Почісування як сигнал тривожності: дослідження вчених і теорія Джеймса–Ланге в дії

Самопочісування та інші форми зміщеної поведінки — позіхання, доторки до обличчя, незграбні жести — характерні не лише для приматів, а й для людей. У ситуаціях соціальної тривожності ми поводимося подібно: наприклад, чухаємось або смикаємо шкіру. Дослідження показують, що такі дії можуть знижувати суб'єктивний рівень тривожності. У людей тілесні реакції можуть запускатися і свідомістю — лише думкою про стресову ситуацію. Це відрізняє нас від макак, але підкреслює спільну біологічну основу зв’язку між тілом і емоціями.

Самопочісування — не просто побутова звичка, а поведінковий маркер, який привернув увагу дослідників з Кіотського університету Сакамі Ікі та Ікуми Адачі. У нечоловікообразних приматів воно давно вважається індикатором соціальної тривожності. Вчені вирішили з'ясувати, як самопочісування пов'язане з когнітивними реакціями: чи викликає тривожність песимізм — чи, навпаки, песимістичний настрій провокує тривожну поведінку?

Для цього вони спостерігали за шістьма дорослими японськими макаками (Macaca fuscata) і провели поведінковий експеримент, у якому використовували як спостереження, так і сенсорний тест. Метою було зрозуміти, як емоції впливають на прийняття рішень в умовах невизначеності.

Дослідники використовували відеозаписи, на яких одна макака чухалася, щоби викликати таку ж реакцію в інших — самопочісування у приматів, як і позіхання, може бути заразним. Потім мавпи виконували завдання на сенсорному екрані: обирали один із п’яти прямокутників різного відтінку сірого.

Найтемніший відтінок завжди приносив винагороду — їжу. Найсвітліший — нічого. А три середні відтінки давали результат випадково, без чіткої закономірності. Таким чином мавпа опинялася в ситуації невизначеності: чи варто ризикувати заради нагороди?

Рішення оцінювали за швидкістю реакції. Чим більше часу потрібно було на вибір, тим песимістичнішою вважалася оцінка шансу. Ікі та Адачі виявили, що якщо мавпа чухалася перед вибором, вона довше вагалася і частіше робила песимістичний вибір. Мавпи, які не виявляли тривожної поведінки, приймали рішення швидше й упевненіше.

Отримані дані підтверджують одну з найвідоміших теорій у психології емоцій — теорію Джеймса–Ланге. Згідно з нею, емоції виникають як наслідок фізіологічних реакцій: ми не тривожимось, а потім відчуваємо пришвидшене серцебиття — навпаки, спершу виникає тілесна реакція, яку свідомість інтерпретує як емоцію.

Дослідження показало: макаки, які чухались перед виконанням завдання, були більш тривожними і, як наслідок, проявляли більший песимізм. Це демонструє, що тілесні реакції не просто супроводжують емоції — вони можуть їх формувати. Песимізм у поведінці виникає не через «негативні думки», а через уже наявне соматичне напруження.

Ікі та Адачі — не перші, хто пов’язує почісування з тривожністю. У 1991 році було показано: якщо мавпі вводили анксіолітик, вона чухалась менше; при введенні речовини, що викликає тривогу — більше.

Схожі результати спостерігались і в інших приматів. У капуцинів підлеглі особини починали частіше чухатися при наближенні домінантних. Японські макаки, схильні до почісування, проявляли меншу схильність до примирення після конфліктів. Тобто самопочісування може відображати не лише поточний емоційний стан, а й впливати на соціальну поведінку.

Важливо й те, що самопочісування може передаватися. Подібно до позіхання, воно викликає відповідну реакцію в інших особин. Це означає, що тривожність може поширюватися в групі — поведінково, невербально, через тілесні сигнали.

Такі прояви називають зміщеною поведінкою. Вона включає не лише почісування, а й позіхання, покусування губ, доторки до обличчя. У людей ці жести особливо посилюються в умовах короткотривалої соціальної тривожності — наприклад, під час публічних виступів. При цьому вони можуть виконувати не лише сигнальну, а й регуляторну функцію. Дослідження 2012 року у Великій Британії показало: учасники, які більше чухались під час стресового тесту, після нього відчували меншу тривожність.

Хоча базові структури мозку, відповідальні за емоції, у ссавців схожі, переживання емоцій може відрізнятися. У людини є здатність усвідомлювати свої тілесні стани — і саме це може посилювати емоційну реакцію. Наприклад, ми можемо почати тривожитися, бо помічаємо: «Щось не так — у мене збилось серцебиття».

Такого рівня рефлексії у макак, імовірно, немає. Але це не точно: деякі дослідники вважають, що певні форми самосвідомості можуть бути притаманні й іншим тваринам — шимпанзе, слонам.

У людей, на відміну від макак, можливий і зворотний розвиток реакції: думка («Завтра іспит») викликає тілесну реакцію (пришвидшене серцебиття), яка, своєю чергою, посилює тривогу. Це показує, що послідовність тілесної та емоційної реакції може бути зворотною — і в людини свідомість відіграє важливу роль у запуску фізіологічного ланцюга.

Робота Ікі та Адачі підкреслює важливість спостереження за поведінковими проявами емоцій і цінність міжвидових досліджень. Розуміння того, як тілесні сигнали пов’язані з афектами, допомагає психологам краще розпізнавати, пояснювати й супроводжувати емоційні стани клієнтів. Навіть просте почісування може бути маркером тривожності — і, можливо, ключем до розуміння глибинних процесів у психіці.