The Psychologist

Я ненавиджу Новий рік

Опубліковано в « Суб'єктивні історії»

Я ненавиджу Новий рік
9 хв читання
18/12/2024
Like
0
Views
571

Порожні вікна

Я ненавиджу Новий рік.

Коли настає грудень, у кожному магазині починають грати ці пісні — про сніжинки, диво й хороводи. Від них мене нудить. Люди навколо метушаться, як заведені. Бігають із подарунками, будують плани, обговорюють, де святкувати. І що ближче до тридцять першого числа, то сильніше я відчуваю, що для мене цього свята просто не існує.
Останні п’ять років я зустрічаю Новий рік сам. Сценарій щоразу однаковий: пляшка віскі, тазик олів’є з найближчого супермаркету, якийсь жалюгідний напівфабрикат і телевізор, де в сотий раз показують одне й те саме. Це ніби часовий зашморг: ти в ньому застряг і живеш у тому ж дні, як у фільмі.

Вперше я залишився сам шість років тому, коли розлучився з дружиною. Не можу сказати, що це був несподіваний кінець. Ми обидва втомилися, виснажилися й просто махнули одне на одного рукою. Я пішов у порожню квартиру, купив диван, телевізор і сказав собі: "Тепер усе буде інакше. Я вільний."

Але на Новий рік свобода показала мені середній палець.

Тридцять першого грудня я вмикнув телевізор і зрозумів, що навіть не знаю, що робити з собою. Ну, типу… свято. У голові засів дурний голос: "Увімкни бій курантів, відкрий шампанське, як усі нормальні люди."

Я не став сперечатися й купив шампанське. Опівночі, коли годинник пробив дванадцять, телефон запищав від повідомлень. Серед них — одне від колишньої: "З Новим роком, Андрію! Бажаю тобі щастя!"

Я пам’ятаю, як сидів, тримаючи цей клятий телефон у руці. "Щастя". Звучить, як знущання. У мене на колінах стояв тазик із недоїденим салатом, по телевізору знову танцювали зірки, а за вікном бахкали петарди. Щастя виглядало якось інакше.

Відтоді Новий рік для мене — це день, коли ти почуваєшся особливо нікчемним. В інші дні можна обдурити себе: сказати, що так і треба, що ти "любиш самотність", що тиша — найкращий друг.

Але тридцять першого грудня весь світ кричить тобі в обличчя: "Подивись! Ми радіємо, у нас є сім’я, друзі, плани! А в тебе?.."

Другий Новий рік я вирішив перехитрити систему. Умовив себе, що це "звичайний день" і ніякого свята не існує. Купив піцу, увімкнув серіал і прикинувся, що все нормально. Але рівно опівночі, коли за вікном почали гриміти салюти, у грудях ніби щось стиснулося. Я навіть не помітив, як почав рахувати їхні залпи. Раз, два, три… десять. Десь на п’ятнадцятому захотілося провалитися під землю.
Потім були друзі. Точніше, їхня відсутність. Я довго чекав, що хтось напише або покличе. Раніше ж дзвонили: "Андрюха, Новий рік із нами? Бери віскар, приходь!" А тепер — тиша. Спочатку я списував це на випадковість: "Ну, всі зайняті, роз’їхалися." Потім зрозумів, що викреслили саме мене. У них сім’ї, діти, традиції. Я не вписуюся.

Одного разу я спробував вийти з дому. Вирішив: "Будь що буде. Поїду до ялинки в центр міста. Може, серед людей стане легше." Я стояв там, серед тисяч облич, і відчував, як порожнеча в мені тільки зростає. Хтось обіймався, хтось співав, хтось сміявся вголос. А я дивився на них і не розумів, як можна так просто радіти. У якийсь момент п’яний хлопець підскочив до мене й вигукнув: "Гей, посміхнись, чоловіче! Свято ж!" Я посміхнувся — як міг. А потім поїхав додому й напився.

Відтоді я більше не намагався.

Тепер я просто закуповуюся віскі й чекаю, коли годинник дотикає до півночі. Просто сиджу й чекаю, коли цей клятий день закінчиться. Бо найгірше — це не те, що ти один. Найгірше — знати, що ніхто про тебе навіть не згадав.

Коли сидиш у порожній квартирі, чуєш, як у сусідніх вікнах хтось кричить "Ура!", а твоя єдина компанія — годинник, що голосно цокає на стіні. Цей годинник — єдиний звук, який тобі відповідає.

Два нових роки війни

Коли почалася війна, стало не до свят. Перший Новий рік у тій новій реальності я майже не помітив. Навколо був страх, невизначеність, новини, які накривали, наче хвиля.

На вулицях панувала моторошна тиша. Я сидів у своїй квартирі, у напівтемряві, бо світло економили, і думав, що навіть годинник ніби боїться голосно цокати. Було холодно й страшно. Я не відкрив віскі, як зазвичай. Просто сидів і слухав — чи не пролунає сирена, чи немає шуму за вікном.

Я пам’ятаю, як біг у сховище на початку березня, як чув вибухи зовсім поруч і вперше в житті боявся так, що пальці не слухалися. Боявся не за життя, а за те, що більше нічого не буде — ні звичайних днів, ні планів, ні надії.

До грудня в Києві стало трохи тихіше, але тиша в ті місяці була оманлива. У ній не було спокою. Спочатку вимикали світло, потім опалення, а інколи зникала вода. Люди звикли жити наче в напівтемряві, з ліхтариками та свічками, ніби нас усіх відкинуло на багато років назад.

— Новий рік на носі, — сказав якось колега на роботі, коли ми сиділи в офісі в теплих куртках, гріючись від маленького обігрівача. Тоді я відірвався від монітора й подивився на нього, як на божевільного.

Який Новий рік? Ти хоч чуєш, що говориш? Він помітив мій погляд і махнув рукою.
— Та жартую.

Але він не жартував. Люди намагалися хоч якось жити далі. А я дивився на них і не розумів: як можна вірити у свято, коли кожного дня хтось гине?

Тридцять першого грудня я сидів у темряві у своїй квартирі. Світла не було — звична вже справа. Навколо стояла повна тиша. Я запалив свічку, наче не для свята, а просто щоб бачити, що в мене під ногами.

Пам’ятаю, як дивився на екран телефону, який показував майже нуль відсотків заряду. Там було повідомлення від знайомого з дитинства: "З Новим роком, Андрію! Як ти?" Я не відповів. Що написати? Як я? Я сиджу в темряві, у зимовій куртці, бо холодно, і чекаю, коли закінчаться ці дурні дванадцять годин. Я живий, так. Але в мене не було сил відчувати вдячність навіть за це.

Салютів у той рік не було. Жодного шуму, жодних петард. Ніхто не запускав феєрверки, бо вони звучали надто схоже на те, що ми чули навесні. Я просто сидів у кріслі й слухав, як капає вода з крана на кухні.

"З Новим роком", — пробурмотів я собі під ніс, коли телефон показав 00:00. Це не було свято. Це була просто ще одна ніч, яку я пережив.

Наступний рік був іншим, але не легшим. Я поїхав із Києва подалі від тих стін, що дзвеніли від вибухів. Здавалося, там дихається вільніше, але легкості не прийшло. У грудні люди почали готуватися до Нового року. Життя наче намагалося повернутися у звичне русло. Я бачив це й злився. Як можна святкувати, коли війна досі тут? Як можна прикрашати ялинку, коли кожного дня хтось втрачає дім чи сім’ю?

Того року я отримав від старого друга голосове повідомлення:

— Андрюха, ну як ти? Чого знову мовчиш? Новий рік, давай хоч вип’ємо по скайпу, якщо ти один.

Я не відповів. Натомість вимкнув телефон, як колись багато років тому, і знову сів біля вікна. За містом було тихіше, і навіть світло не вимикали так часто, як у Києві. Але я не міг дивитися на гірлянди на вулицях. Вони здавалися мені якимось безглуздям.

Опівночі я лежав на дивані й дивився в стелю. Звідкись здалеку долинали звуки салюту. Так, хтось усе-таки знайшов сили, гроші й бажання запускати феєрверки. Тоді я подумав: "А може, це правильно? Може, так і треба — триматися за ці дрібні радощі, як за життя?"

Цього року, коли грудень тільки почався, я помітив, що боюся Нового року так само, як тоді, коли залишився один після розлучення. Я не міг пояснити чому. Просто всередині росло якесь важке відчуття. Напевно, я не хотів знову почуватися мертвим при житті.

В один із таких вечорів я зловив себе на думці: "Якщо нічого не зміню, то так і зустрічатиму кожен Новий рік — один і в порожнечі." 

Я зайшов в інтернет, набрав: "психолог онлайн консультація" і записався.

Читати більше

Like
0
Views
571

Коментарі

Ваш коментар буде першим!

Залишити коментар

Коментувати

Зверніть увагу, що всі поля обов'язкові для заповнення.

Ваш email не буде опубліковано. Він буде використовуватись виключно для подальшої вашої ідентифікації.

Всі коментарі проходять попередню перевірку і публікуються тільки після розгляду модераторами.