«Журнальний столик»: сатиричний горор як інструмент кінотерапії

У серпні 2024 року Стівен Кінг, який не потребує особливих представлень, високо оцінив на своїй сторінці в соцмережі Х (колишній Twitter) маловідомий іспанський «фестивальний» фільм, знятий за бюджетом короткометражки й зібравший у світовому прокаті лише 40 тисяч доларів. За його словами, стрічка «жахлива й водночас жахливо смішна» — більш ніж солідна рекомендація від «короля жахів», який порівняв її з «найтемнішим сном братів Коенів». Уже цього достатньо, щоби зацікавити поціновувачів гарного кіно.

У результаті камерний горор «Журнальний столик» (хоча назву La mesita del comedor точніше перекласти як «Обідній столик»), який до того показували лише в кількох іспанських кінотеатрах, був викуплений великою національною стримінговою платформою Filmin і приніс своїм творцям заслужену славу. Навесні 2025 року «Журнальний столик» обговорюють в українських соцмережах як «найжорстокіший і найогидніший фільм у світі».

Спробуємо розібратися, чи так це насправді.

Фільм знято за півтора тижня майже повністю в одній локації — міській квартирі, але він зовсім не виглядає статичним або візуально бідним: 48-річний режисер Кайє Касас, для якого це лише друга повнометражна робота, дуже вміло працює з камерою, вибудовуючи в тісному просторі незвичні ракурси. При цьому, через фінансові обмеження, оператору доводиться використовувати статичну камеру й знімати довгими планами, що додає ефекту документального відео. І саме це поєднання візуальної вишуканості з уявною простотою задає особливий стиль.

"Журнальний столик" — історія завершення стосунків немолодої пари, яка, як це заведено казати, перебуває в токсичних відносинах, що переродилися у кризові після народження дитини. (Певна авторська іронія простежується в іменах головних персонажів — Хесуса і Марії, які символізують страждання і скорботу.)

Власне кажучи, спойлер позбавляє цей фільм частини його впливу на глядача, але поганий той глядач, якого можна злякати спойлером. Сюжет про смерть немовляти, яку намагаються приховати від матері під час вечірки, автори "Журнального столика" запозичили з роману Хуліо Кортасара "Гра в класики". Групі інтелігентних емігрантів, що зібралися в тісній паризькій квартирці, де так солодко п’ється ром і так задушевно балакається, що, хоча всі вони рано чи пізно помічають смерть немовляти в його ліжечку, ніхто не в силі зупинити свято.

Слід визнати, що в романі Кортасара, який обходиться без потоків крові й відрубаних голів, смерть немовляти з безглуздим ім’ям Рокамадур справляє не менш шокуючий ефект. Не стільки через черствість і жорстокість дорослих, скільки через те, що ми встигли з ним познайомитися і пройнятися співчуттям. Без цього співчуття до смерті дитини "Журнальний столик" перетворюється на холодну, хоч і досить талановиту вправу в стилі. У фільмі взагалі немає жодного персонажа, який би викликав глядацькі симпатії — всі герої на екрані в більшій чи меншій мірі відразливі. Відповідно, всі емоції в кадрі — негативні.

Хоча з погляду стилю й нагнітання саспенсу стрічка справді зроблена дуже майстерно. Особлива увага до дрібних деталей (на кшталт кривавих відбитків на дверній ручці) та грамотний саундтрек тримають у напрузі до самого фіналу, хоча бувалому глядачеві й так усе має бути зрозуміло. При цьому рівень напруги настільки високий, що часом сягає самопародії, а ситуації здаються навмисно абсурдними — настільки, що подекуди справді виникає враження дуже чорної комедії, особливо в фінальних кадрах. 

Але що, власне, хотіли сказати автори?

З погляду психоаналізу, «Журнальний столик» — глибоко тривожне і метафорично насичене дослідження батьківства, провини і руйнування сім’ї. Режисер Кайє Касас використовує абсурдну ситуацію: нещасний випадок, пов’язаний з нешкідливим, але відверто кітчевим предметом меблів, який виглядає підкреслено безглуздо в обстановці квартири типових представників середнього класу.

Вторгнення цього кітчевого позолоченого столика стає приводом для деконструкції дуже токсичних, як ми вже зазначали, сімейних стосунків, де мати показана психічно нестабільною, сповненою тривоги і агресії фігурою. При цьому відсторонений батько, який переживає глибокий внутрішній конфлікт між бажанням бути самостійним і обов’язками батька, не здатен ані вибудувати діалог з партнеркою, ані захистити свою дитину.

У цій родині немає любові, тут панує психологічне насильство і безсилля за фасадом "нормальних" подружніх стосунків, шлюб Хесуса і Марії зазнав повного краху як соціальний і емоційний контракт. А нещасний випадок запускає механізми витісненої провини, яка роз’їдає персонажів зсередини, руйнує психіку і стосунки.

На відміну від більшості горорів, де насильство, жорстокість і страждання показані з усією достовірністю, навіть натуралізмом, Кайє Касас використовує абсурд як інструмент відсторонення: насильство у фільмі підкреслено криваве, гранично безглузде, але, по суті, залишається за кадром.

Чорний гумор дозволяє глядачеві вимкнути захисні механізми (адже історія, розказана у фільмі, насправді огидна) і сміятися з ніяковості й безглуздості там, де слід було б здригнутися і вимкнути фільм. У цьому Кайє Касас наслідує традицію іспанського сюрреалістичного кіно від Луїса Бунюеля до Агусті Вільяронги, чий фільм «У скляній кімнаті» (1986) довго утримував сумнівну позицію «найогиднішого арт-фільму». Тут так само не передбачається ані моралі, ані розради: фільм лише розкриває теми провини, болю і абсурдності буття.

Отже, ми маємо справу із сатиричним висловлюванням, спрямованим проти лицемірства культури споживання і буржуазної родини, де жінки занурені в психоз, а чоловіки — інфантильні. При цьому сюжетна інтрига і оригінальний стиль поєднуються з глибоким аналізом людських стосунків і психологічних процесів. Що робить цей фільм висловлюванням значно потужнішим з художнього погляду, ніж роботи того ж обласканого критиками і фестивалями Рубена Естлунда. За силою сатиричного висловлювання і градусом абсурду «Журнальний столик» наближається до останнього на сьогодні фільму Йоргоса Лантімоса «Види доброти» — одного з найкращих у минулому році.

Дивитися це складно, але необхідно, особливо якщо ви любите кіномистецтво та цікавитеся психоаналітичною наукою.

Безсумнівно, фільм викликає в глядача сильні емоційні реакції — від тривоги до жаху, байдужим не залишиться ніхто. Саме це дозволяє розглядати "Журнальний столик" як інструмент кінетерапії, здатний глибоко впливати на глядача і стимулювати внутрішню роботу над собою. Інтенсивність переживань під час перегляду може сприяти катарсису, дозволяючи усвідомити й опрацювати власні витіснені емоції та травми, або, навпаки, ще глибше занурити в депресивний стан.

У будь-якому разі, "Журнальний столик", наочно демонструючи, як невирішені внутрішні конфлікти призводять до руйнівних наслідків, змушує замислитися про власні стосунки, почуття та поведінку з близькими.