Маленький вбивця і його психолог. Чому так боляче й страшно дивитися «Перехідний вік»

Тринадцятирічний Джеймі вбиває свою однокласницю Кеті на парковці. Убивство потрапляє на камеру спостереження. Джеймі відмовляється визнавати очевидну провину, але до суду потрапляє до психіатричної клініки. Оцінити його стан приходить психолог Брайані Арістон. За її словами, знадобилося п’ять очних сесій. Глядачам показують останню. Більше схожу на сутичку, ніж на терапію. Чому так? Щоб зрозуміти це, потрібно відповісти на два запитання. Перше — що ж насправді сталося з Джеймі? Друге — де проходить невидима межа між терапією про трагедію й трагедією як такою?

У серіалі «Перехідний вік» (2025, режисер Філліп Барантіні) — 4 епізоди. Кожен із них тією чи іншою мірою є провокацією, шоком для глядача. Не меншим, до речі, ніж шок для Джеймі, якому під час сесії не вдається втримати кордони перед психологинею, яка вторгається в його простір емоційно й фізично (підсуваючи стілець усе ближче).

Серіал починається теж із вторгнення в особисті кордони - цілий загін поліцейських вривається до будинку звичайної родини Міллерів (домогосподарка-мама, сантехнік-тато, 17-річна донька-відмінниця і 13-річний тихоня-син Джеймі). Усіх змушують лягти на підлогу, зйомка максимально реалістична (одним кадром, без додаткового монтажу), що лише підсилює відчуття жаху й безпорадності, які переживають не лише домочадці, а вже й сам глядач. Поліцейський із співчутливим обличчям пропонує Джеймі переодягнути мокрі штани (він описався від страху). Плаксивому підлітку в патрульній машині озвучують фрази «як у кіно» («Ви маєте право мовчати…» тощо). Але це не виглядає як кіно: усе надто правдоподібне. Джеймі - невисокий, худорлявий, з довгими руками, тонкими плечима й дитячим обличчям - виглядає на свої 13, не більше. Уявити його вбивцею непросто. Але вже в першій серії докази очевидні - є відеозапис.

Далі поліція шукає мотив і опитує школярів. І знову - безсилля: підлітки мовчать, знущаються, хамлять. У детектива Баскомба, який веде справу, у тій самій школі вчиться син Адам. Відносини у них не дуже. Але Адам жаліє батька й дає зачіпку: виявляється, Кеті дражнила Джеймі, залишаючи під його дописами в Інстаграмі принизливі емодзі. Інші діти ставили «лайки». Для дорослих цей мотив не виглядає переконливим, але й самі дорослі на ділі виявляються не надто переконливими для підлітків, які живуть у своєму окремому світі - зі своїми ґаджетами, новоязом і Інтернетом. Квінтесенція страхів сучасних батьків - слова матері: «Ми думали, він у безпеці, адже просто сидить із комп’ютером у своїй кімнаті».

У серіалу відкритий фінал: родина Джеймі намагається жити далі. В атмосфері німого осуду з боку сусідів. У спробах зрозуміти, хто винен. У любові одне до одного і до сина, хай і вбивці.

Вчинено вбивство і всі навколо шепочуться: чому? Цей шепіт, повний цікавості й таємного захвату, нагадує інший «шепіт», з іншого серіалу, де головним героєм теж був дивний, худенький хлопчик. Двоє нічим не примітних підлітків, які дорослішають у середовищі нерозуміння, зневаги й ізоляції, отримують єдину можливість заявити про себе. Тільки в одному випадку - це казка, отже, хлопчик подолає себе й стане героєм. А в іншому - це життя, і підліток із порушеним уявленням про себе швидше стане психотичним лиходієм.

Йдеться, звісно, про Гаррі Поттера. Гаррі, як і Джеймі, аж до пубертату перебуває в атмосфері несправедливої конкуренції, невиправданих очікувань і сорому за самого себе. Однак, попри несприятливе домашнє оточення, щасливий квиток до Гоґвортсу дає йому новий шанс. А ще в Гаррі є перевага - велика таємниця його походження, яка в одну мить перетворює його з "чудовиська з-під сходів" майже на принца. Хлопчик, який вижив - приклад того, як добра соціалізація може допомогти адаптуватися.

Історія Гаррі Поттера (а тепер і історія Джеймі) здобула такий резонанс не дарма. Це класична фабула трансформації, переродження й пошуку покликання. Критики порівнювали її з «Гамлетом» і навіть з Новим Заповітом. На противагу їй, історія Джеймі - про страшну трансформацію, про перетворення «янголятка» на «демона». Батько, блискуче зіграний Стівеном Ґреємом (він же був другим сценаристом), у перші хвилини відсахується від свого породження, і впродовж усього фільму намагається знайти першопричину падіння такого масштабу.

Ми спостерігаємо своєрідну «історію Люцифера» з глибинки, із середньостатистичної порядної родини, надто схожої на наші власні.

Джеймі зовсім не герой у звичному розумінні. Він не вчинив жодного доброго вчинку. Але його цілком можна порівняти з героєм якогось міфу - ті теж часто вбивали. Для свого містечка він точно став «героєм» - про цей злочин говоритимуть ще десятиліттями. Тихий невдаха здобув славу на все життя. Можливо, саме в цьому і була його мета?

Якби в сценарій не включили повну (від першої до останньої хвилини) сесію з психологинею Браяні Арістон, така версія здавалася б правдоподібною. Але в реальності все, зазвичай, складніше. От і Джеймі виявився міцним горішком.

Ми спостерігаємо, як Браяні наполегливо повертає хлопця до однієї й тієї ж теми - його батька. А також до теми маскулінної поведінки. На цьому етапі глядач уже знайомий із чесним, прямим і люблячим батьком Джеймі. Тому запитання психолога можуть дратувати - чого вона чіпляється, до чого веде? Можливо, вона просто нав’язує свої фантазії нестабільному підлітку… Але ми ж не бачили попередні чотири сесії! Із перших хвилин помітно, що Джеймі намагається контролювати ситуацію, лише вдаючи готовність до співпраці. Він розповідає про себе, про Кеті. Але вбивця - це хтось інший.

Тримати ситуацію під контролем означає бути напруженим, настороженим, у постійному аналізі. Напруження шукає вихід… І Браяні, очевидно, знаходить слабке місце: Джеймі втрачає терпіння, щойно розмова торкається його стосунків із батьком. Психолог тисне саме туди, щоб вибити ґрунт з-під ніг, перехопити контроль.

Едді Міллер - чесний чоловік, трудяга, забезпечує дружину й дітей. Виріс із деспотичним батьком і все життя намагається не бути схожим на нього, ні в якому разі нікого не бити. Готовий дати дітям усе - комп’ютер, речі, освіту. Усі турботи бере на себе, рішення приймає сам. У конфліктних ситуаціях стримується, заспокоює інших. Але коли доходить до межі - може накричати, а потім вибачитися. Його гніву, схоже, бояться: одного разу в нападі люті він розніс сарай…

Едді намагається виростити з Джеймі справжнього чоловіка, такого, як сам. Водить його на спорт, але син ніде не досягає успіху, не тягнеться до фізичної праці. Зате добре малює. Едді ніяково від того, що в нього такий незвичний хлопець. Він не розуміє, як із ним спілкуватися і тому просто купує йому речі, вважаючи це проявом любові.

Обидві жінки, мати й сестра Джеймі, покладаються на Едді, явно бачачи в ньому ідеал чоловіка. Опору. У них обох немає значущої ролі, а отже, немає і авторитету (принаймні для Джеймі). Натомість безумовний авторитет батька поєднується з нестерпним соромом. Син почувається поганим, негідним. Це видно з того, як він кидається захищати батька, свій ідеал. Як плаче, розповідаючи про невдалий спортивний матч, коли татові було соромно за нього і він відвернув погляд. Помітно, що хлопець переживає глибокий душевний біль. Не дотягуючи до ідеалу, Джеймі справді страждає. Потрапляє в едипальну пастку, програє конкуренцію.

Отже, що ми маємо? Родина з одним «головою» й явною забороною на агресію (мама й донька також максимально уникають проявів «неправильних» почуттів на кшталт гніву чи злості). Чіткий поділ на «жіноче» й «чоловіче» - у домі, побуті, соціумі. Хлопець, який не вписується в ці правила й заборони.

Рупор родини - так називають дитину (нерідко наймолодшу), з чиєю поведінкою назовні вириваються найтемніші родинні таємниці. Заборони, замовчувані теми, страхи. Так, у родинах із травмою голоду (і хворобливим ставленням до їжі та ресурсів) виростають дівчата з булімією. Так у домі, де заборонено кричати, підліток слухає дезметал, робить татуювання на обличчі й ріже собі вени. Саме в перехідному віці діти інстинктивно бунтують проти нав’язаних правил. Це частина дорослішання, за якою має прийти сепарація - здоровий процес відділення, як у внутрішньому світі, так і в житті. Але якщо немає прийняття (якщо дитина не може бути собою, не може в безпеці виражати свої почуття), вона може стати таким рупором.

Під час аналізу цього кейсу можна спиратися на теорії Гайнца Кохута про нарцисизм. У них нарцистична частина особистості - це необхідний компонент: еґо, самооцінка. Щоб ця частина була достатньо сформована (і не виникла нарцистична травма або депресія), дитина повинна успішно пройти дві стадії становлення: віддзеркалення та ідеалізацію. Обидві припадають на етап «архаїчного цілісного Я», коли лібідо (життєствердні потяги) спрямовані одночасно на себе й на об’єкт (батьків). Межі між «я» та «об’єктом» ще не відчуваються.

Стадія віддзеркалення - це коли "я бачу, як ти дивишся на мене, і тому відчуваю себе відповідно" (якщо я бачу, що ти бачиш мене прекрасним, я вірю, що я прекрасний). На цій стадії почуття дитини мають бути прийняті й адекватно відображені (мені сумно — мама питає, що зі мною; я сміюся — мама посміхається).

Ідеалізація - це про ідеальний об’єкт, який (оскільки межі ще не усвідомлюються) ніби є частиною мене, а тому робить і мене ідеальним. Прийняття, розуміння й захист від батьків роблять мене «хорошим», «достатнім для любові».

Хоча ці стадії дуже ранні, згодом їхні результати закріплюються через поведінкові моделі в сім’ї. Джеймі явно не має підстав для здорової самооцінки. До нього наче й прислухаються, але він відчуває себе людиною, яку не розуміють, людиною неповноцінною. Його агресія не знаходить виходу, його сексуальність програє авторитету «справжніх чоловіків», він неконкурентоспроможний (а на глибинному, інстинктивному рівні це майже вирок, якщо згадати теорію Зиґмунда Фройда про витіснені потяги та едипів комплекс).

У такому стані хлопцеві могло б допомогти соціальне середовище - друзі, вчителі, наставники. На жаль, Джеймі не зустрів жодної людини, з якою його еґо мало б шанс на компенсацію. Єдина його надія - Кеті.

Під тиском психологині Джеймі неохоче зізнається, що намагався залицятися до Кеті після того, як її зганьбили на всю школу. Кеті надіслала одному хлопцеві фото топлес, а той розіслав його всім. Джеймі фантазує, що тепер дівчина-невдаха зверне увагу на нього. Але вона публічно принижує його (для сучасних підлітків Instagram - це публічний простір), натякаючи, що він настільки несексуальний, що йому варто прийняти целібат.

У коментарях до серіалу було чимало критики щодо відвертих запитань психологині до Джеймі про його сексуальні фантазії. Відповісти тут можна одне: фантазії справді мали місце і явно стали частиною мотиву вбивства.

Можна також припустити, що у Джеймі відбулася інтроєкція. Підліток міг перебувати в депресивному стані й, отримавши новий удар (насмішки однолітків), ототожнив себе з агресором. Так буває, наприклад, з дітьми, яких цькують у школі, а ті знущаються над молодшими братами чи сестрами. Джеймі не увірвався до класу з автоматом і не розстріляв усіх, але «помстився» одній дівчині, яка посміла відкинути його співчуття. Той факт, що Кеті не зламалася під тиском осуду (а Джеймі давно й глибоко перебуває в ролі жертви), теж міг стати каталізатором його ненависті до неї.

Не виключено, що у Джеймі - нарцистична депресія, при якій розщеплення між нікчемним і грандіозним може реалізуватися через таке вбивство: грандіозний Джеймі знищує, зрештою, свою нікчемну частину, яку за допомогою несвідомої проєкції «перемістив» у Кеті.

Цю історію неможливо аналізувати поза контекстом ставлення до маскулінності. У серіалі чимало прикладів зневаги до жінок і дівчат. Але й чоловіки там такі самі в’язні стереотипів. Колосальне значення для Джеймі (і для батька, і для всього містечкового суспільства) має його маскулінність і це одна з причин, чому образи на тему «ерекції» можуть стати мотивом для вбивства.

Протягом усієї сесії психолог провокує Джеймі: на сльози, на відвертість, але передусім - на гнів. Навіщо? Мабуть, це єдиний спосіб зірвати з підлітка маску самоконтролю й неуразливості. Адже саме це може призвести до головного - прийняття себе і свого вчинку, навіть якщо це вбивство.

Можна багато сперечатися щодо методів Браяні Арістон: вона тисне, провокує, ставить у незручне становище, викликає гнів, підсуває стілець, показує фотографії принизливих коментарів з Інстаграму. Важко уявити таке в межах звичайної терапії. Тим паче в межах однієї сесії… Проте метод спрацьовує: Джеймі відкривається, визнає свою сексуальну мотивацію, описує ситуацію в родині, можливо, вперше. У фінальній серії він телефонує батькові й повідомляє, що готовий зізнатися у вбивстві.

Знайшлися коментатори, які назвали Джеймі психопатом. Проте його гнів під час сесії з психологом - цілком звичний для підлітка його віку. До того ж він дуже нагадує гнів його батька: спершу бурхливий, з обвинуваченнями й погрозами, потім - спроби стриматися і, зрештою, примирення й величезне почуття провини. Найбільше Джеймі боїться, що психолог перестане його слухати. Після кожного гнівного «приступу» він стає дедалі більш готовим до співпраці. Хлопець боїться відторгнення й дуже болісно реагує, коли дізнається, що Браяні більше не прийде.

«Скажіть, я ж вам подобаюсь?» - кричить він, поки його відтягує поліцейський. Його не хвилює ані Кеті, ані вбивство, ані покарання. Саме це ставить під сумнів його адекватність і натякає на психотичність.

Чому він зарізав дівчину? Чому не вийшов перед усією школою захистити її, як лицар? Старі казки розповідають, як правильно діяти. Але реальність залишає більше варіантів. Гаррі Поттер не був жертвою - він був мучеником, і це тільки сприяло його популярності. Джеймі Міллер залишився б непоміченим, навіть якби наклав на себе руки. Узявши ніж на зустріч із Кеті, він навряд чи усвідомлював, що це його єдина спроба закричати досить голосно, щоб перекричати усі голоси у своїй голові.