Що означають наші сни?
Опубліковано в « Суб'єктивні історії»

Голос із минулого
Я довго відкладала похід до психолога. Подруги казали, що це може допомогти, але сама ідея розповідати про свої переживання чужій людині здавалася мені дивною. Та й навіщо? У мене все було "нормально". Ну, принаймні, так я думала, поки одного разу не помітила, що засинаю з важким відчуттям страху. Це почалося кілька місяців тому. Сни про бабусю.
Кожного разу одне й те саме: я заходжу до її старої квартири, де ми жили разом, коли я була дитиною. Там завжди темно, ніби хтось навмисно закрив усі штори. Лише на кухні горить світло. Тьмяне, жовте, як у лампах старого зразка.
Я відчиняю двері й бачу її. Вона сидить за столом, як раніше, у своєму звичному старому халаті з квітковим візерунком. Але її обличчя дивне — порожнє, без емоцій, майже як маска. Вона щось говорить мені, але її голос звучить так, ніби я слухаю його крізь товщу води. Я чую звуки, але не розумію слів.
Кожного разу я прокидаюся з гулом у вухах і відчуттям, що щось зробила не так. Або, навпаки, чогось не зробила, але повинна була. Цей клубок у грудях залишався зі мною весь день, заважав зосередитися. Спочатку я думала, що це просто випадкові сни, викликані втомою. Але потім вони почали повторюватися все частіше.
Бабуся померла десять років тому. Ми були дуже близькі. Мама працювала майже цілодобово, і я росла з бабусею. Вона була для мене не просто бабусею — вона була моїм домом, моєю опорою. Коли її не стало, я думала, що пережила її смерть. Це було боляче, але життя йшло вперед: робота, кар'єра, турботи. Тоді я навіть не плакала багато, просто прийняла це як даність.
Але ці сни… Вони щось у мені зворушили. Після одного з них я натрапила на її стару фотографію — давно загублену й раптово знайдену серед старих паперів. На знімку вона була молодою, такою, якою я її ніколи не знала: з гладкою шкірою, сяючими очима й тією самою м’якою усмішкою, яка завжди мене заспокоювала. Я не змогла стриматися й заплакала. Це була не просто смуток, а якесь невимовне відчуття провини, від якого я не могла позбутися.
Коли я прийшла на терапію, мені було важко говорити. Як пояснити почуття, яке сама не розумію?
— Ці сни… вони здаються мені занадто реальними, — сказала я, намагаючись підібрати слова. — Ніби вона намагається щось мені сказати.
Я розповіла, якою вона була. Строга, але справедлива. Бабуся вміла тримати все під контролем, навіть коли грошей було обмаль чи мама затримувалася допізна на роботі. Вона завжди казала: "Головне, щоб ми були разом". Вона пекла пироги з яблуками. Могла висварити мене за розбиту чашку, але за п’ять хвилин обіймала й казала: "Нічого страшного, головне, щоб ти не порізалася".
Я завжди думала, що вона знала мене краще за всіх.
— А що відбувалося у вашому житті, коли її не стало? — спитав психолог.
Я почала згадувати. Це був мій останній рік в університеті. Я щойно завершила диплом, почала шукати роботу. Тоді бабуся захворіла — серйозно, лікарі казали, що їй потрібен постійний догляд. Все було як у тумані: лікарні, аптеки, метушня.
— Але в мене просто не було часу, щоб ходити до бабусі, — промовила я, ніби це був факт, який не потребував пояснень.
Але в ту ж секунду я відчула, як усередині щось обривається.
Я згадала, як відкладала поїздки до неї, думаючи: "Зайду наступного тижня". Як пропускала дзвінки, бо була зайнята. А потім її не стало. Вона померла одна, у своїй квартирі, а я дізналася про це не одразу.
Моє дихання стало нерівним, і я відчула, як сльози почали підступати до очей.
— Я навіть не попрощалася з нею, — прошепотіла я.
Це було боляче сказати. Але разом із болем прийшло й полегшення, ніби я нарешті визнала те, що так довго приховувала. Мені здавалося, що я пережила її смерть. Але тепер я розуміла, що весь цей час ця провина жила в мені, прихована глибоко під шарами метушні та звичного "тримайся".
Сни про бабусю були не її голосом. Це був мій власний голос, який нагадував мені про те, що я намагалася забути.
Після цього я почала працювати над цим почуттям. Психолог запропонував мені написати лист бабусі, у якому я могла б сказати все, що не встигла за її життя. Це було нелегко. Перші слова давалися важко, але потім вони ніби самі полилися на папір: "Пробач мене… Я сумую… Я так хотіла, щоб ти знала, як багато ти для мене значила".
Коли я закінчила, прочитала лист уголос на одній із сесій. Це було важко. Голос тремтів, сльози текли, але всередині стало легше. З часом сни почали зникати. Бабуся більше не з’являлася на кухні, не намагалася щось сказати. Натомість я почала помічати її присутність в інших дрібницях. Коли пекла яблучні пироги. Коли чула стару пісню, яку вона любила.
Тепер я можу думати про неї з теплом. Іноді смуток все ще накочується, але він уже не давить, не розриває мене зсередини. Це не почуття провини, а пам’ять. Жива, світла пам’ять, яка залишається зі мною, навіть коли її немає поруч.
Читати більше
Залишити коментар
Зверніть увагу, що всі поля обов'язкові для заповнення.
Ваш email не буде опубліковано. Він буде використовуватись виключно для подальшої вашої ідентифікації.
Всі коментарі проходять попередню перевірку і публікуються тільки після розгляду модераторами.
Коментарі
Ваш коментар буде першим!