35 років «Декалогу» Кесьльовського: мораль, віра і Жак Лакан

35 років тому на телеекранах Західної Європи з’явився один із головних польських фільмів ХХ століття, що має загальносвітове значення — десятигодинний «Декалог», серіал із десяти квазірелігійних притч, у якому складні питання етичного й морального вибору поєднувалися з тонким психологізмом і психоаналітичним прочитанням.

Цікаво, що світова прем’єра польського телевізійного серіалу «Декалог» (1988) відбулася майже одночасно, всього на два місяці пізніше, ніж вихід іншого телесеріалу, який також став віхою в історії авторського телебачення — «Твін Пікс» Девіда Лінча (1990). Сьогодні ця робота польського кінорежисера Кшиштофа Кесьльовського за сценарієм Кшиштофа Песевича вважається загальновизнаним шедевром і не потребує жодних виправдань свого виняткового статусу в історії кінематографа. Хоча все ж варто згадати головний приз FIPRESCI на Венеційському кінофестивалі 1989 року — для тих, кому це важливо.

Одночасно з телеверсією двох епізодів — п’ятого («Не вбий») і шостого («Не чини перелюбу») — знімалися їхні розширені кінотеатральні версії: відповідно «Короткий фільм про вбивство» та «Короткий фільм про кохання» (обидва — 1989 року). Усі, хто бачив перший з цих «коротких» фільмів у пізньорадянському прокаті, погодяться зі мною, що включення цієї стрічки до шкільної програми — це найнаочніший і найпереконливіший урок проти немотивованого насильства.

Поєднання етичної глибини, тонкого психологізму та художнього мінімалізму дозволяє говорити про спадкоємність щодо мистецтва Робера Брессона й Інгмара Бергмана. Кесьльовський, який мав досвід театральної роботи, цілком свідомо починав у кіно як документаліст, і його фільми того періоду, зняті в контексті польського руху «кіно морального неспокою» (деякі з них були заборонені цензурою і вийшли в прокат лише наприкінці 1980-х), парадоксальним чином поєднують cinéma vérité з глибоким зануренням у неприкрашену «правду життя» та елементи поетичного кіно — з притаманною пізній творчості Кесьльовського «метафізикою буденного».

Як можна зрозуміти вже з самої назви, серіал являє собою цикл із десяти епізодів, натхненних Десятьма заповідями. За рідкісним винятком, їхнє трактування не є буквальним. Але кожен епізод демонструє наслідки порушення моральних та етичних норм у контексті повсякденної польської реальності кінця 1980-х років, де традиційні релігійні орієнтири часто були розмиті. («У Польщі часто можна спостерігати, як віра набуває колективного характеру соціальних стосунків, а не є тихою бесідою з Непізнаваним», — зазначав Песевич в одному з інтерв’ю.)

Події відбуваються в чітко окресленому просторі багатоквартирного житлового комплексу на околиці Варшави. Крім кількох повторюваних персонажів, вісім із десяти епізодів об’єднує безіменна фігура спостерігача у виконанні Артура Барциша: критики ототожнили його з ангелом, що стежить за людськими справами, але не втручається в них.

Показово, що сам Кесьльовський був агностиком. Хоча «Декалог» і не є релігійною проповіддю, творці серіалу прагнули показати, що в умовах комуністичної Польщі заповіді залишаються важливими моральними орієнтирами, навіть якщо їх не завжди дотримуються. Водночас Кесьльовський і Песевич підкреслюють, що моральні норми не є абсолютними законами. Герої «Декалогу» стикаються з дилемами, у яких немає однозначних відповідей, і кожен вибір має незворотні наслідки.

Окрім морально-етичних аспектів, кожна серія «Декалогу» глибоко досліджує бажання, провину й ідентичність персонажів, використовуючи психоаналітичні концепції для розкриття їхніх внутрішніх конфліктів. Героїв на екрані втілюють провідні польські актори — від Даніеля Ольбрихського до Єжи Штура. Якщо ж аналізувати їх із погляду академічної психології, автори «Декалогу» показують своїх персонажів у граничних моральних і емоційних станах, свідомо уникаючи клінічної типізації, що відповідає реальному спектру повсякденної людської психіки. За словами Песевича, він хотів, щоб кожен глядач відчував: на місці героя міг би опинитися він сам.

Наприклад, у другому епізоді («Не взивай імені Господа Бога твого намарно») вагітна жінка стикається з моральною дилемою: чи варто залишити дитину, якщо виживе її чоловік, що перебуває у критичному стані — і який не є батьком дитини? За відповіддю Дорота звертається до лікаря. Літній лікар, намагаючись урятувати життя ще ненародженої дитини, вирішує збрехати щодо стану чоловіка. Але стається диво. У ролі Дороти акторка Кристина Янда створює переконливий образ жінки, затиснутої в екзистенційну пастку вибору, достовірно передаючи на екрані її амбівалентність, тривожність і часткову дисоціацію. Сама моральна дилема Дороти відповідає Концепції Бажання Жака Лакана, згідно з якою бажання — це завжди бажання Іншого. Рішення Дороти залежить від прогнозу лікаря: не усвідомлюючи власних справжніх прагнень, вона шукає в Іншому підтвердження свого вибору.

Розгляньмо два найбільш показові епізоди «Декалогу». У самому першому («Нехай не буде в тебе інших богів, окрім Мене») автори ставлять під сумнів абсолютну віру в науку, протиставляючи її духовним і моральним вимірам життя. 

Головний герой, раціоналіст Кшиштоф у виконанні Генрика Барановського, «замінив трансцендентне математикою», як писали критики. Він повністю покладається на науку й технології, що зрештою призводить до трагедії — загибелі його сина-школяра. Йдеться про лаканівську Травму Реального: смерть сина руйнує символічний порядок у світі Кшиштофа, демонструючи межі пізнаваного, і підриває його віру в науку, бо раціональність виявляється нездатною контролювати реальність. Кшиштоф демонструє класичне когнітивне викривлення гіперконтролю: переоцінка ролі розуму в непередбачуваності життя приводить його до екзистенційної кризи.

Але найпоказовішим є п’ятий епізод («Не вбий»), з якого виріс «Короткий фільм про вбивство». Сюжет дуже простий: молодий провінціал на ім’я Яцек здійснює жорстоке й на перший погляд немотивоване вбивство таксиста, за що його засуджують до смертної кари. Вбивця — класичний асоціальний підліток із ознаками емоційної приглушеності, але без симптомів клінічної психопатії. Причиною немотивованої агресії Яцека стала витіснена травма — смерть сестри, до якої він частково причетний, але яка водночас є наслідком злиденного й безглуздого існування в польському селі за часів соціалізму.

Не викликаючи співчуття до досить неприємного антагоніста й жодним чином не виправдовуючи його, автори ставлять під сумнів моральну обґрунтованість самої смертної кари. Детальна підготовка до страти, показана безсторонньою камерою кінодокументаліста, та сам процес виконання вироку виглядають як значно жорстокіший злочин — лише вчинений державою за повної згоди суспільства.

У самій Польщі «Короткий фільм про вбивство» викликав колосальний суспільний резонанс і став вагомим аргументом у дебатах про смертну кару. Хоча фільм і не був єдиним чинником громадського тиску на польську владу, який призвів до запровадження мораторію на смертну кару того ж 1989 року, сьогодні його вплив на остаточне скасування вищої міри покарання вважається загальновизнаним. Це важливий аргумент на користь того, що «Декалог» є унікальним явищем не лише в історії кіномистецтва, а й у новітній історії загалом: чи багато вам згадується фільмів, здатних змінити на краще не лише глядача в залі, а й цілий світ?

Сухуватий, шерехуватий, незручний, а подекуди навіть безжальний, «Декалог» звертається водночас до нашої душі, моралі, розуму й естетичного чуття. Такий, що тривожить, але не дає прямих відповідей — як і належить квазірелігійній притчі — «Декалог» важко полюбити, але це справжнє кіно, яке в наші дні перетворилося на реліктову культурну скам’янілість.