Йоган Гарі. Втрачені зв’язки

Це незвичний погляд на причини депресії та способи її зцілення.

Йоган Гарі розповідає про депресію не як медик, а як хворий. Він багато років страждав від неї і, як багато його товаришів по нещастю, був переконаний, що причина такого стану — хімічний дисбаланс у мозку.

Книга починається з розповіді про те, як Гарі в молодості був відряджений до Вʼєтнаму, щоб зробити серію репортажів. На ринку він побачив велике, гарне, червоне яблуко й купив його. Він ретельно помив його бутильованою водою та з’їв. За пів дня йому стало зле, він випив знезаражувальні таблетки й поїхав брати інтерв’ю у літньої жінки — єдиної дорослої мешканки села, якій вдалося вижити та врятувати дітей. Їй було 80 років, вона вже не ходила й пересувалась у візку.

Під час її розповіді Гарі ставало дедалі гірше. Його нудило, згодом вирвало, живіт скрутило — і жінка сказала, що йому негайно треба в лікарню. Там йому промили шлунок і порадили не стримувати блювоту — йому потрібна була саме нудота, яка могла вказати, що з ним трапилося.

У лікарні Йогана ледве повернули до життя. Його запитали, що він їв, а дізнавшись про яблуко, поцікавились, як він його обробив. Виявилося, що шкірка плодів була оброблена пестицидами, щоб вони довше зберігали свіжий вигляд. Але цю шкірку треба було не просто мити, а повністю зрізати ножем.

Таким рум’яним, привабливим яблуком стали для Гарі перші антидепресанти, які він прийняв. У 18 років після розриву з дівчиною, яка його покинула, він вирушив у подорож Європою з другом. Вони проїхали найгарнішими містами й країнами, але Гарі не бачив цієї краси — він плакав, був пригнічений, страждав і повністю втратив радість життя.

Раніше у нього також бували періоди похмурого настрою й пригніченості, але коли він почав плакати у присутності друга та інших туристів, друг порадив йому звернутись до лікаря, бо зазвичай люди в подорожах так себе не поводять. І тоді Гарі вирішив, що в нього депресія. А якщо депресія — значить, йому допоможуть антидепресанти. Він наслухався реклами прозаку — дуже популярного антидепресанту 90-х — і був упевнений, що йому підберуть щось відповідне.

Лікар, до якого він звернувся після повернення, пояснив Гарі, що причина його депресії не у зовнішніх обставинах, а в тому, що його мозок виробляє замало серотоніну. Є препарати, які відновлять рівень серотоніну в мозку, і тоді він забуде про пригніченість і поганий настрій. Лікар прописав Гарі паксил і відпустив. Уже згодом Гарі згадував, що йому не поставили жодного питання про його стан. Лікар не запитав, чим викликана депресія, що його турбує, що б він хотів змінити в житті або навколо себе. Але Гарі чесно зізнається, що навряд чи міг би відповісти на ці питання. Він вважав, що життя загалом склалося добре, є лише деякі проблеми, як у всіх. У нього просто часто був поганий настрій.

Паксил Гарі сподобався, він описує, що відчув його дію як «хімічний поцілунок». Відтоді лікарі 13 років прописували йому подібні препарати, не ставлячи жодних питань — і це цілком його влаштовувало. Він пише, що якби його запитали, то, скоріш за все, він би обурився: адже ніхто не питає хворого на Альцгеймер, чому він втрачає памʼять.

Під час навчання в коледжі Гарі став гарячим пропагандистом антидепресантів. Він пропонував однокурсникам свої таблетки або радив звернутись до лікаря. Він більше не плакав, настрій вирівнявся. Щоправда, йому казали, та й сам він бачив, що набирає зайву вагу й продовжує повнішати. Крім того, він сильно пітнів, але вирішив, що гарний настрій того вартий.

Втім, незабаром Гарі помітив, що напади депресії ніби знову насуваються. Він сказав про це лікарю, і той порадив підвищити дозу. Замість 20 мг паксилу він приймав 30, і знову відчув полегшення. Це повторювалося ще кілька разів, аж поки Гарі не дійшов до 60 мг на день. Він ставав дедалі повнішим і пітнів ще більше, але не втомлювався вихваляти антидепресанти. Для себе він вирішив, що депресія повʼязана з двома чинниками: перше — його мозок не виробляє достатньо серотоніну, друге — у нього генетична схильність до тривожності та депресії, успадкована від матері й інших родичів. Обидва пояснення його цілком влаштовували.

Нарешті, під час чергового візиту лікар запитав його: чому Гарі, попри таку кількість препаратів, досі перебуває в депресії? Чому він описує свій стан так само, як багато років тому, коли вперше звернувся по допомогу? Він кілька разів намагався сказати це пацієнту, але Гарі був глухий.

Підлітковий вік і юність Гарі припали на період загального захоплення антидепресантами. Величезна кількість людей вживала їх на сніданок, обід і вечерю — чоловіки, жінки й діти. Дослідження показали, що навіть у воді в багатьох західних країнах є антидепресанти, бо ці речовини не фільтруються та не очищуються.

Поступово Гарі дійшов висновку, що його депресія справді нікуди не зникла. Більше того, навколо повно людей з тією самою проблемою. Може, причиною депресії є не низький рівень серотоніну, а щось інше? Він почав досліджувати це питання й виявив, що депресія та тривожність ідуть поруч, а зовсім не є протилежними симптомами. Люди, схильні до депресії, схильні й до тривожності — і навпаки.

Його дослідження лягли в основу цієї книги. Ось кілька важливих її ідей.

Гарі вважає, що коли лікар пропонує пацієнту лікування, він насправді пропонує дві речі: ліки й історію про них. Історія важлива не менше, ніж самі ліки. Потрібно пояснити, як ліки діють і чого від них очікувати. Це стосується будь-яких форм лікування, не лише фармакологічних.

У 1799 році некий Еліша Перкінс винайшов чарівний засіб від ревматизму й артриту, який почав поширюватися по світу з англійського міста Бат. Це був шматок металу всередині дерев’яної оболонки. Склад металу Перкінс не розголошував, бажаючи зберегти його в таємниці, адже мав патент на свій винахід і не хотів, щоб його вкрали конкуренти. Охочі могли запросити спеціаліста з компанії Перкінса, який розповідав їм про чарівні властивості пристрою, що нібито притягує хворобу, як громовідвід — блискавку, і водив паличкою над їхнім тілом. Хворі казали, що відчували тепло, біль поступово зникав. Ті, хто роками не вставав з ліжка, починали ходити.

Доктор Джон Хейгарт, почувши ці розповіді, не міг зрозуміти, в чому справа. Біль не можна витягнути з тіла й не можна притягнути до предмета. Але чому ж тоді хворі одужували? І він вирішив провести експеримент. Узявши металевий прут, він помістив його в дерев'яний футляр і оголосив пристроєм Перкінса. Він випробував його на п’ятьох пацієнтах, які дали добровільну згоду. Він запросив свідками своїх колег, водив приладом над хворими місцями, розповідав про принцип дії — і незабаром ті чудесним чином позбулися болю. Такий самий експеримент провів інший лікар із такою ж підробленою паличкою Перкінса — і з тим самим ефектом. Один із пацієнтів, що страждав від гострого ревматизму плеча, почав рухати рукою і підіймати її, хоча до цього вона була повністю нерухомою.

Можливо, дерево має цілющі властивості? Вони замінили деревину на шматок кістки — ефект був тим самим. На стару курильну люльку — знову те ж саме. Усі чудесним чином одужували, щоправда, ненадовго — симптоми швидко повертались.

Такі експерименти з ефектом плацебо проводили й пізніше. Під час Другої світової війни медикаментів, особливо знеболювальних, катастрофічно не вистачало. І тоді хворим вводили крапельниці з морською водою, кажучи, що це морфін. Ніхто не кричав і не впадав у болючий шок — ефект був такий самий, як від справжнього морфіну.

Медичні експерти Ірвінг Кірш і Гай Сапірштейн провели дослідження дії антидепресантів. Мета — зʼясувати, наскільки ефект залежить від хімічних речовин, а наскільки — від віри пацієнтів у них.

Учасників розділили на три групи. Першій давали плацебо, кажучи, що це антидепресант. Другій говорили те саме, але давали справжній препарат. Третя — контрольна група — не отримувала нічого. Пацієнти з неї також перебували в депресії, але дослідники покладались на природне одужання. З’ясувалося, що 25% випадків одужання були природними (контрольна група), 50% — завдяки плацебо та супровідній історії, і лише 25% — безпосередньо завдяки хімічним речовинам.

Подальші дослідження Кірша й Сапірштейна виявили в антидепресантах величезну кількість побічних ефектів при надзвичайно слабкій реальній дії.

Насправді, як вважає Гарі, посилаючись на професорку медицини Джоанну Монкріф, навіть не існує такого поняття, як хімічно збалансований мозок. Антидепресанти, що начебто відновлюють хімічний баланс, просто штучно викликають гарний настрій. Немає доказів і того, що для лікування депресії потрібно підвищувати рівень серотоніну.

Як встановив Ірвінг Кірш, теорія про нестачу серотоніну народилася в одній із лікарень Нью-Йорка, де в 1952 році лікували туберкульоз. Медперсонал помітив, що пацієнтів раптово охопила незрозуміла ейфорія — деякі навіть почали танцювати в лікарняних коридорах. Усім їм призначили новий препарат під назвою марсилід, який, як передбачалося, мав лікувати туберкульоз. Насправді він не дуже відповідав цьому призначенню, зате викликав радість та ейфорію. Подібну дію мали й інші препарати, і кілька років по тому англійський лікар Алек Коппен припустив, що всі ці ліки підвищують рівень серотоніну в мозку. А якщо так — може, депресія викликана низьким рівнем серотоніну? Це було не більше, ніж припущення, але фармацевтичні компанії в нього вчепилися.

Деякі науковці проводили незалежні дослідження, які доводили, що серотонін не має жодного впливу на депресію.

Одні антидепресанти підвищують рівень серотоніну, інші — норепінефрину, ще інші — дофаміну. Усі вони «працюють» лише тому, що люди в них вірять — так само, як колись вірили у чарівну паличку Гейгарта.

Дослідження фармацевтичних компаній щодо ефективності тих чи інших антидепресантів не оприлюднюються, і громадськість не має до них доступу. Це, на думку Гарі, дуже тривожна ситуація. Плацебо міг би регулювати рівень серотоніну й стимулювати гарний настрій — але з урахуванням серйозних побічних ефектів це не на користь. Зайва вага, сексуальна дисфункція, у молодих — суїцидальні нахили, зростання агресії. У людей похилого віку — підвищення ризику інсульту, у вагітних — можливий негативний вплив на плід. До того ж, після скасування препарату в багатьох пацієнтів виникають серйозні симптоми абстиненції.

Нині ідея про те, що депресія повʼязана з рівнем серотоніну, має дедалі менше прихильників. Проте більшість медиків, на думку Гарі, досі наполягає на користі антидепресантів.

Довгий час при діагностуванні депресії не брали до уваги наслідки травматичних втрат. Людям, які втратили близьких, призначали антидепресанти або навіть антипсихотики, не враховуючи, що їхня реакція — природна. Як не сумувати, якщо сталося страшне нещастя? Хтось втратив дитину, хтось — батьків, когось покинула дружина.

Одна жінка, про яку згадує Гарі, сказала лікарям, що розмовляє з померлою дочкою, бо їй так легше. Їй одразу призначили сильні антипсихотики й діагностували психоз. І таких прикладів багато. У результаті такого підходу люди починають сумніватися і в собі, і у власному горі.

У США депресію діагностують за визначеним протоколом. Якщо людина щодня відчуває щонайменше пʼять із девʼяти симптомів (серед них — відчуття власної нікчемності, пригнічений настрій, втрата здатності відчувати радість, зниження інтересу до життя, постійна печаль, порушення сну й апетиту, небажання спілкуватися, неможливість зосередитися, втрата сенсу життя), то в неї класична депресія.

Однак невдовзі після складання цього списку виявилося, що люди в жалобі мають ті самі симптоми — і при цьому залишаються психічно здоровими. Тоді до протоколу внесли доповнення: за винятком скорботи.

Після тяжкої травматичної втрати людина може впродовж року проявляти всі симптоми депресії або інших психічних розладів. Потім цей термін скоротили до трьох місяців, потім — до місяця, і зрештою — до двох тижнів. Якщо після цього людина все ще страждає — їй ставлять діагноз і призначають психотропні засоби. Але хіба можна обмежити тривалість горя якимось конкретним строком?

І чому лише депресію через втрату близької людини вважають природною — та й то лише протягом двох тижнів? Адже існує безліч інших менш трагічних ситуацій, у яких депресія — це теж відповідь на обставини. Когось покинув чоловік після 20 років шлюбу, хтось утратив житло і живе на вулиці, а хтось щодня мучиться на ненависній роботі. Як у таких випадках не переживати депресію?

Коли лікар не запитує пацієнта, чому той почувається так погано, а просто фіксує потрібні симптоми й призначає антидепресанти, пояснюючи, що це все через хімічний дисбаланс — це знецінює людський біль і змушує людину почуватися ще гірше.

Психотерапевтка Джоан Кассіаторе, яка втратила дитину під час пологів, досі роками переживає глибоку скорботу. Але зі своїми пацієнтами вона працює не за контрольним списком, а просить розповісти, що з ними сталося і чому це так на них вплинуло. У кожного душевного болю є свій контекст — і таблетки його не вилікують. Комусь треба виговоритися, комусь — виплакатись. Без розуміння причини розладу таблетки марні.

Коли ці чинники підсумовуються, вважає Гарі, депресія стає неминучою. Припустимо, людина переїхала на нове місце, де в неї не було знайомих і близьких друзів. Сам по собі цей фактор не обов’язково спричинить депресію, але якщо на цьому тлі відбудеться негативна подія — депресія дуже ймовірна. Кожне джерело стресу збільшує ризики. Якщо стрес або негативні події тривають довго, накладаючись одна на одну, формується загальне відчуття безнадії.

Багато психіатрів вважають, що є два типи депресії: реактивна — викликана стресом і травматичними подіями, та ендогенна — пов’язана з внутрішніми фізичними причинами. Але після дослідження груп, до яких входили пацієнти з обома типами, з’ясувалося, що всі вони зазнали тривалого стресу та пережили трагічні події.

Початок цій теорії поклали психіатри Джордж Браун і Тірріл Харріс. У Джорджа Брауна було воєнне дитинство. Його молода сусідка як могла про нього дбала: доглядала після хвороб, підгодовувала, допомагала. Незабаром після завершення війни вона наклала на себе руки. Браун виріс, здобув освіту й став психіатром. На згадку про цю жінку він провів багаторічне дослідження, щоб зʼясувати причини депресії.

Об'єктами дослідження стали дві групи жінок. Перша група — 114 жінок із діагностованою депресією. Команда медиків мала вивчати їхнє життя, опитувати вдома, збирати ключові факти, зокрема — які події відбувалися з ними протягом року до початку депресії. До другої групи входили жінки з таким самим рівнем доходу, але без ознак депресії. Їх також опитували, щоб відстежити, що з ними відбувалося протягом року. Фіксували не лише травмуючі події, а й стабілізатори — те, що допомагало їм уникнути депресії: підтримка друзів, щасливий шлюб тощо.

З’ясувалося, що жінки з депресією втричі частіше переживали травмуючі події та тривалий стрес, ніж ті, хто не мав діагнозу.

У когось чоловік захворів або втратив роботу, хтось страждав від бідності й нещасливого шлюбу. Депресія справді була повʼязана з рівнем доходу — бідні страждали частіше. Але напряму це не була «хвороба класу» — просто у бідніших людей було більше травматичних чинників і тривалого стресу. Загалом формула травма + тривалий стрес = депресія працює і для багатих, і для бідних.

У 1990–2000-х роках соціологи провели дослідження причин депресії в різних країнах світу. Для порівняння вони досліджували населення сільських районів Зімбабве та Країни Басків. У Країні Басків рівень депресії був дуже низький, а в Зімбабве — дуже високий. У басків була згуртована спільнота, члени якої підтримували один одного. У Зімбабве ж за найменший проступок могли вигнати з племені — як, наприклад, жінок, що не могли мати дітей. Рівень стресу був дуже високим.

Попри ці відкриття, медична спільнота продовжувала реагувати на нові дані випуском нових антидепресантів. Замість обговорення причин створювали препарати, що приглушують тривогу й смуток.

Гарі розповідає історію Джо Філліпса, продавця фарби в лакофарбовому цеху. Він продавав фарбу будь-якого відтінку. Покупець вибирав потрібний тон у каталозі, Джо додавав до банки фарби відповідний пігмент і ставив її в машину для змішування. Колір ставав рівномірним, Джо віддавав банку клієнту, брав гроші й дякував. Так виглядав увесь його робочий день.

Ніхто його не хвалив і не сварив. Єдине, за що могли висловити невдоволення — це запізнення. Але Джо не запізнювався. З одного боку, робота добре оплачувалась, з іншого — вона не давала жодних можливостей для розвитку. Її міг би виконувати будь-хто, але дістав її Джо — і багато хто йому навіть заздрив. Але щось його обтяжувало. Він почувався винним — у нього є робота, а в інших немає.

Однак Джо продовжувала мучити незадоволеність. Він уявляв собі іншу роботу, де його думка щось значить, де його заохочують, але боявся втратити те, що мав, і залишитися ні з чим. Тож він просто витрачав життя на нелюбиму справу, а повертаючись додому, падав перед телевізором і дивився футбол.

Через багато років Джо спробував оксиконтин у нічному клубі — знеболювальний препарат на основі опіатів. Йому стало легше. До того ж, поруч завжди було пиво. Він і далі закладав банки з фарбою в машину, але депресія періодично поверталась. Йому було нестерпно думати, що до пенсії він займатиметься тільки цим.

Нещодавні дослідження показали: найсильніший стрес на роботі виникає тоді, коли вона не передбачає жодної відповідальності. Людина не розуміє, добре вона працює чи погано. Вона знає, що від неї нічого не залежить: піде — прийдуть інші такі самі. Така робота виснажує фізично, розумово й емоційно.

Дослідження держслужбовців показало: чим вище людина піднімається кар’єрною драбиною, тим більше в неї друзів і тим вища задоволеність своєю справою. Службовці низького рівня майже не спілкувались із колегами. Так, машиністка Марджорі, яка брала участь у дослідженні, розповіла, що у їхньому машинобюро дозволяли тримати на столі солодощі, жувати їх під час роботи й курити, але не дозволяли розмовляти одне з одним. Двадцять інших машиністок майже не знали одна одну, хоча сиділи в одній кімнаті. Вони відчували, що нічого не вирішують — треба мовчки виконувати обовʼязки й усе.

Робота без перспектив, без можливості спілкуватись, встановлювати нові зв’язки, монотонна й некваліфікована — сприяє розвитку хронічної депресії, вважає Гарі. Коли немає балансу між зусиллями, які людина вкладає у роботу, й винагородою, це викликає відчай — людина почувається нікчемною і непотрібною.

У наш час люди почуваються більш самотніми, ніж будь-коли раніше. У 1990-х роках нейробіолог Джон Касіоппо разом із колегами провів дослідження в Чиказькому університеті, у якому взяли участь 100 осіб. Метою було вивчити, як самотність впливає на фізичний та психічний стан. Кожного учасника попросили кілька днів вести звичне життя. При цьому вони мали носити кардіомонітор, пейджер і кілька пробірок.

Пейджер подавав сигнали 9 разів на день через рівні проміжки часу. У цей момент учасники повинні були записати свої почуття: відчувають вони самотність чи зв’язок з іншими людьми. Також потрібно було фіксувати показники частоти серцевих скорочень із кардіомонітора. На інший день слід було, зокрема, плюнути в пробірку, яку потім відправляли до лабораторії. У слині передбачалося виявити кортизол — гормон стресу — і зрозуміти, наскільки нещасливо почувається людина в самотності.

З’ясувалося, що рівень кортизолу при самотності настільки ж високий, як і при фізичному нападі. Інші дослідження показали, що самотні люди менш стійкі до вірусів, мають слабший імунітет і помирають раніше. Самотність чинить на організм такий самий негативний вплив, як і ожиріння — як на фізичному, так і на ментальному рівні.

Самотність — не наслідок депресії, а її причина, вважає Гарі. З давніх-давен людина була соціальною істотою: зв’язок із племенем гарантував виживання. Сам на сам вона могла загинути від голоду, холоду, хвороб чи в пащі хижака. Людина почувалася жахливо, і єдине, що могло їй допомогти, — знову возз’єднатися з групою, за будь-яку ціну. Натомість разом, діючи злагоджено, люди могли перемогти навіть найбільшу тварину. Наші предки не почувалися в безпеці, якщо лягали спати на самоті — і з нами відбувається те саме.

Самотність — не природний стан для соціальних істот, до яких належать і люди. Але вона не є неминучістю — вона породжена сучасним способом життя.

Колись люди грали в боулінг командами, тепер — наодинці. Відходять у минуле громадські організації, клуби за інтересами — лише з 1985 по 1994 рік їхня кількість скоротилась майже вдвічі. Сам розрив зв’язків почався ще в 1930-х роках і з того часу лише посилюється.

Соціологи запитували американців, скільки в них знайомих і друзів, яким вони можуть довіряти й звернутися по допомогу в скрутну хвилину. Кілька десятиліть тому більшість відповідала, що мають трьох таких людей. У 2004 році відповідь була — жодного.

Те саме відчуження відбувається і в сім’ях, як європейських, так і американських. Люди дедалі рідше сідають разом за стіл, разом дивляться телевізор, ходять у кіно чи подорожують.

Самотність — це не просто відсутність інших людей, вважає Гарі. Це відчуття, що ніхто поруч не розділяє твоїх почуттів і думок, навіть якщо в тебе велика родина. Щоб позбутись самотності, потрібно створити атмосферу взаємодопомоги й підтримки. Модне твердження, що «ніхто не допоможе тобі, крім тебе самого», суперечить самій людській природі й є в корені хибним.

Гарі вважає, що більшість із нас витрачає життя на досягнення зовнішніх цілей. Отримати гарну освіту, щоб знайти високооплачувану роботу, просуватися кар’єрною драбиною, демонструвати свій добробут дорогими будинками й автомобілями — всі ці речі мали б приносити глибоке задоволення. Але цього не відбувається.

22 незалежних дослідження, проведені за останні 10 років у Європі та Азії, показали: що більше людина прагне матеріальних благ, то більш схильна вона до депресії та тривожності. Результати були однаковими для Росії, Америки та Південної Кореї.

Колись ми споживали їжу як паливо для тіла. Сьогодні ми їмо для задоволення — нездорову їжу з «порожніми» калоріями, яка більше шкодить, ніж приносить користі. Замість енергії така їжа наповнює нас токсинами, робить наші тіла хворими й в’ялими.

Так само матеріальні цінності, за якими женеться людство, погано впливають на психіку, породжуючи депресію, заздрість, злість і відчуття меншовартості.

Американський психолог Тім Кассер досліджував зв’язок між людськими цінностями та схильністю до депресії. Ще в аспірантурі він придумав спосіб вимірювання цієї проблеми. Він опитав студентів у двох напрямах.

Перше — які цінності для них важливіші: гроші, час із родиною, прагнення зробити світ кращим тощо. Він складав питання так, щоб респонденти погоджувалися або не погоджувалися з твердженнями на кшталт: «Чи вважаєте ви, що мати дорогі речі — дуже важливо?» або «Чи вважаєте ви, що важливо зробити світ кращим?»

Друге — вимірювало схильність до депресії: чи часто учасники почуваються нещасними, пригніченими, чи страждають від депресії або тривоги.

З’ясувалося, що ті, хто найбільше цінує матеріальне, значно частіше схильні до стресу та депресії, ніж ті, кому матеріальне байдужіше.

Протягом життя людина керується внутрішніми та зовнішніми мотивами. Внутрішні спонукають нас слідувати власним прагненням, робити те, що нам подобається. Зовнішні — змушують іти на компроміси з собою, щоб щось отримати: гроші, секс, високий статус або стабільність.

Коли ви граєте на музичному інструменті для задоволення — це внутрішній мотив. Якщо граєте в ресторані, щоб заробити на життя — це зовнішній.

Тім Кассер провів дослідження за участю 200 людей: він просив їх описати свої життєві цілі й паралельно вести щоденник настрою. Дослідження тривало близько року. Воно показало, що ті, хто досяг зовнішніх цілей — купівлі дорогого iPhone, модного авто, кар’єрного зростання — не стали щасливішими, хоч витратили чимало зусиль. А от ті, хто досяг внутрішніх цілей — стати добрим батьком, навчитися танцювати, допомогти іншому — відчували більше задоволення від життя.

Споживацьке суспільство змушує нас усе більше працювати, щоб усе більше споживати. Реклама переконує нас, що ми неповноцінні, поки не придбали нову річ. І ми з усіх сил намагаємося відповідати нав’язаним порожнім цінностям — і стаємо нещасними. По-перше, тому що це не наші цінності. По-друге — тому що ми витрачаємо надто багато сил на гонитву за ними, вважає Гарі.

Автор розповідає історію психотерапевта Вінсента Фелітті, який у 1980-х роках лікував важкі випадки ожиріння в людей, яким не допомагали інші методи. Це були не просто люди з невеликою зайвою вагою: вони їли з такою жадібністю, що заробили купу хвороб і довели себе до стану, що загрожував життю.

Методика Фелітті була простою: замість дієти він призначав повне голодування — лише вода, вітаміни й мікроелементи, аби вони могли протриматися без їжі якнайдовше без шкоди для здоров’я. І це прекрасно допомагало: їхні тіла буквально танули на очах, родичі й друзі були в захваті. Але не самі пацієнти — після схуднення з ними починали відбуватись дивні речі.

Одні щойно закінчували голодування — одразу накидалися на їжу й швидко повертали втрачену вагу. Інші впадали в лють, депресію, хронічне роздратування, мали панічні атаки. Вони, здавалося, боялися стати здоровими й знову прагнули повернутись до небезпечного тіла.

Фелітті хотів зрозуміти, в чому річ. Він не читав пацієнтам моралі й не говорив очевидного. Замість цього він викликав кожного окремо й питав, що з ними сталося. Що вони відчули, коли схудли?

Одна жінка сказала, що як тільки вона схудла, на неї почали звертати увагу чоловіки — а вона цього не хотіла, бо в дитинстві її зґвалтували, й вона боялась будь-якої уваги. Коли вона схудла, на роботі до неї почав чіплятися одружений колега. У товстому тілі вона почувалася в безпеці — воно було її бронею.

Кілька інших пацієнтів працювали охоронцями у в’язниці. Жир для них був фізичним захистом. Коли вони йшли в’язничним коридором величезними, товстими — у в’язнів не виникало бажання нападати. Схуднувши, кожен з них виглядав звичайною людиною, що не викликає страху.

І, нарешті, решта пацієнтів, які не хотіли втримувати вагу, зізнавались: вони хочуть залишитися товстими, щоб від них нічого не чекали. Повнота — один зі способів стати невидимими, не взаємодіяти з людьми.

Сам Гарі в дитинстві пережив травму — якийсь дорослий намагався задушити його електричним шнуром. З власного досвіду він знає, що в дитини, яка пережила травму, є два шляхи. Перший — визнати, що вона безсила, й це жахливо. Другий — вирішити, що в усьому винна вона сама. Це менш болісно, бо тоді хоча б не почуваєшся повністю безпорадним. Але в дорослому віці це має серйозні наслідки. Люди їдять, щоб покарати себе за «провину», курять, п’ють, вживають наркотики — хоча прекрасно знають, наскільки це руйнівно. Немає сенсу направляти їх до дієтологів або наркологів — їхній стан є димом, а не вогнем, якщо порівнювати лікування з роботою пожежників.

Вінсент Фелітті вирішив створити групи підтримки для людей із зайвою вагою, де вони могли би розповідати одне одному про свої страхи, пережиті травми, обговорювати справжні причини харчової одержимості. І це допомагало їм залишатися в нормальній формі багато років.

Неможливо лікувати ні депресію, ні інші психічні розлади без урахування дитячої травми й роботи з нею, вважає Гарі.

Наш світ поділений на ієрархії, де кожен займає місце відповідно до свого статусу. Розрив між цими статусами величезний, і це неминуче породжує депресію й відчуття поразки в тих, хто опиняється внизу. Одних людей сприймають як важливих, інших — ніби взагалі не існує. Це нагадує ієрархію в стаді приматів.

Американський біолог і невролог Роберт Сапольські вивчав у Кенії життя бабуїнів у дикій природі. Він спостерігав за стадом і його законами протягом 25 років, і ці спостереження стали основою його книги.

Альфа-самця він назвав Соломоном. Соломон був цар і бог: міг відібрати їжу в будь-кого, спарюватися з будь-якою самкою, вигнати будь-кого з прохолодного місця й сам туди сісти. Своє місце він відібрав у попереднього альфа-самця, коли той став надто старим.

На найнижчій сходинці стояв бабуїн, якого назвали Йов. Його били, відбирали їжу, змушували працювати, виганяли з затінку, він був увесь у шрамах і укусах. Між Соломоном і Йовом була ціла ланка, де кожен намагався відвоювати хоч одну сходинку вище — всі постійно були в напрузі.

Сапольські час від часу присипляв окремих мавп, щоб узяти аналізи та виміряти рівень кортизолу — гормону стресу. Виявилося, що найвищий рівень стресу — на самій вершині ієрархії (де кожну мить могли скинути), і на самому дні. Йов та інші підлеглі самці виявляли покору: повзали на животі, опускали голови, всім виглядом показували, що вже переможені. Це дуже нагадувало людську пригніченість під час депресії.

Незабаром на місце Соломона почав претендувати молодий сильний самець Урія. Спочатку він отримував відсіч, але повертався знову і знову, аж поки не переміг Соломона в бійці й не зайняв його місце. І тоді все стадо згадало Соломону старі образи — його били й мучили. Зрештою він просто втік і не повернувся.

Депресія може бути відповіддю на приниження, з якими ми стикаємось на кожному кроці, зазначає автор.

Ми бачимо, що світ рахується лише з багатими й знаменитими, інших — не поважає. Зірки глянцевих журналів нагадують людям про їхню фізичну недосконалість, про те, що вони ніколи не будуть схожі на цих красунь і красунчиків, якими захоплюється світ. Підлегле становище на роботі теж провокує депресію.

Якщо суспільство знайде спосіб демонтувати ієрархії та стане більш комфортним для всіх його членів — кожному з яких потрібно елементарне визнання, незалежно від статусу — можливо, тоді й зникне депресія, вважає Гарі.

Гарі вважає, що стан мозку дійсно відображає наш психічний стан і його зміни. Якщо зробити скан мозку, можна побачити різницю між мозком депресивної людини й здорової. Але чи означає це, що лікар, який колись призначив юному Гарі антидепресанти, мав рацію й депресія таки пов’язана з рівнем серотоніну? Ні, не означає.

Автор розповідає історію професора неврології на ім’я Марк (прізвища не вказано). У молодості Марк захоплювався наркотиками, сидів на героїні. Одного разу він передозувався, друзі подумали, що він помер, і приготували великий мішок, щоб сховати його тіло. Коли він усе ж отямився — побачив той мішок.

З роками Марк подолав залежність. Темою своїх наукових досліджень він зробив зміни мозку під час стресу й можливість його відновлення.

Коли людина нещасна, певні ділянки мозку при скануванні виглядають яскравішими, більшими й активнішими. Але це не означає, що людина приречена. Мозок — не те саме, що довжина рук чи ніг. Ми не можемо подовжити кінцівки, але якщо вони слабкі, ми можемо тренувати їх — і знімки до та після покажуть різницю. Так само і з мозком.

Ця здатність мозку до самозміни називається нейропластичністю.

Сканування мозку лондонських таксистів показало, що зони, відповідальні за просторову орієнтацію, в них набагато розвиненіші, ніж у пересічних людей. Це не тому, що вони такими народилися — просто мозок адаптувався до задач: орієнтація в місті, побудова маршрутів, уникнення заторів. Щоб отримати ліцензію, їм треба було вивчити карту Лондона напам’ять.

Мозок людини постійно змінюється — точніше, ми самі його змінюємо відповідно до завдань. Тому теорія лікаря, який сказав Гарі, що його мозок працює «неправильно», — в корені помилкова.

Коли з людиною трапляється нещастя — вона довго переживає, мозок «вважає», що тепер потрібен саме біль, і зміцнює зв’язки страху та відчаю, пригнічуючи ті, що відповідають за радість. Так стан тривоги й пригнічення фіксується, навіть якщо причину вже забуто.

Існує також генетична схильність до психічної нестійкості. Але навіть у цьому випадку все не безнадійно. Гени активуються або «вимикаються» під впливом середовища та обставин. Вони можуть підвищувати чутливість до психічних потрясінь, але не передають депресію у спадок. Гени потребують тригера — або з середовища, або з характеру людини — щоби «прокинутись».

Йоган Гарі вважає, що єднання з людьми та з природою — це чудовий антидепресант. Наш світ зробив нас роз'єднаними, заздрісними, налаштованими на конкуренцію. Ми розучилися думати про інших, допомагати одне одному, підставляти плече і самі спиратися на когось. Ми замкнулися у стінах свого его, не в змозі їх зламати, і намагаємося лікувати таблетками безлад у тому світі, який самі ж і збудували.

Гарі розповідає історію про те, як група медиків прибула до Кампучії (майбутньої Камбоджі), щоб дослідити психічний стан населення, яке пережило жахи війни і правління Пол Пота, зокрема — виявити випадки депресії. Вони привезли з собою медикаменти, не сумніваючись, що люди будуть у надзвичайно тяжкому психічному стані й потребуватимуть антидепресантів.

Кхмери, мешканці Камбоджі, в основному були селянами і працювали на рисових полях. Вони відновлювали своє сільське господарство, працюючи пліч-о-пліч. Коли лікарі прибули до одного села і почали розпитувати місцевих, хто з них страждає від депресії, ті довго не могли їх зрозуміти. Нарешті їм пояснили, що йдеться про людей, які постійно відчувають сум. Селяни сказали, що є один такий — йому відірвало ногу снарядом, змайстрували йому якийсь протез, але він не міг працювати в полі через постійний біль. Це зробило його дуже сумним. Він не виходив із дому й не хотів жити.

Лікарі сказали, що привезли антидепресанти, які допоможуть цьому чоловікові впоратися з депресією. Селянам довелося довго пояснювати, що таке антидепресанти. Коли ті дізналися, що йдеться про таблетки, які покращують настрій, відповіли, що вже знайшли для цього чоловіка свій «антидепресант» — і це не таблетки, а корова. Вони зібралися радою, як йому допомогти. Якщо він не може працювати в полі, то має зайнятися молочним господарством. Скинувшись, вони купили йому корову, яку він міг доїти і годувати. І ця корова повністю його змінила. Він доглядав її, почувався потрібним. Доїв її, радів, що може це робити без болю. Продавав молоко і міг себе прогодувати. І все це стало можливим завдяки силі людського єднання — найкращому антидепресанту, на думку Гарі.

У своїй книжці Йоган Гарі описує й інші історії об’єднання зовсім різних, навіть несхожих між собою людей, яких згуртувало спільне горе. І ці люди не лише змогли протистояти біді, а й відчули себе щасливими і сильними. Схоже, такі історії можуть зворушити навіть найбільш черству людину.

Ми не можемо внести до нашого суспільства миттєві зміни, наприклад, перебудувати ієрархічні стосунки, але можемо інакше подивитися на себе і свої потреби, аби впоратися з депресією. Коли ми відчуваємо пригніченість, варто спитати себе, в чому її причина, перш ніж іти до лікаря, який одразу випише заспокійливе. У новелі Зощенка «Безсоння» до лікаря приходить пацієнт, який скаржиться на безсоння. Та в ході розмови з’ясовується, що він живе в переповненій комуналці, спить у коридорі, повз нього постійно ходять люди, над головою кричать діти, все гримить і шумить. Йому просто не дають спати — але він вважає, що в нього безсоння, і просить таблетки.

Не варто знімати симптоми — потрібно досліджувати причини й усувати їх. Інакше хвороба лише закріпиться і посилиться, вважає Гарі.

Коли сам Гарі починає відчувати перепади настрою і розуміє, що депресія повертається, перш за все він думає про те, кому треба допомогти. Йде до такої людини — і допомагає. Менше думайте про себе, більше — про інших, радить він. Відновлюйте порваний зв’язок — нашу спільність, наше братство з іншими людьми. Не мучтеся заздрістю, породженою жорсткою конкуренцією — вона нічого не дасть, окрім самотності. Саме самотність і роз’єднаність ведуть до пригніченості, тривоги, депресії — і лише відновлений зв’язок здатен зцілити нас.

Переклад Вікторії Ширшової, читає Вадим Гасанов