Зв’язок, якого не було: метод ресурсних спогадів

Коли чоловік приходить у терапію з проблемами батьківства, найчастіше це щось зі стандартного набору: втома, роздратування, почуття провини. Рідше — страх. І зазвичай цей страх пов’язаний із дитиною: а раптом я поганий батько? А раптом я зламаю йому психіку? А раптом він виросте і буде мене ненавидіти? Але коли Артем сідає переді мною і каже: «Мені страшно бути з дитиною», я одразу розумію, що тут щось інше.  Не за дитину. А з дитиною.

Я чекаю, не перебиваючи. Він виглядає напруженим: плечі жорсткі, спина пряма, руки зчеплені в замок, нігті врізаються в шкіру. Можливо, його вже не раз намагалися переконати, що Артем перебільшує. Дружина, друзі, батьки. Може, навіть він сам.

— У якому сенсі страшно? — уточнюю я.

 Артем відводить погляд. Потім, ніби збираючись із духом, відповідає:

— Мені здається, що він мені чужий.

Ось тепер цікаво. Я помічаю, як він сам здригається від цих слів. Не тому, що я якось відреагував — я навмисне тримаю обличчя нейтральним. Ні, він лякається самого себе. Наче тільки-но сказав те, що давно боявся сформулювати вголос.

— Чужий? — уточнюю я.

— Наче… у мене ніколи не було такої дитини.

І ось тут мені стає ясно: ми копаємо не просто про складнощі батьківства. Ми копаємо в те, що було до. Терапія — це завжди про «тут і зараз», але «тут і зараз» — це результат чогось, що сталося «там і тоді».

Ми не народжуємося з відчуттям чужорідності до власної дитини. Це завжди історія з минулого. Питання лише в тому, з якого саме.

Я не хочу тиснути. Коли людина вперше виносить назовні думку, яка здається їй небезпечною, найважливіше — дати їй почути себе. Не одразу запхати це в рамки психології, не навісити діагноз, а просто допомогти усвідомити: я це сказав. Я так відчуваю. Це реально. Тому я чекаю.

Артем нервово посміхається — така крива посмішка, в якій більше гіркоти, ніж жарту.

— Дружина каже, що це просто стрес.

— А ти сам як думаєш?

Він зітхає.

— Не знаю.

Поки що в його словах є тільки емоція, але немає структури. Мені потрібно допомогти йому її знайти. Я вирішую зайти з іншого боку.

— Скільки років твоєму синові?

— Три.

— Ти пам’ятаєш себе у три роки?

Його реакція змінюється миттєво.

— Ні.

Він говорить різко, швидко, ніби я поставив щось неприємне. Ось воно.
 Не просто провал у пам’яті — таке буває у багатьох. А різкий захист.

— А з якого віку починаються спогади?

Він мружиться, намагаючись згадати.

— Років з восьми.

— А до цього?

Пауза.

— Нічого.

Люди рідко усвідомлюють свої провали в пам’яті, поки не починають намагатися їх заповнити. Ми живемо з відчуттям цілісності: ну так, дитинство, школа, доросле життя — все як у всіх. Але ось ти починаєш придивлятися до свого минулого, а там діра. Ти знаєш, що щось мало бути, але не знаєш, що саме було. І що більше вдивляєшся, то більше розумієш: ти не пам’ятаєш себе.

— Вісім років… — Артем говорить повільно, ніби вибудовуючи картинку. — Я живу з батьками, у мене своя кімната, велосипед. Все нормально.

Він знову замовкає. Я чекаю.

Тиша в терапії — інструмент не менш потужний, ніж слова. Іноді людина просто не чує себе. Внутрішній шум заглушає те, що давно хоче вирватися назовні. Якщо дати їй простір, вона почує.

Артем раптом видихає.

— Ні, стоп.

Я помічаю, як напружилися його руки.

— Є одна картинка.

Артем закриває очі.

— Я сиджу в шафі. Там темно, пахне пилом. Я плачу. Хтось кричить за дверима.

Голос у нього рівний, але по тому, як побіліли кісточки пальців, я розумію: він відчуває це зараз. Тіло пам’ятає. Я обережно повертаю його в теперішній момент:

— Хто за дверима?

Він відкриває очі, дивиться на мене.

— Не знаю.

— Твої батьки?

Він хитає головою.

— Ні. Це був хтось… інший.

Тепер у нас є не просто емоція, а факт. Людина, якої він не пам’ятає.

— Ти говорив про це з батьками?

— Батько сказав, що я вигадую.

Я міг би написати книгу під назвою «Мої батьки кажуть, що в дитинстві все було добре, але мені чомусь погано». 

— А ти сам як думаєш?

— Я думаю, що мені не просто так важко з сином.

Тепер він сам це сказав. І тепер ми можемо рухатися далі.

Коли люди починають згадувати витіснені спогади, перше, що вони роблять, — намагаються знайти свідків своєї пам’яті. Це логічно. Ми спираємося на спогади, як на опору, але якщо вони розсипаються під руками, нам потрібно підтвердження ззовні. І ось ти йдеш до тих, хто має знати. До тих, хто був поруч. До тих, хто може сказати: «Так, це правда». 

Але часто у відповідь чуєш:
«Ти вигадав».
«Тобі це наснилося».
«Ти просто все неправильно пам’ятаєш».

І тоді світ тріщить по швах. Якщо твої власні батьки кажуть, що ти помиляєшся, — значить, ти не можеш довіряти собі.

— Я спитав у батька про дитинство, — каже Артем. — Він сказав, що у мене було все, що потрібно. Іграшки, сім’я, турбота.

Він не сказав: «у тебе було гарне дитинство». Він сказав: «у тебе було все, що потрібно». Це не одне й те саме. «Все, що потрібно» — це про те, як має бути. «Гарне дитинство» — про те, як воно відчувалося насправді.

— Ти йому віриш?

— Ні.

Ось і все. Якщо людина сама не вірить у батьківське «у тебе було все, що потрібно», значить, її тіло пам’ятає іншу правду.

— Якщо у мене було все, що потрібно, то чому мені так паршиво?

Артема не били, не кричали на нього, не принижували. Він ріс у повній сім’ї. Але щось було не так. І поки що він не може пояснити, що саме.

— Ти казав, що батьки жили разом, але були в розлученні. 

— Так.

— Ти знав про це?

— Ні. Дізнався тільки нещодавно.

Коли розлучення голосне, дитина розуміє: батьки не разом. Коли розлучення тихе, дитина відчуває розлад, але не може його пояснити. Вона вбирає напругу, але не знає, звідки вона.

— У дитинстві мені здавалося, що з ними щось не так. Але я не міг це сформулювати.

— Що саме ти помічав?

— Вони ніколи не сварилися. Але й не розмовляли по-справжньому. Розмови були, але… тільки по справі. «Що купити?» «Хто забере Артема зі школи?» «Як ти?» — «Нормально».

— А про почуття?

— Ніколи.

Їхні батьки залишилися разом заради нього, але жили так, як вважали правильним.
 Вони не хотіли навантажувати Артема «дорослими проблемами». Хотіли, щоб у нього було нормальне дитинство.  Але діти відчувають атмосферу, навіть якщо їм нічого не кажуть.

Якщо між дорослими немає живого спілкування, немає емоцій, дитина це вловлює.
 А якщо їй не пояснюють, що відбувається, вона робить єдиний логічний висновок:
«Мабуть, так і має бути». І формує таку ж модель стосунків.

Тепер він сам батько, і його син хоче душевного зв’язку. Але Артем не розуміє, як його створювати, бо його батьки теж не розуміли.

— Ти відчував, що батьки тебе любили?

— Напевно, так.

— Ти кажеш «напевно».

Він замислюється.

— Логічно — так. Вони дбали про мене.

— А емоційно?

Він мовчить. Якщо людина не впевнена, любили її чи ні, значить, вона цього не відчувала. Він не каже, що його не любили. Але він і не каже, що відчував цю любов. Ось що його батьки не змогли йому дати.

— Ти питав у матері, чому вони не роз’їхалися після розлучення?

— Так.

— Що вона відповіла?

— «Ми не хотіли, щоб ти ріс без батька».

Артем усміхається. Вони залишилися заради нього, але не усвідомлювали, що йому важливіша емоційна включеність, ніж просто фізична присутність. Вони хотіли, щоб у нього була сім’я. Але він відчував, що ця сім’я не справжня. І тепер, коли він сам став батьком, він опинився у тому ж глухому куті. Він фізично поруч із сином, але не відчуває зв’язку з ним. Тому що його самого ніколи не вчили відчувати близькість.

— Тепер ти розумієш, чому тобі складно з сином?

Артем киває.

— Тому що я не вмію бути емоційно включеним батьком.

— Що ти хочеш із цим зробити?

Він замислюється.

— Я хочу… навчитися.

Я дивлюся на Артема. Він уже розуміє, чому йому складно бути батьком. Він бачить, звідки це пішло. Але розуміння не змінює почуттів. Він знає, чому поводиться саме так, але не знає, як відчути інакше.

— І що тепер? Я ж не можу просто натиснути кнопку «стати емоційним»? 

— Давай спробуємо одну техніку.

— Згадай момент з дитинства, коли ти відчував, що батько поруч.

Артем хмуриться.

— Не просто фізично поруч. А так, щоб ти відчував: «ось зараз він зі мною». Він же не був завжди на 100% холодним і відстороненим.

Він замислюється. 

— Не знаю…

— Дай собі час.

Артем мовчить. Я бачу, як він перебирає в пам’яті сцени, обличчя, звуки.

— Окей… — Він видихає. — Здається, є щось. Я вчився кататися на велосипеді.

— Скільки тобі років?

— Років шість.

— Що відбувається?

— Батько тримає мене за спину, я їду, і в якийсь момент він мене відпускає.

— І?

— Я проїжджаю пару метрів, потім падаю.

— Що робить батько?

— Підходить, допомагає піднятися. Каже: «Нормально, давай ще раз».

— Що ти тоді відчував?

Він задумується.

— Що… я не один.

— Гарне відчуття?

— Так.

Я чекаю, поки він це проживе. Пам’ять — це не просто картинки. Вона зберігає почуття, запахи, відчуття. Якщо правильно увійти у спогад, можна прожити його заново.

— Чорт.

— Що?

— Так, та я ж теж так можу з сином!

Це і є суть техніки. Неможливо навчитися тому, чого ніколи не бачив, але можна знайти це у власному досвіді. Йому не потрібно вигадувати, яким бути батьком. Йому просто треба згадати, що працювало для нього самого.

Я бачу, як у Артема щось клацає в голові.

— Що ти зараз зрозумів?

— Що не треба одразу лізти в складні емоції. Можна просто… бути поруч.

— Так.

— Підтримувати.

— Так.

— Ділитися радістю.

— Так.

Артем усміхається.