І терапія перетворюється на ту саму метафоричну ветклініку, де клієнт не має змоги проявити свою суб’єктність.

Догляд — потужний інструмент. Але коли він стає способом керування, доказом власної значущості чи способом уникати власних почуттів, він перестає бути підтримкою і перетворюється на форму прихованого насильства.

Справжня турбота — не в тому, щоб вирішити за іншого, а в тому, щоб бути поруч, коли він вчиться вирішувати сам.

А для того, щоб це стало можливим, ми — батьки, партнери, психологи — маємо бути готовими витримати: іншого, не схожого, помилкового, тривожного. Тобто — справжнього. Суб’єкта.