Рольове перетасування в роботі з насильством

Камера увімкнена, але зображення розмите — ніби хтось дихав в об’єктив. Видно тільки частину обличчя, край плеча, тремтливі світлі пасма волосся. Тло темне. Таке відчуття, що вона сидить у кімнаті без вікон або просто не вмикає світло.

— Все ще зручно так? — запитую я.

Інна трохи відсувається, показуючи більше себе, але неохоче. Тепер я бачу її повністю. Дівчина в сірому светрі, рукави натягнуті на пальці. Волосся зібране в нетугий хвіст. Бліда, напружена. Їй двадцять дев’ять, але зараз вона виглядає молодшою — років на двадцять два, не більше.

— Нормально, — шепоче вона.

Інна прийшла до мене три тижні тому. Написала довге повідомлення, у якому не було жодного «я». Тільки «він», «так вийшло», «ну, ви розумієте». Я не розумів. Але здогадувався.

Перша сесія була стандартною: вона говорила відсторонено, без емоцій. Про те, як зустріла чоловіка, який спочатку був турботливим. Потім почав підвищувати голос. Потім — руку. Потім жбурляти речі в стіну, а потім і її.

Вона пішла. Вірніше, втекла. Як багато хто до неї. Як багато хто після.

Але якщо тіло вирвалося, то свідомість залишилася там. Зараз переді мною сидить дівчина, яка технічно вільна, але в її голові все ще звучить його голос.

— Це моя вина, — шепоче вона.

Я мовчу. Інна кусає губу, очі бігають по екрану. Дивиться не на мене — в куток, убік.

— Я поводилася так, що він… ну, він просто не міг інакше.

Я даю їй час. Іноді, якщо людина повторить страшну думку вголос, вона втрачає над нею владу. Але не цього разу.

— Як саме ти себе поводила?

— Я сперечалася. Іноді казала «ні».

Ще тихіше.

— Плакала.

І ось тепер вона вже не просто згадує. Вона чує його слова у своїй голові. Чує, як він звинувачував її, як говорив, що Інна сама доводить його до цього.

— І за це ти заслужила, щоб тебе били?

Інна напружується. Її руки стискаються в кулаки, але не від злості. Від жаху. І ось він, момент. Найтонший, найнебезпечніший.

Зараз її можна змусити захищатися, доводити, що вона не винна. Але якби це працювало, вона б давно захистила себе без мене.

Мені потрібно інше. Потрібно, щоб вона побачила, який голос говорить із нею всередині.

— Давай спробуємо одну річ, — кажу я.

Інна насторожено дивиться в камеру.

— Уяви, що тепер ти — це я. А я — це ти.

Вона не відповідає, але її обличчя змінюється. Це вже не страх, а роздратування. Ніби я пропоную їй щось безглузде.

— Давай спробуємо, — повторюю я. — У гіршому випадку це буде просто дивно. У кращому… можливо, ти почуєш щось нове.

Я відкидаюся на спинку крісла, складаю руки. Роблю паузу, даю їй звикнути.

— Ну що, почнемо? — починаю я. — Я вважаю, що заслужила все, що зі мною сталося. Образи, побиття, приниження — усе.

Інна здригається.

Вона явно не очікувала, що це прозвучить так.

— Що скажеш?

Інна відкриває рот, потім закриває. Очі бігають по екрану. Вона шукає потрібні слова, але всередині неї зараз говорить не вона. Усередині неї говорить той голос, який уже давно твердить одне й те саме.

— Ну ж бо, — м’яко підштовхую я. — Це твоя пацієнтка. Вона прийшла до тебе по допомогу.

Інна моргає, потім різко видихає.

— Ти не винна, — каже вона тихо.

— Чому?

— Тому що… — вона робить паузу. — Тому що це ненормально.

— Що саме?

Вона хмуриться.

— Бити за слова.

І ось тепер у ній щось змінилося. Я бачу це по очах — вони зачепилися за нову думку, але ще не можуть її втримати.

— Про що ти думаєш? — запитую я.

— Я хочу сказати це собі. Але голос у голові не дає.

— Який голос?

Вона нервово смикає рукави светра.

— Ну… — вона запинається. — Той, що каже, що я слабка. Дурна. Що я сама все зіпсувала.

— Як він звучить?

Інна примружується, ніби вперше задумується про це.

— Як… — вона робить паузу. — Як він.

— Тоді давай дамо йому ім’я, — пропоную я.

Вона підіймає голову, здивовано дивиться в камеру.

— Так. Якщо у нього є голос, значить, у нього є особистість. А якщо у нього є особистість, то з ним можна розмовляти.

Інна прикушує губу.

— Не знаю… Може, Сергій?

— Гаразд.

Я знову роблю паузу.

— Давай поговоримо із Сергієм.

— Навіщо?

— Щоб дізнатися, хто він.

Вона дивиться на мене з недовірою.

— А якщо я не хочу?

— Тоді він говоритиме з тобою, а не ти з ним.

Інна мовчить, потім повільно киває.

— Як це працює? — Інна підозріло мружиться.

Я знизаю плечима:

— Усе просто. Тепер ти — Сергій. Говори від його імені зі мною.

Інна закочує очі, але робить це занадто різко — ніби хоче приховати, що всередині неї вже щось заворушилося. Я чекаю.

— Я не знаю, що він скаже, — повільно вимовляє вона.

— Скажи перше, що спадає на думку.

Вона робить глибокий вдих, на мить опускає погляд, а потім піднімає його — і в очах щось змінюється.

— Вона дурна, — каже Інна.

Тон рівний. Без коливань. Я не реагую.

— Чому?

— Тому що вона вірила, що він зміниться.

Інна кліпає, але голос залишається холодним.

— А ще?

— Вона слабка.

— А ще?

Інна вагається, потім різко видихає:

— Зламана.

Ось тепер я бачу, як її накриває. Інна навіть не встигла усвідомити, як легко це сказалося, як природно це звучить для неї. Плечі стискаються. Інна опускає голову, але не ховається, просто намагається впоратися з нахлинулими емоціями.

Я чекаю.

Іноді біль приходить раптово, як удар струмом.

Іноді правда теж.

— Це він так говорив? — запитую я.

Вона повільно киває.

— І ти з цим погоджуєшся?

Довга пауза. Потім тихо:

— Ні.

— Тоді чому ти досі його слухаєш?

— Він просто гучніший.

— А якщо його заглушити?

Інна підіймає голову, дивиться в камеру.

— Як?

— Скажи йому те, що сказала мені.

— Це не так просто.

— Я знаю. Але давай спробуємо. Уяви його поруч і проясни для себе те, що давно хотіла зробити.

Інна дивиться убік.

— Сергію, ти піклуєшся про мене?

Її груди піднімаються й опускаються у глибокому вдиху.

— Він не піклується про мене, — каже вона повільно, ніби приміряючи на смак нові слова.

Я киваю.

— То навіщо ти його слухаєш?

Інна ще раз проковтує слова, ніби не вірить, що може вимовити їх уголос.

— Він не мав права.

Плечі знову підіймаються у напрузі — але цього разу не від страху, а від чогось іншого. Гніву? Сили?

— Він не мав права, — повторює вона вже твердіше.

Я мовчу. Інна заплющує очі.

— Як ти себе почуваєш?

Інна довго не відповідає. Потім тихо усміхається.

— Вперше здається, що я можу йому не вірити.

Я киваю.

— Це гарний початок.

Вона киває у відповідь, але потім швидко хмуриться.

— А якщо він знову повернеться?

Я уважно дивлюся на неї.

— Тоді ми повторимо. І ще раз. І ще. Поки він не замовкне.

Інна видихає.

— Він уже тихіший.

Я усміхаюся.

— Чудово.