"Мій Марчелло": псевдотерапевтичний фільм про суть акторства

В українському прокаті майже непомітно пройшов фільм живого класика французького авторського кіно Крістофа Оноре "Мій Марчелло", у якому акторка Кьяра Мастроянні зображає свого великого батька — маскуючи за нібито психоаналітичним кіно тугу за давно втраченим близьким.

Образ моїх батьків разом —
це як фантастична головоломка
для психоаналітика. Все, що я бачу
з ними на плівці, настільки дивне,
що я не можу покладатися на це, щоб
скласти уявлення про них як
про більш-менш нормальну пару.

Кьяра Мастроянні

52-річна Кьяра Мастроянні — франко-італійська акторка, дочка знаменитих батьків: як неважко здогадатися, легендарного актора Марчелло Мастроянні, який прославився у фільмах Фелліні, та французької кінодіви Катрін Денев. На відміну від батьків (незважаючи на поважний вік, Денев у чудовій формі й знімається щороку), Кьяра не так відома вітчизняним глядачам: поціновувачі серіалів можуть згадати акторку за невеликою роллю в минулорічному "Мсьє Спейде". Тож прокат "Мого Марчелло" — це ще й нагода відкрити для себе Кьяру Мастроянні.

Як, знову ж таки, легко зрозуміти з назви, "Мій Марчелло" режисера і сценариста Крістофа Оноре присвячений батькові Кьяри. Більше того, прем'єра фільму відбулася на 77-му Каннському кінофестивалі саме в рік століття від дня народження Марчелло Мастроянні.

Кьяра Мастроянні, на перший погляд, грає саму себе: нібито не надто успішну акторку бальзаківського віку, яка, здається, переживає особистісну та творчу кризу — не в останню чергу через тягар батьківських постатей. Вона змушена зніматися у фотосесії у римському фонтані Треві, повторюючи знамениту сцену з її батьком Марчелло Мастроянні та Анитою Екберг у фільмі "Солодке життя". (За власним зізнанням акторки, протягом кар'єри вона регулярно отримувала подібні пропозиції, але незмінно відмовлялася.)

На прослуховуванні (зрештою, роль дістанеться спадкоємиці іншої знаменитої кінодинастії, Леа Сейду) Кьяру відкрито порівнюють із її батьками — і не на її користь. Ніби протестуючи проти нав'язуваного їй порівняння з образом батька, Кьяра перевтілюється в Марчелло: одягає темний костюм, капелюх і окуляри, знайомі нам за фільмом "8 1/2", наклеює вуса — і починає грандіозний спектакль.

Його глядачами та водночас учасниками стають цілком реальні люди: мати Катрін, колишні чоловіки — актор Мельвіль Пупо і співак Бенжамін Беолей, а також акторка Стефанія Сандреллі, яка ще у далекому 1961 році знімалася з Марчелло у знаменитому "Розлученні по-італійськи".

Цю синефільську метакомедію, дещо затягнуту і поставлену з елегантною недбалістю, що нагадує кінокапусник (Крістоф Оноре давно і добре знайомий із героями свого фільму), можна трактувати по-різному. Як фільм-триб’ют великому акторові, висловлювання про акторську професію і як психоаналітичне кіно.

Критики багато і з видимим задоволенням писали про "Мій Марчелло" як про "терапевтичну містифікацію" і (тільки не смійтеся) "рятівний перформанс акторки, яка змерзла від побутової, професійної та екзистенційної туги й тому шукає тепла в променях безтурботного минулого", як про фільм "про екзистенційну кризу та втрату ідентифікації".

На перший погляд, усе саме так і виглядає.

"У фільмі показано те, що називається компенсаторною реакцією, — прокоментував психоаналітик, кризовий терапевт Олександр Осташко. — Очевидно, в дитинстві знамениті батьки не приділяли їй достатньо уваги і, ймовірно, швидко розійшлися. Тож вона з дитинства звикла розігрувати відсутню для неї фігуру батька. Це перевтілення в батьківський образ може мати два результати. З одного боку, ще глибше занурити героїню в стан неврозу — або, навпаки, вивести з нього. Як ми бачимо у фільмі, зміна образу допомагає героїні зрештою остаточно прийняти себе."

Але, відповідаючи на запитання журналіста, чи пережила акторка катарсис, граючи свого батька, Кьяра зізналася, що для неї робота над фільмом "Мій Марчелло" стала повною протилежністю катарсису. Зйомки принесли їй біль, а не звільнення. За власним визнанням, перевтілюючись на знімальному майданчику в Марчелло Мастроянні, Кьяра знову відчула його живим, і повернення до реальності після завершення зйомок стало для неї важким випробуванням. Фактично, вона вдруге втратила батька, який помер у 1996 році. Навряд чи такий досвід можна назвати терапевтичним.

Очевидно, що вибудовуючи свій фільм як сеанс психоаналізу з центральним образом Гвідо Ансельмі — головного героя "8 1/2", якого послідовно втілили Марчелло та Кьяра Мастроянні, Крістоф Оноре відсилає глядача до цієї стрічки, яка стала одним із перших відверто психоаналітичних фільмів. За словами самого режисера, насамперед він хотів поговорити з глядачами про роботу актора — людини, яка професійно ототожнює себе з іншою особистістю.

Згадаймо жарт великого британського коміка Пітера Селлерса, який стверджував, що не має власної особистості: під час роботи над роллю він щоразу "приміряв" особистість свого персонажа. Таким чином, цей нібито терапевтичний сеанс Кьяри з перевдяганням став блискучою метафорою акторства, коли актор щоразу вживається в нову особистість. А участь у фільмі членів сімейства Мастроянні-Денев надало йому, з одного боку, кінозіркового блиску, а з іншого — інтимності.

Пригадується фільм іншого французького режисера, великого й жахливого Бертрана Бліє, який залишив нас слідом за Девідом Лінчем у січні цього року, — стрічка під назвою "Актори". У цій сюрреалістичній притчі знялися всі провідні французькі актори того часу — від маловідомого українським глядачам Клода Ріша до великих Пікколі, Депардьє, Делона та Бельмондо, які так само грали самих себе "у заданих обставинах".

Але попри блиск і масштаб постановки, "Актори" позбавлені тієї інтимності, глибини та водночас легкості, яка є у "Моєму Марчелло", де постмодерністський пастиш із психоаналізу, кіноцитат і домашнього відео дивовижним чином поєднується з тугою за коханою, але давно втраченою близькою людиною.