Що не так із фільмами про аутистів

24 квітня в український прокат вийшов сиквел «Аудитора» (The Accountant, альтернативна назва — «Розплата») — кримінального трилера, головним героєм якого є високофункціональний аутист, що працює на мафію. Спробуємо розібратися, що не так із фільмом, у якому людина з розладом аутистичного спектра постає як супермен-бойовик, і які зауваження до подібних стрічок висловлює професійна спільнота.

У мережі пишуть, що оригінальний фільм 2016 року з Беном Аффлеком у головній ролі спочатку планували знімати брати Коени. У такому разі, з великою ймовірністю, вийшов би шедевр. У постановці вправного ремісника Ґевіна О’Коннора натомість з’явився добротно зроблений комерційний хіт із плеядою чудових акторів, серед яких — Джеффрі Тембор і Джей Кей Сіммонс. «Аудитор» знайшов свою аудиторію, але отримав чимало критики — і за неправдоподібний сюжет, і за вічно застиглий вираз обличчя Аффлека (брак емоцій тут, щоправда, пояснюється діагнозом героя), і за несмаковите поєднання кривавих сцен із сентиментальною мелодрамою.

Однак найгострішу критику фільм отримав саме від професійної спільноти психологів і психотерапевтів. Головна претензія — спотворення образу людини з розладом аутистичного спектра (РАС). І в цьому випадку — небезпечне спотворення.

Раніше ми вже розглядали фільм Баррі Левінсона «Людина дощу» — перший великий студійний фільм у Голлівуді з героєм, що має синдром саванта. Його зіграв Дастін Гоффман, який за свою, як завжди, блискучу гру отримав «Оскар». Стрічка стала не лише великим хітом, а й віхою в історії Голлівуду. Водночас «Людина дощу» заклала шаблон, який пізніше активно критикували психологи: уявлення про людину з РАС як носія певної «суперсили», зазвичай інтелектуальної. Якщо герой Гоффмана — безпорадний у щоденному житті — є математичним генієм, здатним вигравати в казино, то персонаж Аффлека — справжній супергерой.

За сюжетом, батько головного героя, відставний морський піхотинець, стурбований тим, як син зможе вижити у жорстокому до людей з ментальними особливостями світі, виховує його як бойову машину. Тож цей геніальний математик, що відмиває гроші для мафії й наркокартелів, ще й уміє майстерно захищатися — зі зброєю чи голіруч.

Цитата з фільму: «Як цей бухгалтер зміг убити чотирьох? Рахівницею, чи що, насмерть забив?»

Саме це й викликає найбільше занепокоєння. На думку психологів, не слід поєднувати уявлення про насильство й надздібності — такий образ не лише вводить глядача в оману щодо людей з особливими потребами, а й сприяє стигматизації людей з РАС як потенційно небезпечних. Видання American Journal of Psychiatry Residents’ Journal прямо звинуватило творців фільму в тому, що «Аудитор» шкодить РАС-спільноті, безпосередньо пов’язуючи аутизм із насильством.

Особливо проблемним це виглядає на тлі реальних трагедій — як-от стрілянина в початковій школі Сенді-Гук, яку в грудні 2012 року, за чотири роки до виходу фільму, влаштував 20-річний Адам Пітер Ленза, діагностований із синдромом Аспергера.

Це — серйозна «червона лінія», яку переступили автори стрічки. В іншому ж «Аудитор» продовжує ті самі шаблони, властиві фільмам і серіалам про людей із РАС, які активно знімалися в 2010-х роках. Загалом їх вийшло не менше дюжини. І навіть коли йдеться про біографічні стрічки (наприклад, телефільм HBO Темпл Ґрандін 2010 року, присвячений реальній вченій-ветеринарці, яка значно покращила умови утримання худоби на бойнях), усі ці фільми так чи інакше базуються на стереотипах і спотворюють уявлення про людей із РАС.

Що стосується другого «Аудитора», то історія кіно знає лише три сиквели, які виявилися цікавішими або хоча б не гіршими за оригінали (в кращому разі — чотири). Тож новий фільм, у якому розширено сюжетну лінію брата головного героя у виконанні Джона Бернтала, цілком очікувано виявився слабшим.

Історія стала ще менш правдоподібною, а компактний і напружений, наче стиснена пружина, сюжет першої частини в сиквелі розвивається мляво й невиразно. Гуманістичне послання першого «Аудитора» — яким би дивним воно не здавалося на тлі суперкілера з РАС — теж очікувано перетворилося на банальну сентиментальність. А поява підліткової команди супершпигунів із синдромом Саванта остаточно позбавила сиквел будь-яких претензій на серйозне кіно.

Повертаючись до претензій фахівців: у більшості фільмів і серіалів образи людей із РАС сильно спрощені. Як ми вже згадували, це персонажі без комунікативних навичок, але з якоюсь винятковою здібністю — зазвичай математичною. У реальності ж такі випадки трапляються рідко. Шаблон «генія-аутиста» відволікає увагу від щоденних труднощів, із якими стикаються люди з РАС, зокрема — від проблем соціальної адаптації чи сенсорних перевантажень. Щоб зробити таких героїв привабливішими для глядача, їхні ролі найчастіше виконують фізично привабливі актори (зазвичай — білі чоловіки).

Тим часом у реальному житті люди з РАС можуть мати труднощі не лише з комунікацією, а й із мовленням узагалі, а також — фізичні обмеження. (На честь першого «Аудитора» варто сказати, що один такий образ у фільмі є.) Та головне — драматургія фільму вимагає обов’язкової трансформації героя. У цьому випадку це шлях прогресивної адаптації, який відбувається за абсолютно нереалістичним сценарієм стрімких змін. Натомість реальний терапевтичний процес має хвилеподібний характер, триває довго і зовсім не гарантує повної адаптації.

Психотерапевти рекомендують залучати до створення фільмів і серіалів людей із РАС хоча б у ролі консультантів. Це дозволяє не лише правдоподібно показати симптоми персонажа, а й акцентувати увагу на середовищі, у якому він живе та розвивається. Важливо також продемонструвати різноманіття проблем, з якими стикається людина з РАС, відмовившись від шаблону «аутиста-генія». А замість міфічного «одужання» — показати реальні адаптивні форми підтримки, які справді існують. Адже саме завдяки кіно середньостатистичний глядач формує своє уявлення про РАС і про те, як правильно взаємодіяти з такими людьми.

І що більше реальних труднощів покажуть творці фільмів і серіалів про людей із РАС, то більше користі буде від такого кіно — і менше хибних уявлень.

Частково цим критеріям відповідає британський серіал «Пейшенс», що стартував на початку року. Це історія молодої працівниці архіву кримінальної поліції з діагнозами РАС і гіперлексія, які дають їй змогу аналізувати великі обсяги інформації та допомагати жінці-комісарці в розслідуваннях. Детективний процедурал з небанальними сюжетами поєднується тут із форматом «бадді-муві» — жанром про змушене співробітництво напарників, які поступово, через конфлікти й непорозуміння, переходять до взаємоповаги й дружби. Особливості головної героїні надають цим звичним сюжетам нової глибини, хоча й не позбавляють серіал шаблонів.

Цікаво, що в Пейшенс усіх аутичних персонажів, включно з 21-річною Еллою Мейсі Первіс у головній ролі, зіграли актори з РАС. І хоча серіал отримав схвальні відгуки в медіа за спробу «розширити уявлення про аутизм» і показати передусім людину, а не діагноз, він усе ж містить стереотипи й вирізняється посередньою акторською грою. Значно цікавіше спостерігати за досвідченішою партнеркою головної героїні — Лорою Фрейзер, образ якої вийшов глибшим і виразнішим у драматичному плані.

Натомість оригінальний франко-бельгійський серіал Астрід і Рафаелла, який вийшов у 2019 році та пережив п’ять сезонів, вважається значно вдалішим. Хоча в його створенні брав участь лише один кінематографіст із діагнозом РАС — актор і сценарист Гюго Горіо, професіонали (як психологи, так і кінокритики) оцінили його значно вище.

Цей серіал хвалять за достовірність. Зокрема, у сценах групової терапії, де зображено реальний формат підтримувальної групи, її учасники вчаться будувати соціальні зв’язки та діляться стратегіями адаптації. (Цікаво, що у римейку, попри участь аутичних акторів, творцям не вдалося досягти такої ж достовірності.) Також переконливо показано сенсорні особливості головної героїні, яка змушена носити навушники з функцією шумопоглинання.

У серіалі Астрід і Рафаелла безумовно блискуче зіграла головну роль Сара Мортенсен — на противагу римейку, де її колега Лола Девер, донька культового французького актора 1970-х Патріка Девера, виглядає значно менш виразно. І хоча психологи дорікали Мортенсен за «надмірну експресію симптомів», акторка провела велику попередню роботу, готуючись до ролі. Її Астрід полюбили глядачі: навіть якщо на тлі стриманішої Елли Мейсі Первіс вона часом грає занадто емоційно, її харизма й акторський талант усе компенсують.