Де закінчується дослідження і починається психологічна травма?

10 червня 1964 року в журналі American Psychologist було опубліковано статтю, яка поклала початок одній із найпринциповіших і найдовговічніших дискусій в історії психології. Діана Баумрінд, клінічна психологиня й дослідниця розвитку, виступила з критикою знаменитого «Експерименту Мілґрема» про підкорення авторитету. Її текст став першим етичним маніфестом, який поставив питання про те, де проходить межа між дослідженням і насильством. І хто встановлює цю межу — наука, мораль чи сам учасник?

У червневому випуску American Psychologist за 1964 рік, понад шістдесят років тому, з’явилася стаття, яка з дивовижною точністю потрапила в “нерв” професії. Її автор — Діана Баумрінд, клінічна психологиня і дослідниця дитячого розвитку, а в майбутньому — автор авторитетної типології батьківських стилів. Правда, на той момент вона ще не була фігурою першої величини, але вже цілком могла дозволити собі не погоджуватися з мастодонтами психології.

Текст під назвою Some Thoughts on Ethics of Research: After Reading Milgram’s “Behavioral Study of Obedience” (“Міркування про етику наукового експерименту: після прочитання «Поведінкового дослідження підкорення» Мілґрема”) став першою публічною, аргументованою критикою знаменитого експерименту Стенлі Мілґрема про підкорення авторитету. І хоча стаття Баумрінд зайняла всього кілька сторінок, ефект від неї був подібний до “легкого розряду струму” — пробудження професійної самосвідомості.

Баумрінд поставила запитання, яке в 1960-х майже не озвучувалося вголос: має чи не має вчений моральне право завдавати учаснику психологічної шкоди заради науки? Де проходить межа між дослідженням і маніпуляцією? Хто в лабораторії насправді головний — дослідник чи випробуваний?

Минуло понад шістдесят років. Світ змінився, технології зробили величезний крок уперед, але етичні ризики не просто залишилися — вони стали навіть витонченішими. Сьогодні, в епоху онлайн-експериментів, нейромаркетингу, Big Data і штучного інтелекту, повернення до міркувань Баумрінд — це не жест історичної ностальгії, а нагальна необхідність. Питання залишається тим самим: що саме ми готові поставити на карту заради наукового результату і чи не надто часто цим виявляється жива людина?

Стаття Діани Баумрінд, попри стриманий тон і академічний формат, по суті, була етичним обвинуваченням. Вона не заперечувала наукову цінність експерименту Мілґрема, навпаки, визнавала його дотепність і значущість. Але при цьому чітко заявляла: метод, за допомогою якого були отримані ці дані, недопустимий. Наука, стверджувала Баумрінд, не може бути аморальною, навіть якщо її результат вражаючий.

Головний тезис статті: учасників експерименту Мілґрема було введено в стан серйозного емоційного стресу без їхньої усвідомленої згоди і без адекватної підтримки після завершення процедури. Те, що випробувані де-факто вірили, ніби завдають страждання іншій людині, означало, що травма була абсолютно реальною, навіть якщо саме страждання було інсценоване.

Баумрінд особливо наголошує, що довіра між учасником і дослідником, це не формальність, а моральний контракт. Якщо людина погоджується брати участь у науковій роботі, вона впевнена, що дослідник не завдасть їй шкоди. У випадку Мілґрема ця довіра була порушена: випробуваних навмисно вводили в оману, провокували на дії, які суперечили їхнім особистим цінностям, а потім просто відпускали.

Вона також ставила під сумнів валідність самого результату: якщо людина діє не у вільних умовах, а під тиском авторитету й в штучно створеній атмосфері, чи можна вважати її реакцію показовою? Чи ми просто спостерігаємо ефект пастки, а не універсальний психологічний механізм?

І нарешті, Баумрінд застерігала: такі експерименти підривають довіру суспільства до психологічної науки. Якщо дослідження залишає учасників у тривозі, соромі й сумнівах щодо власної моральності — це не прорив, а провал. Наука, за її словами, не може дозволити собі бути жорстокою заради істини.

Ця стаття стала першою ластівкою: її підтримали інші науковці, почалося обговорення, сформувалися перші принципи, що згодом лягли в основу кодексів дослідницької етики. Баумрінд, по суті, озвучила просту, але фундаментальну думку: у психологічному експерименті головне — це людина, а не результат.

Після статті Баумрінд і хвилі обговорень, яку вона спричинила, галузь почала переглядати власні основи. З’явилися перші інституційні етичні комітети, поняття інформованої згоди стало невід’ємною вимогою, а фраза “не зашкодь” — не просто гаслом, а практичним критерієм. Проте шлях до усвідомлення виявився нелінійним.

Упродовж наступних десятиліть психологічна наука знову і знову стикалася з ситуаціями, в яких спокуса порушити межі заради новизни, престижу або академічного азарту переважала обережність. Ось кілька випадків, які увійшли до підручників не як приклад науки, а як нагадування про відповідальність:

1. Стенфордський тюремний експеримент (Філіп Зімбардо, 1971)

Учасників поділили на “ув’язнених” і “охоронців”. За лічені дні “охоронці” почали демонструвати садистську поведінку, а “ув’язнені” — ознаки дезорганізації, стресу й навіть депресії. Дослідник, сам ставши учасником процесу, не зупинив експеримент вчасно. Його припинили лише після втручання ззовні. Згодом сам Зімбардо визнав: етичні орієнтири були втрачені.

2. Маленький Альберт (Джон Вотсон і Розалі Рейнер, 1920)

В одному з найперших біхевіористичних експериментів у немовляти свідомо формували фобію, поєднуючи показ білих об’єктів із лякаючим звуком. У дитини сформувався стійкий страх не лише до щурів, а й до всього світлого. Зворотної терапії чи підтримки не було. Дитина просто зникла з поля зору дослідників. Сьогодні такий експеримент вважався б грубим порушенням етики.

3. “Третя хвиля” (Рон Джонс, 1967)

Учитель історії вирішив показати своїм учням, як легко виникає фашизм. Він запровадив у класі систему дисципліни, символіку, гасла, заохочення доносів і культ лідера. За кілька днів школярі перетворилися на авторитарну групу з ознаками справжнього руху. Це був не експеримент, а соціальний вибух, без інформованої згоди і без захисту учасників.

4. Експеримент Facebook (2014)

Близько 700 тисяч користувачів без їхнього відома стали об’єктами дослідження: алгоритми змінювали емоційне забарвлення їхньої стрічки новин, щоб вивчити вплив контенту на настрій. Формально дослідження проводилося у партнерстві з Університетом Корнелла. Фактично — це була масова маніпуляція з непередбачуваними наслідками і без попередньої згоди.

Кожен із цих випадків став скандалом. Але головне, що кожен став уроком, який наука змушена була вивчити публічно. І все ж питання залишається відкритим: в умовах стрімкого розвитку технологій, комерціалізації досліджень і зростаючої конкуренції за увагу, хто сьогодні встановлює етичну планку - наукова спільнота чи ринок?

Діана Баумрінд не пропонувала науці відмовитися від експериментів. Вона пропонувала згадати, навіщо вони взагалі потрібні. Не заради шок-ефекту, не заради академічного статусу, не заради гарної статистики. А заради розуміння людини.

І якщо в процесі ми забуваємо про неї, як про суб’єкт, як про носія почуттів, цінностей і вразливості, тоді це вже не дослідження, а насильство.