Таємне минуле: техніка “Стрічка часу” в роботі з опором

Опубліковано в « Суб'єктивні історії»

11 хв читання

•

28/02/2025

534

Сон, що не закінчується

Олег заходить у Zoom із запізненням, і я одразу помічаю, що він погано спав — темні кола під очима, напружені губи. Йому близько сорока, але погляд важкий, як у людини, яка давно втомилася.

— У мене проблеми зі сном, — каже він.

Люди рідко починають із головного. Найчастіше спершу вони пробують щось нейтральне, «безпечне». Безсоння — чудовий варіант. Про нього можна говорити, не торкаючись справжнього болю.

— Як давно?

Олег ледь ворушить плечем, ніби хоче знизати, але передумує.

— Літ десять.

Я мовчу. Десять років — це не «проблеми зі сном». Це стиль життя. Це означає, що він уже не пам’ятає, як це — прокинутися й відчути себе відпочилим.

— Як ви справляєтеся?

— По-різному, — відповідає він, дивлячись кудись убік. — Пив, потім покинув. Спорт. Телевізор до ранку. Таблетки.

— Допомагає?

— Ні.

Говорить рівно, байдуже.

— А що допомагає?

— Нічого.

Люди так кажуть, коли спробували все, але не хочуть визнавати, що причина не в засобах, а в чомусь глибшому, травматичному.

— Що саме з вами відбувається вночі?

— Просто... не можу заснути.

— Не просто. Зазвичай у безсоння є зміст.

Олег знову ворушить плечем. У ньому відчувається напруження, ніби він намагається здаватися безпристрасним.

— Думки, — нарешті каже він. — Кошмари.

— Які?

— Різні.

Пауза.

— Але зміст один.

— Який? — мені доводиться витягувати з нього кожне слово.

Він піднімає очі на камеру.

— Я винен.

Каже без емоцій, ніби це аксіома. Просто факт. Я чекаю. Якщо не втручатися, людина сама заповнить тишу.

— Іноді я не бачу нічого конкретного, — продовжує він. — Просто відчуття. Живе, липке. Прокидаюся — і ніби падаю в нього.

Олег добирає слова, не кваплячись.

— Іноді бачу обличчя. Іноді чую звуки. І завжди відчуваю...

— Відчуваєте що?

— Що це справедливо.

Справедливо, що йому погано. Я фіксую це в голові.

— У вас було це десять років?

Він киває.

— І весь цей час ви якось справлялися. Що змінилося?

Олег трохи довше, ніж зазвичай, дивиться в екран. Потім опускає очі.

— Вдень стало гірше.

Це важливий момент. Поки кошмари залишаються у снах, людина може продовжувати жити, відволікаючись. Але якщо вони починають просочуватися в реальність, втекти неможливо.

— Як саме?

— Просто раптом зрозумів, що більше не можу.

Цей момент був ключовим під час сесії. Десять років Олег жив із безсонням і кошмарами, але якось справлявся. Це означає, що в нього були захисні механізми. Люди по-різному ховаються від свого внутрішнього болю: хтось завантажує себе роботою, хтось іде в спорт, алкоголь, нескінченне споживання контенту.

Олег теж пробував — пив, потім кинув, займався спортом, дивився телевізор до ранку, приймав таблетки. Це не допомагало повністю, але дозволяло триматися.

Кошмари були чимось нічним, відокремленим від дня. Вони мучили його, але залишалися за межами реальності. Він міг прокинутися в холодному поту, але після душу, кави й робочого дня вони ніби відступали. Вдень Олег міг удавати, що з ним усе гаразд. Але в якийсь момент це перестало працювати.

Кошмари почали просочуватися в реальність. Це може виражатися по-різному:

Людина йде вулицею й раптом ловить запах, який повертає її в той самий момент минулого.
Або чує чийсь голос — і на секунду здається, що це та сама людина зі сну.
Або просто накочується раптовий жах, без причин, але настільки реальний, що його неможливо ігнорувати.

Це означає, що психіка більше не справляється з придушенням. Те, що він відсував, тепер само лізе назовні. І ось він каже:

— Просто раптом зрозумів, що більше не можу.

Це не «раптом». Це накопичувалося довго, але в якийсь момент стало неможливо не помічати. Це момент, коли людина розуміє: так більше не можна. А якщо більше не можна — значить, треба щось із цим робити.

Ось чому він тут.

Історія, яку не можна забути

Олег прийшов на п’яту сесію таким самим, як завжди — мовчазним, настороженим. Він не звик говорити про себе. Навіть коли розповідав щось, робив це стримано, відмірюючи слова, ніби видаючи їх за суворим лімітом.

Я знав, що в основі його безсоння лежить щось більше, ніж просто тривога. Вина. Вона звучала в кожній нашій розмові, проявлялася в його погляді, у тому, як він добирав слова. Олег був людиною, яка вірила, що має страждати. І якщо він не спав, не міг розслабитися, мучився кошмарами — значить, так і треба. Значить, справедливо.

Але одне — відчувати вину, і зовсім інше — говорити про неї вголос. Досі він уникав деталей, ніби боявся, що, якщо назве речі своїми іменами, реальність стане ще страшнішою.

Я вирішив спробувати одну техніку. “Стрічка часу”. Вона допомагає клієнтам вибудувати причинно-наслідкові зв’язки, усвідомити, де саме стався злам, коли життя розділилося на "до" і "після". Важливо було не просто згадати, а відчути.

— Уяви, що перед тобою довга стрічка. Вона починається з твого дитинства і тягнеться до сьогоднішнього дня. На ній є всі моменти твого життя.

Олег напружився. Він не любив метафори. Я вже зрозумів, що він мислить конкретно, тримається за факти, але зараз це було потрібно.

— Тепер уяви, що ти можеш пройти по цій стрічці. Опинитися в будь-якому моменті минулого, озирнутися, побачити, що відбувається.

Він мовчав, але я бачив, як його погляд трохи змістився, ніби він справді намагався це уявити.

— Знайди точку, де тобі було спокійно. Де не було вини.

Кілька секунд він розмірковував, потім сказав:

— Літ двадцять тому.

Я кивнув. Значить, тоді ще нічого не сталося.

— А тепер іди далі по стрічці. Де все змінилося?

Олег напружився ще сильніше. Він ніби вперся в невидиму стіну.

— Я знаю, до чого ти ведеш, — сказав він різко.

Я бачив це сотні разів. Люди, які роками жили з важким тягарем, рідко говорили про це прямо. Вони чекали, що їх змушуватимуть, що їх почнуть питати напряму.

— Тільки якщо ти готовий, — відповідаю я.

Він довго мовчав, розглядаючи щось за межами екрана. Потім усе ж заговорив.

— Це сталося тринадцять років тому.

Його голос був глухим, ніби він не хотів чути власні слова.

— Бійка. Я штовхнув хлопця, він упав, ударився головою. Помер.

— Відсидів повністю?

Він кивнув.

— Чому не намагався вийти раніше?

Дехто виходить за УДЗ, хтось домагається пом’якшення покарання. Олег, схоже, навіть не намагався.

— Я не хотів, — сказав він.

— Тому що заслужив?

— Так.

Тут був важливий момент. Він сів, відсидів і вийшов. Олег отримав покарання. Здавалося б, формально все закінчилося. Але якщо так, чому він досі не спить уночі? Чому живе так, ніби досі під судом?

— І все одно це не допомогло?

Він усміхнувся.

— Вочевидь, ні.

— Повернемося до стрічки. Ти стоїш у тій точці, де все змінилося. Бачиш себе там?

Олег кивнув.

— Що ти відчуваєш?

Олег прикрив очі, ніби намагався заново пережити той момент.

— Страх. Паніку. Потім порожнечу.

— Ти можеш підійти до себе в той момент?

Він різко відкрив очі.

— Що?

— Уяви, що ти стоїш поруч із собою тринадцять років тому. Що ти кажеш собі?

Його губи тремтіли.

— Я б запитав: "Що тепер?"

— Якою була б відповідь?

Він дивився вбік.

— Жодної.

— А якщо спробувати знайти її?

— Що це змінить? — роздратовано відповів він.

— Просто спробуй.

Я бачив, що Олег злий. Можливо, не на мене, а на саму розмову. Але вперше за весь час він не ховав свій гнів за маскою байдужості й апатії.

Покарання, яке не закінчується

Олег сидів нерухомо. Його обличчя, підсвічене холодним світлом екрана, здавалося висіченим із каменю. Позаду темніло, і ця темрява виглядала природним продовженням його самого — безмовним, порожнім, неживим.

Після вправи зі стрічкою часу Олег виглядав виснаженим. Він нічого для себе не відкрив — просто ще раз переконався в тому, що і так знав. Його життя розкололося на дві частини в той момент, коли хлопець упав на землю і більше не підвівся. Цей злам не заростав, не згладжувався з часом. Він лише ставав глибшим.

Деякі люди через роки вчаться миритися з минулим. Олег — ні. Він не забував, не намагався переконати себе, що все це "просто сталося". Він пам’ятав. Кожну деталь. Кожне відчуття. Він зберіг цей момент, як застиглий кадр — вицвілий, але незмінний.

Сенс покарання в тому, щоб воно колись закінчилося. Олег відсидів. Суд визнав, що термін — достатньо серйозний для покарання, закон закрив справу. Формально — все. Але всередині нічого не закінчилося. Його покарання не було пов’язане з в’язницею. Він виніс вирок собі сам, і цей вирок був довічним.

Олег вже не був тією людиною, яка вдарила і штовхнула. Він давно змінився, переріс ту свою версію. Але його вина залишилася незмінною. Чим більше часу минало, тим сильніше Олег відчував: він живе, а той хлопець — ні. Він ходить, дихає, спить, сміється, їсть, хворіє, працює. А той — ні.

І чим більше часу проходило, тим несправедливішим це здавалося. Олег міг би одружитися. Народити дітей. Одного дня стати щасливим. Але як він може дозволити собі це, якщо інша людина позбавлена такої можливості? У цьому була його пастка. Він боявся не вини. Він боявся, що колись вона зникне.

Що він прокинеться вранці й не згадає, що мав страждати. Що просто встане, вмиється, вип’є кави й не відчує всередині тяжкості. Що в якийсь момент він забуде. А забути означало зрадити.

Він не боявся болю. Він боявся її відсутності. Тому зберігав її. Плекав. Перевіряв щоночі, як перевіряють замок на дверях.

Вина була останнім зв’язком із минулим. Якщо він її відпустить, залишиться лише порожнеча. Просто факт: людина мертва, її не повернути. Ні логіки, ні справедливості. Тільки гола, незворотна реальність.

І що тоді? Тоді доведеться жити. Але як? Як жити, якщо ти колись забрав чуже життя?

Олег мовчав. Йому не було що сказати.

— Що тепер? — запитав він нарешті.

Те саме питання, яке поставив собі тринадцять років тому. Але тепер, можливо, у нього з’явиться відповідь…