Символ провини

Мене звати Микола, мені сорок, і я досі ненавиджу цей килим.

Здається, він вріс у стіну. Бордові завитки облізли, бахрома на краю відвалилася, і взагалі, чесно кажучи, це не килим, а старий латаний монстр. Але він усе ще висить на тій самій стіні в квартирі моїх батьків.

Я ненавиджу його стільки ж, скільки себе пам’ятаю.

Цей килим завжди був як символ. Коли мені було п’ять, мама казала, що він "прикрашає дім". Коли мені виповнилося десять, це вже стало "пам’яттю про кращі часи". А коли я вже був підлітком, тато розповідав, як віз його на "жигулі" через пів країни, поки все небо затягувала заметіль.

Колись я обіцяв собі, що все зміню. Мені було сімнадцять, і я тоді поклявся, що мої батьки більше ніколи не будуть жити в цій убогій обшарпаній квартирі з цим облізлим символом. Я виросту, розбагатію, куплю їм нову квартиру — простору, світлу, без стін, від яких тхне вогкістю, і вже точно без килимів. А зараз мені сорок, і нічого з цього я так і не зробив.

Щоразу, коли я приїжджаю до них у гості, мене накриває суміш сорому і злості. Ось я стою в їхньому крихітному передпокої з перекошеними дверима, знімаю дорогі черевики, куплені в розстрочку, і бачу цю картину: тато сидить у старому кріслі, мама, як завжди, порається на кухні, і на стіні все той самий килим. Вони кажуть мені, що пишаються мною, розповідають сусідам, який у них успішний син. А я дивлюся на їхні стіни і відчуваю, що це брехня.

Днями я знову був у них. Здавалося б, звичайний візит: мама спекла пиріг, тато задрімав під "Час". Усе як завжди. Але цього разу мене переклинило.
Я зловив себе на тому, що просто не можу дивитися на цей килим. Він ніби сміється з мене, як насмішливе нагадування: "Дивись, тридцять років минуло, а ти так нічого і не змінив".
І це правда.

Я — дорослий чоловік, сорокарічний, із роботою, яку не люблю, іпотекою, яку не потягну, якщо втрачатиму цю роботу, і батьками, які живуть у квартирі, яку я обіцяв поміняти ще двадцять років тому.

Тоді, за обіднім столом, я несподівано запитав маму:

— Чому ви так і не зробили ремонт?

Вона відклала ніж, витерла руки рушником і подивилася на мене так, ніби я щойно запропонував їм переїхати в палац.

— Колю, та нас усе влаштовує.

"Влаштовує". Це слово мене добило.

Мені сорок років, і я досі не можу зробити так, щоб моїх батьків влаштовувало зовсім інше життя!

Після того візиту до батьків я ніби зламався.

Дні зливалися в один сірий потік: робота — дім — робота. Усе, що я робив, здавалося безглуздим. Я дивився на екран ноутбука, на ці нескінченні таблиці й графіки, але бачив лише одне — їхній килим. Облізлий, бордовий, розтягнутий, як докір через усе моє життя.

Іноді, сидячи вночі на кухні своєї орендованої квартири, я уявляв, як телефоную їм і кажу: "Завтра ми їдемо дивитися нову квартиру. Я про все подбав". Мама заплаче, тато поплескає мене по плечу. Але замість цього я сидів у темряві з недопитою чашкою кави й розумів: я навіть собі не можу дозволити новий ремонт, не те що їм.

На роботі стало ще гірше. Колеги щось питали, а я машинально кивав і кидав їм завчені фрази. Ніхто, здається, не помічав, що я більше не посміхаюся. Або просто робили вигляд.

Якось я повернувся додому й зрозумів, що навіть не пам'ятаю, як доїхав. Ніби ноги самі відпрацювали маршрут. Сів на диван і подумав: "А навіщо я взагалі це роблю? Навіщо живу так, якщо все одно нічого не можу змінити?"
Почав уникати дзвінків від батьків. Мама писала в месенджері: "Колю, ми давно тебе не чули, як ти?" Я відповідав коротко: "Усе нормально, багато роботи". І одразу видаляв додаток, щоб більше не бачити її повідомлень.

Кожного разу, коли вони дзвонили, мені здавалося, що вони ось-ось скажуть: "Чому ти нічого для нас не зробив? Ми старіємо, а ти навіть ремонт не запропонував". Звісно, вони цього не говорили. Але я відчував, що це десь витає між рядками.

Тиждень змінював тиждень, а мені ставало тільки гірше.

Однієї ночі, лежачи в ліжку, я дивився в стелю й думав: "От якби я не народився, їм, мабуть, було б легше. Не довелося б тягнути на собі все це".

Цей момент мене налякав.

Я не з тих, хто звик ділитися своїми проблемами, тим більше з чужими. Але щось усередині підказало: "Тобі потрібен хтось, хто витягне тебе з цього стану".

Наступного дня, прямо посеред робочого дня, я відкрив ноутбук і забив у пошук: "Психолог онлайн". За кілька кліків знайшов якогось чоловіка, почитав відгуки, записався.
Коли настав час першої сесії, я майже передумав. Хотів написати, що захворів, перенести зустріч або взагалі скасувати. Але зрештою сів перед екраном.

Психолог — звати його Влад — привітався, усміхнувся. Я відповів щось нерозбірливе, нервово тереблячи ручку.
— Миколо, з чим ви прийшли? — спитав він спокійно й прямо.

І тут із мене, ніби прорвало.

Я почав із килима. Розповів, як ненавиджу його з дитинства. Говорив довго. Про те, що батьки так багато для мене зробили, що я завжди відчував, що маю відповісти їм тим самим. Але замість цього я тільки й роблю, що обманюю їх — і себе.

Коли я замовк, Влад деякий час дивився на мене, ніби зважуючи мої слова.

— Миколо, — нарешті сказав він, — здається, ви бачите в цьому килимі щось більше, ніж бачать ваші батьки.

— Звісно, — буркнув я. — Це їхня бідність, їхні жертви, усе їхнє життя.

— Або це лише килим, — м'яко заперечив він.

Ці слова звучали як виклик. Я хотів було відповісти щось різке, але раптом відчув невпевненість.

— А якщо ви маєте рацію? — пробурмотів я.

— Тоді, можливо, вам варто зрозуміти, чому цей килим такий важливий саме для вас, — запропонував він.

Я сидів у розгубленості й не знав, що відповісти.

Ми з Владом зустрічалися ще декілька разів. Я продовжував розповідати йому про батьків, про себе, про те, як довго живу з цим відчуттям провини. З кожною сесією його запитання пробивали тріщини у моїх застарілих переконаннях.

На одній із зустрічей він раптом запитав:
— Миколо, що ви пам’ятаєте про батьків із дитинства, окрім килима?

Це питання застало мене зненацька. Я задумався.
— Мама завжди щось готувала, — нарешті сказав я. — Вона пекла пироги навіть тоді, коли не було зайвих грошей на продукти. Пам’ятаю, одного разу вона спекла щось зі старої моркви й манки. Тоді я подумав, що це гидота, а тепер розумію, як вона викручувалася.

— А батько?

— Тато... — я усміхнувся. — Він усе майстрував своїми руками. Велосипед мені сам зібрав зі старого мотлоху. Пів двору заздрили.

— Як вам здається, чому вони це робили?

— Хотіли, щоб я був щасливим, напевно.

До цього моменту я ніколи не задумувався, що їхні зусилля не були якоюсь угодою: "Ми вкладаємо в тебе, а ти потім повернеш нам більше".

— Але вони ж пожертвували багатьом заради мене, — невпевнено сказав я.

— Можливо, але не для того, щоб ви щось віддавали. Вони просто хотіли, щоб у вас було краще життя. Ви коли-небудь запитували їх, чого вони хочуть для себе?

Я задумався. Ні, не запитував. Я завжди був упевнений, що знаю відповідь.

Після тієї сесії я наважився. У найближчі вихідні я поїхав до батьків.

Коли я увійшов до квартири, тато, як завжди, дрімав у кріслі, а мама поралась на кухні. На стіні все так само висів той килим, але цього разу я помітив не його пошарпаність, а те, як акуратно він досі висить на своєму місці, немов для батьків він справді був важливим.

За вечерею я запитав:

— Мамо, тату, про що ви мрієте?

Вони перезирнулися.

— Та годі тобі, Миколо, які в нашому віці мрії? —відмахнулась мама.

— Ні, серйозно. От якби я міг зробити для вас що завгодно, чого б ви хотіли?

Мама усміхнулася, ніби я задав дитяче запитання.

— Я б хотіла, щоб ти частіше приїжджав.

Я завмер.

— І все?

— Ну так, — знизала плечима мама. — Що нам іще потрібно?

Тато підняв очі від тарілки й додав:

— Головне, щоб ти був щасливим.

Ці слова застрягли у мене в голові. Вони не хотіли ремонту, не хотіли нової квартири. Усе, що їм було потрібно, — це я.

Того вечора, повертаючись додому, я раптом зрозумів, що килим більше не виглядає таким страшним. Він став просто килимом. Так, пошарпаним, старим, але не символом мого провалу. Це був просто предмет, який колись мав значення.

На наступній сесії з Владом я розповів йому все.

— І що ви збираєтеся робити тепер? — запитав він.

— Телефонувати мамі щодня, — усміхнувся я. — А ще спробувати полагодити їхній водогін. Тато згадував, що він протікає.

Влад кивнув.

— Це звучить як початок чогось доброго.

І знаєте, вперше за довгий час я теж це відчув.