Архетип жінки-охоронниці — від Сари Коннор до героїнь Міядзакі

26 червня Шерон Блекі — британська психологиня, дослідниця міфів, прочитає в Києві для ченів клубу "На кушетці" лекцію "Чому жінкам сьогодні потрібні казки" (Why Women Need Fairy Tales Now). У своїх роботах Блекі стверджує, що казки служать не тільки розвагою і не тільки для дітей молодшого віку, але також потужним інструментом самопізнання і, звісно ж, зцілення дорослих.

Шерон Блекі відома своїми роботами на перетині жіночої психології, міфології та екофемінізму. Її підхід поєднує юнгіанську глибинну психологію, кельтські міфи й фольклор, а також нейронауку. Вона є членкинею Королівського товариства мистецтв і почесною членкинею Британської асоціації юнгіанських аналітиків. У 2017 році Блекі заснувала освітній проєкт «The Hedge School», присвячений міфу, природі та жіночій трансформації. Авторка п’яти книжок, перекладених багатьма мовами, у яких Блекі досліджує, як казки та міфи відіграють ключову роль у психологічному розвитку й внутрішній трансформації жінки.

На думку Шерон Блекі, казки з сильними героїнями надають жінкам архетипічні приклади сміливості й рішучості, які здатні надихати на особистісне зростання та зміну. Значне місце в її роботах посідають кельтські міфи про жінок-хранительок — образи, що надихають сучасних жінок відновлювати зв’язок із природою та власною внутрішньою силою.

Блекі розглядає казки як «архетипічні карти», що відображають глибинні процеси жіночої психіки. Героїні казок часто проходять через випробування, які символізують етапи особистісного розвитку: від ізоляції та втрати до набуття сили й мудрості. Такі історії допомагають жінкам усвідомити й прийняти свої внутрішні зміни, переосмислити традиційні ролі та очікування суспільства, аби знайти нові способи самовираження і визначити свою ідентичність поза межами стереотипів. Казки й міфи дозволяють досліджувати внутрішні конфлікти, страхи й бажання у безпечній та символічній формі, підкреслює Блекі.

Згадаймо героїнь фільмів останніх десятиліть, які втілюють архетип жінки-хранительки — постаті, що є провідницею між людиною і природою, носійкою мудрості й сили, здатною до трансформації та особистісного зростання.

Перший кіноперсонаж, що спадає на думку, це, звісно, Сара Коннор, яка до другої частини «Термінатора» (перший фільм вийшов на екрани 1984 року) переживає глибоку трансформацію, як зовнішню, так і внутрішню. Її еволюція, від молодої офіціантки з Лос-Анджелеса до символу спротиву, є психологічно й психоаналітично глибоким портретом і чимала заслуга в цьому належить актрисі Лінді Гемілтон. Саме ця роль стала вершиною її кар’єри.

Звернімо увагу, наскільки вразливою є героїня в першому фільмі: це 19-річна дівчина, яка веде звичайне життя — навчається в коледжі, ділить квартиру з подругою й зовсім не готова до випробувань, які їй судилося пройти. Але після подій першого фільму Сара, яка страждає на посттравматичний стресовий розлад, успішно опановує військову справу й навички виживання поза суспільством і системою, щоби захистити свого сина Джона — майбутнього рятівника людства. І вже у другій частині («Термінатор 2: Судний день», 1992) вона постає перед глядачами фізично сильною, загартованою та одержимою ідеєю запобігти апокаліпсису. Та крізь суворість цього образу Лінда Гемілтон зуміла передати материнську любов і турботу.

Шлях Сари Коннор від звичайної жінки до воїтельки відображає архетипічну подорож героїні, описану Шерон Блекі: шлях випробувань і страждань, що веде до здобуття внутрішньої сили. Брак прямого зв’язку з природою тут щедро компенсується її місією — порятунком усього людства.

Не менш показовими є героїні великого японського аніматора Хаяо Міядзакі. Тим більше, що його фільми побудовані на міфологічних і казкових сюжетах — зокрема, «Навсікая з Долини Вітрів» (1984) та «Принцеса Мононоке» (1997).

Принцеса Навсікая прагне відновити баланс між людством і природою в постапокаліптичному світі, вона рано подорослішала й відчула відповідальність за інших. З погляду психоаналізу, її образ можна інтерпретувати як архетипічну фігуру «Великої Матері» — завдяки тісному зв’язку з природою та здатності до зцілення. Створена з поєднання протилежностей — сили й м’якості, дії й споглядання, Навсікая уособлює цілісність і внутрішню рівновагу. Її образ має чимало паралелей із ключовими архетипами, описаними в працях Шерон Блекі.

Центральний жіночий образ у «Принцесі Мононоке» також нерозривно пов’язаний з екологічними проблемами. За сюжетом, дівчинка Сэн, вихована богинею-вовчицею, живе в лісі й захищає свої володіння від людського втручання. У контексті робіт Блекі, Сэн уособлює архетип «Дикої жінки» — найповніше описаний у її бестселері 2016 року If Women Rose Rooted.

За Блекі, архетип «Дикої жінки» має глибоке коріння в кельтській міфології й символізує жіночу силу, пов’язану з природою та інтуїцією. Сэн уособлює боротьбу між цивілізацією і природою, розумом та інстинктом — боротьбу, яка, згідно з працями Блекі, відображає внутрішній конфлікт багатьох сучасних жінок. Таким чином, історію Сэн можна розглядати як метафору жінки, що прагне знайти рівновагу між глибинними інстинктами та зовнішніми вимогами суспільства.

Після наукової фантастики та анімаційного світу манґи звернімося до справжньої «чуми» сучасного кінематографа — супергеройського кіно, де також можна знайти яскраві приклади архетипу жінки-хранительки. Супергеройські архетипи загалом є окремою, надзвичайно плідною темою, але в контексті праць Шерон Блекі найближчим до описаного архетипу є образ Діани Прінс, або Диво-жінки.

Якщо абстрагуватись від слабких місць фільму 2017 року, який безперечно прикрашає чудова Галь Гадот, образ Діани Прінс — один із найвідоміших жіночих персонажів у світі супергеройських коміксів. Це цікаве поєднання міфологічних, психологічних і культурних елементів. Особливо примітно, що створив її у 1941 році професійний психолог, доктор психологічних наук Вільям Моултон Марстон — винахідник поліграфа, або детектора брехні.

Його Диво-жінка стала чи не першою повністю самостійною героїнею: на той час жіночі персонажі в коміксах традиційно обмежувалися ролями помічниць, коханих або об’єктів порятунку. Тож не дивно, що Діану Прінс майже відразу сприйняли як феміністську ікону. Її унікальність — у співчутливому характері: попри надлюдські здібності, Диво-жінка прагне миру й справедливості, поєднуючи турботу з нищівною силою.

Діана, яка виросла на острові амазонок і має глибокий зв’язок із природою та духовними практиками, у повній мірі відповідає архетипам, описаним у працях Блекі. Йдеться як про вже згаданий архетип «Дикої жінки», що втілює природу, інтуїцію та внутрішню силу, так і про архетип «Амазонки» — «розвиненої, кмітливої жінки, яка знаходить своє основне самовираження й задоволення у зовнішньому світі; вона досягає переваги в роботі та навичках, які зазвичай вважаються чоловічими», — як писала Блекі у своїй книжці Hagitude: Reimagining the Second Half of Life.