Як Стівен Спілберг подарував світові нову фобію. 50 років фільму «Щелепи»

П’ятдесят років тому фільм «Щелепи» докорінно змінив кіноіндустрію. Він започаткував феномен літнього блокбастера, підніс Стівена Спілберга, тоді ще режисера середньої руки, до рівня одного з провідних майстрів Голлівуду, а кільком поколінням американців прищепив травму нової фобії.

Та «Щелепи» — це не лише шедевр кіномистецтва й віхa масової культури. Це глибока психоаналітична драма про страх, кризу ідентичності та приховані конфлікти несвідомого. Персонажі стрічки втілюють різні аспекти людської психіки, а їхнє зіткнення стає передусім боротьбою з власними внутрішніми демонами.

«Щелепи» Стівена Спілберга вважаються першим справжнім літнім блокбастером, який започаткував нову прокатну стратегію у Голлівуді. Літній блокбастер - це високобюджетний фільм, випущений у літній сезон, орієнтований на масову аудиторію та великі касові збори. Його відрізняють видовищність, простий сюжет, чіткий конфлікт, зірковий акторський склад і масштабна маркетингова кампанія, від телетизерів до мерчендайзингу: платівок, футболок, іграшок, настільних ігор.

І, звісно, це новий стандарт касових зборів. «Щелепи», зняті за 9 млн доларів (з перевитратою від 4 до 5 млн), лише у прем’єрний вікенд принесли студії Universal 7,9 млн, а до кінця року - колосальну суму у 260 млн; у перерахунку на сучасний курс долара це півтора мільярда.

До піввікового ювілею вийшло перевидання фільму у 4K Ultra High Definition, і кінокритики, віддаючи належне стрічці, зауважили: у 1975 році літній блокбастер суттєво відрізнявся від сьогоднішніх прокатних хітів як витонченістю форми, так і глибиною змісту, зокрема соціально-політичного. 

(Нагадаємо, один із головних конфліктів фільму - протистояння шерифа та мера вигаданого курортного містечка, який нехтує безпекою відпочивальників заради прибутку).

Глибокі характери, виразні діалоги, наростаючий тваринний саспенс, коли глядачі разом із персонажами очікують нападу гігантської акули - п’ятдесят років тому хіти прокату могли задовольнити навіть вибагливих глядачів. Тим більше дивно, що успіх фільму був, по суті, випадковим.

Історії створення цієї картини присвячено чимало книг і матеріалів: від класичних "Easy Riders, Raging Bulls" ("Шалені бики, безтурботні їздці") Пітера Біскінда до недавніх публікацій до ювілею фільму, тож зупинятися на цьому немає сенсу. Головне, що в них віддається належне монтажерці Верні Філдс (1918–1982), яка справедливо вважається співаторкою стрічки. Вона не лише змогла зібрати докупи розрізнений матеріал, знятий за різної погоди, на різних лінзах і в різних локаціях, створюючи відчуття єдиного простору. Саме Філдс, яка починала працювати ще з великим Фріцом Лангом, режисером "Метрополіса" і трилогії про доктора Мабузе, придумала прийом, що врятував фільм від краху, коли при загальних перевитратах бюджету ще й вийшла з ладу механічна акула, і без того не надто правдоподібна у кадрі.

У результаті морське чудовисько з’являється лише у фіналі, але протягом усього фільму за допомогою майстерно нагнітаного саспенсу "підігрівається" очікування глядачів. За свою роботу Філдс отримала "Оскара" і стала однією з перших жінок-топменеджерів у структурі великої кіностудії, обійнявши пост віцепрезидентки з виробництва ігрових фільмів Universal Pictures. Символічно, що рік смерті Філдс збігся з крахом Нового Голлівуду.

Утім, цієї атмосфери жаху, що підіймається з морських глибин, не було б і без саундтреку Джона Вільямса, який можна поставити поруч із легендарною партитурою Бернарда Геррмана до хічкоківського «Психо» (1960). Повторювані ноти похмурої музики Вільямса підсилюють несвідоме напруження: звук стає попередженням про загрозу. «Його музика була страшнішою за саму акулу», — жартував згодом Спілберг.

Акула символізує страх перед невідомим і неконтрольованим, а сама глибина, з якої спливає морське чудовисько, сприймається як прохід у несвідоме. Майже увесь фільм акула перебуває поза полем зору, за межею глядацького сприйняття, що активує підсвідоме відчуття небезпеки. Вона уособлює пригнічені людські бажання і страхи, які ми воліємо не помічати, поки вони не вриваються у нашу зону комфорту.

Показово, що Спілберг назвав аніматронного монстра Брюсом — на честь свого адвоката. У світлі сьогоднішньої критичної екологічної ситуації також можна сказати, що акула уособлює кару за людську пиху та нехтування довкіллям.

Як і «Екзорцист» (1973) Вільяма Фрідкіна, що вийшов двома роками раніше, прокат «Щелеп» спричинив масовий психоз: у глядачів фіксували напади паніки, безсоння та навіть судоми. Також поширене переконання, що фільм став однією з відправних точок масового страху перед відкритою водою, або таласофобією. Режисер Девід Фінчер зізнавався в одному з інтерв’ю, що після перегляду «Щелеп» боявся купатися в океані.

Але, як ми вже казали, фільм «Щелепи» — це не просто трилер про боротьбу з акулою-людожером.

Символізуючи зовнішню загрозу, акула водночас віддзеркалює внутрішні страхи героїв — звичайних американців. Три головні персонажі — шериф Мартін Броуді (Рой Шайдер), іхтіолог Метт Гупер у виконанні ще однієї ключової постаті Нового Голлівуду Річарда Дрейфуса та Роберт Шоу, відомий за культовою "Аферою" (1973), у ролі мисливця на акул Квінта, уособлюють три архетипи, що вступають у зіткнення.

Американський культуролог і кінокритик Ніл Ґаблер, який аналізував кіно як дзеркало соціальних і культурних процесів, трактував Броуді як архетип "простого чоловіка" (Common Man), Гупера - як представника науки, а Квінта - як носія травматичного досвіду. У фіналі, за цією логікою, перемагає саме "простий американець".

Шериф Броуді, типовий представник середнього класу, сповнений здорового глузду і внутрішньої сили. Через нього передаються колективні страхи глядача: боязнь глибини, прагнення захистити родину. Його протистояння акулі - це символічний шлях подолання власного несвідомого жаху.

Метт Гупер уособлює архетип раціонального інтелігента, голос логіки, позбавлений емоційної емпатії. Він є символом наукового знання та технічного прогресу, але, за Ґаблером, без емоційного залучення залишається безсилим.

Квінт - одержимий мисливець, архетип колективного несвідомого, прямий двійник Ахава з "Мобі Діка" Германа Мелвілла. Як і у класичному романі, де герой стикається з гігантським білим китом, який уособлює ворожу й байдужу до людини архетипову силу, Квінт живе нав’язливою одержимістю помститися акулі-людожеру. За сюжетом він - матрос із крейсера "Індіанаполіс", торпедованого японцями під кінець Другої світової, після чого частина екіпажу, за легендою, загинула від нападів акул.

Квінт постає як екзистенційно травмована людина, що перетворює боротьбу з природою на власну місію. Його смерть у фіналі - ритуальна жертва, яка очищує й відновлює початковий порядок. Символом цього нового порядку стає союз моралі (Броуді) та науки (Гупер), інтеграція раціонального і емпатійного.

Та, попри всі інтерпретації, варто пам’ятати, що акула - це лише хижа риба, хай навіть і непропорційно велика. І часом достатньо просто розслабитися й переглянути один із найкращих трилерів в історії Голлівуду.