Метод супервізії в кіно. Від професора з «Коду да Вінчі» до кінокритика в «Клані Сопрано»

Ми ніколи не замислюємось: хто допоможе психотерапевту? Адже навіть досвідченому професіоналу в цій сфері потрібен інший фахівець, який обговорить труднощі, що виникли під час роботи з клієнтом, і підштовхне до правильного рішення в майбутньому. Хтось, хто зрештою оцінить якість його професійної допомоги. Це супервізор — більш досвідчений психотерапевт, який регулярно обговорює з менш досвідченим колегою його клінічну практику.

Головний і, мабуть, єдиний кіногерой, який спадає на думку у зв’язку з тандемом супервізант–супервізор — це професор Роберт Ленґдон, персонаж серії фільмів за романами Дена Брауна, чий образ на екрані втілив Том Генкс.

Якщо розглядати фільм «Код да Вінчі» крізь призму супервізії, згадаймо, що професор Ленґдон, спеціаліст із релігійної символіки, допомагає своїй колезі Софі Неве (її роль виконала француженка Одрі Тоту) проаналізувати символи, приховані в роботах Леонардо да Вінчі, та розшифрувати їхнє значення. Він супроводжує героїню Одрі Тоту в її пошуках істини, не диктуючи колезі-науковиці, що саме слід робити, а спонукаючи її до самостійних висновків. Це дуже близько до професійних стосунків супервізора й супервізанта.

У цьому сенсі не менш цікаво, як автор літературної основи Ден Браун, попри всі сумнівні достоїнства книги, помітно змінив характер взаємин у класичній парі розслідувачів.

Найвідоміший приклад такої пари — це Шерлок Холмс і доктор Ватсон, але тандем геніального слідчого та того, хто його супроводжує й описує, був закладений ще першим в історії детективом — «Убивством на вулиці Морг» Едґара По. Шерлок Холмс, як і Огюст Дюпен із розповідей По, сам знаходить знаки, які вказують на злочин і самого злочинця, і сам же тлумачить їх своєму партнерові, котрий поступається детективу в інтелекті. Він не здатен ні відшукати потрібні сліди, ні правильно їх інтерпретувати — й виконує технічну роль простака, який захоплюється своїм геніальним другом і доносить до широкого загалу історії про його розслідування. Власне, в цьому дуеті Холмса логічно зіставити з терапевтом, а Ватсона — з його клієнтом.

У Дена Брауна професор Ленґдон і Софі Неве — науковці, рівнозначні партнери з однаково високим рівнем інтелекту й професіоналізму. Але водночас цікаво, що, незважаючи на активну залученість у розслідування, обидва не тільки відіграють ролі простаків-докторів Ватсонів, але й несуть цей тягар завдяки своїм найпопулярнішим кіноролям: Том Генкс у «Форресті Ґампі», а Одрі Тоту, відповідно, в «Амелі». Такі закони жанру — глядач має здогадуватися про розгадку раніше за героїв фільму.

Ми вже писали про те, як завдяки генію Альфреда Гічкока на екрані роль сищика, що розкриває складний злочин, зайняв психотерапевт. У 90-х роках, коли Голлівуд оновлював кіномову й тематику фільмів за рахунок свіжої крові інді-режисерів, психотерапевти стали повноцінними персонажами кіно. На жаль, з часом психотерапевтична драматургія травм підмінила собою стару добру психологію, але це тема для окремої розмови. Одним із найзначніших кінематографічних творів, що, зокрема, торкається тем психотерапії, став серіал Девіда Чейза «Клан Сопрано» — сучасна класика, яка перевернула уявлення про серіали як такі.

Докторка-психотерапевтка Дженніфер Мелфі у виконанні Лоррейн Бракко була не лише однією з ключових постатей легендарного серіалу. Ця роль стала також соціально значущою для італійської спільноти в Америці, демонструючи американку італійського походження без звичних національних стереотипів. Докторка Мелфі — високоосвічена фахівчиня, професійна й високооплачувана психоаналітикиня. (Очевидно, якщо до її послуг звертається впливовий гангстер.)

І, звичайно ж, як і всі представники своєї професії, Мелфі проводить сесії з супервізором — у не менш блискучому виконанні Пітера Богдановича. Легендарний режисер Нового Голлівуду, який прожив своє життя, немов один великий фільм, також зняв кілька епізодів серіалу. Творець «Клану Сопрано» Девід Чейз, надзвичайно уважний до деталей, не міг оминути такого нюансу професійної діяльності своєї героїні, як сесії з супервізором — хоча зазвичай у фільмах і серіалах, де герой-психоаналітик може бути навіть одним із головних персонажів, його супервізор залишається за кадром.

До речі, Пітер Богданович, будучи енциклопедично обізнаним знавцем кіно, починав як кінокритик, і коли його режисерська кар’єра буксувала, не раз звертався до написання кінознавчих книжок і бестселерів, присвячених історії Голлівуду. Власне кажучи, професійний кінокритик у процесі взаємодії глядача з фільмом виконує ті самі функції, що й супервізор у психотерапії.

Звісно, йдеться про професійну кінокритику, а не про тексти, до яких звик читач масових ЗМІ. (У них часто просто переказують сюжет фільму та згадують акторів, які в ньому знялись — ніби читач не може дізнатися ці відомості з тієї ж Вікіпедії.) Загальноприйнято, що кінокритика аналізує фільм, допомагаючи глядачеві розібратись у посланні, яке адресують йому творці фільму за допомогою складових кіномови. З іншого боку, мова кіно відчутно спростилася за останні десятиліття — навіть в авторському, фестивальному кіно, яке в народі прийнято називати «артхаусом», — і часто кінокритику просто нічого сказати.

Проте в суто утилітарному сенсі, особливо в теперішній ситуації надвиробництва контенту (передусім серіального), ця професія все ще залишається важливою: кінокритик допомагає глядачеві не потонути в цьому величезному потоці, скорочуючи дистанцію між фільмом і його аудиторією.