Популярна психологія і культ кордонів

Ще 10–15 років тому слово «кордони» викликало асоціації з географією, подорожами чи митницею. Сьогодні це — один з найуживаніших термінів у мові популярної психології.

Заклики на кшталт «визнай свої кордони» або «це порушує мої кордони» стали типовими рефренами в блогах і соцмережах. Багато хто називає це головним досягненням своєї терапії — «тепер я вмію захищати свої кордони», а нездатність це робити сприймається як ключова причина проблем — від вигорання до невдалих стосунків.

Але будь-яка ідея, доведена до крайності, перестає бути терапевтичною. У психології важливі не лише самі концепції, а й міра, доречність і контекст. Здатність відчувати й регулювати власні кордони справді важлива. Але вже сьогодні ми бачимо, як корисна навичка обростає спотвореннями й перетворюється на нову форму внутрішнього тиску.

Ми поговоримо про те, як це відбувається — і що з цим робити.

Мова психології чи мова війни?

Якщо уважно прислухатися до того, як сьогодні говорять про кордони, особливо в популярній психології, стає очевидним: ця мова просякнута воєнними метафорами.

«Захист», «вторгнення», «напад», «утримання», «порушення» — ці слова не просто створюють образ, а й вибудовують цілу схему переживання. Є загроза, є ворог, є потреба оборонятися.

Такий спосіб говоріння формує внутрішню картину світу як поле бою. Він запускає автоматичні реакції: мобілізацію, жорсткість, відчуження. Простір саморозуміння поступово перетворюється на стратегічну мапу, де позначено, хто союзник, хто ворог, а хто — шпигун.

Для психіки, що пережила травму, така схема справді може дати тимчасове полегшення. Військова логіка спрощує складне, адже вона створює ілюзію контролю. Є «я», є «інший». Інший — небезпечний. Можна не відчувати, не сумніватися, а просто діяти. Та разом із цим блокується інше — здатність досліджувати, витримувати хаос, шукати діалог.

Глибинна психологія давно застерігає: поширена риторика на кшталт «захищайся», «обривай», «не дозволяй» — це не завжди про силу. Чим менше усвідомлені внутрішні імпульси, такі як злість чи тривога, тим сильніше вони проектуються назовні.

Там, де психіка не здатна витримувати амбівалентність, неминуче виникає образ загрози. Кордон, який мав би бути інструментом розрізнення, перетворюється на межу між усвідомленим і витісненим. А ворог — це часто не інша людина, а частина власної психіки, яку важко прийняти.

Класики теорії об’єктних відносин, зокрема Мелані Кляйн і Дональд Віннікотт, писали про те, як дитяча психіка формує межу між «я» і «не-я» через досвід безпеки й руйнування. Там, де бракувало надійного Іншого, кордони формуються спотворено: вони або надто проникні, або надто жорсткі. У першому випадку людина розчиняється в інших, у другому — ізолюється. І те, й інше унеможливлює справжній контакт.

Тож якщо мова про кордони звучить як інструкція з оборони, варто зупинитися й запитати себе: "це зріла реакція — чи відповідь на травматичну тривогу"?
Адже справжній кордон не віддаляє, а розрізняє. Не укріплюється, а налаштовується.

Кордони як феномен терапевтичних стосунків

Наукові підходи у психотерапії зосереджуються не стільки на побутових чи соціальних межах, скільки на тонкій конфігурації кордонів у терапевтичному просторі. Саме вони, не розповіді клієнта, а жива, тілесно-емоційна взаємодія, поступово розкривають його внутрішню картину стосунків зі світом.

Те, як людина відчуває дистанцію, як переносить мовчання, як реагує на паузу чи відмову — усе це вказує на її спосіб бути з Іншим. Клієнт може довго й докладно розповідати про себе, але саме спонтанні реакції в терапевтичному контакті показують, де проходять невидимі межі між «я» і «іншим», між очікуванням і реальністю, між внутрішнім і зовнішнім.

Глибинна психологія розглядає ці межі не як сталу конструкцію, а як рухливу, змінну конфігурацію, що формується у взаємодії. Так, Мелані Кляйн описувала кордони «я» як результат безперервного обміну із зовнішнім світом. Людина несвідомо відщеплює й проєктує власні стани на Іншого, не лише щоб позбутися нестерпного, а й щоб зберегти внутрішню цілісність. Тому робота з кордонами — це водночас і робота з проєкціями, і з тим, як внутрішнє сприймається як зовнішнє.

Терапевтичний простір — це унікальне середовище, де така робота стає можливою. Він тримається на стабільних опорах: часі, місці, відповідальності. Саме сталість цих рамок створює відчуття безпеки й дає психіці змогу проявитися без страху бути зруйнованою.

Марія-Луїза фон Франц, учениця Карла Юнга, присвятила десятиліття дослідженню символічних структур несвідомого. Вона наголошувала, що справжня трансформація не виникає в ясності, а народжується у витримуванні напруги між протилежними силами, між довірою й настороженістю, близькістю й дистанцією. У цьому сенсі кордони — не броня, а інструмент утримання протиріч без руйнування.

Завдання терапії полягає не в тому, щоб просто захистити ці межі, а в тому, щоб навчитися відчувати їхню конфігурацію, помічати моменти, коли вони слабшають або, навпаки, стають ригідними. Це шлях до усвідомлення, прийняття і внутрішньої гнучкості. 

А в терапії розуміння — це завжди форма любові. 

Як тимчасове знеболювальне, мова про жорсткий захист створює відчуття простоти: є загроза, є захист, є межа. Не потрібно відчувати, не потрібно сумніватися — достатньо просто діяти. Ця схема не розв’язує проблему, але знижує внутрішню напругу. Як алкоголь чи цукор, вона дарує швидке полегшення, але ненадовго. І, як будь-яка залежність, із кожним повторенням лише посилюється.

Травма — це не просто болісна подія. Це стан, у якому психіка не змогла впоратися з пережитим. Внутрішніх ресурсів виявилося недостатньо, а зовнішній світ — надто небезпечним або недоступним. Те, що мало бути осмисленим та пережитим, відщепилось і залишилося всередині у вигляді неінтегрованого досвіду.

Як писав Дональд Калшед, травматична ситуація активує архетипічну захисну систему — внутрішній механізм самозбереження. Її завдання — зберегти життя, навіть ціною блокування психічного розвитку.

Ця система формує захисну капсулу. У ній «заморожується» все, що може викликати повторний біль: приниження, безпорадність, відчуття вразливості.

Головний принцип цієї капсули — «ніколи більше». Ніколи більше не відчувати. Ніколи більше не бути в позиції жертви. Ніколи більше не довіряти. Але разом із болем блокується також і спонтанність, і відкритість. Психіка починає уникати не лише загроз, а й самих життєвих ситуацій, щоби не стикнутися з новим болем.

Капсула не веде до інтеграції, вона лише фіксує досвід ізоляції. Будь-які ідеї, що забезпечують безпеку через жорсткий контроль, стають її продовженням. Установки на кшталт: «Захищай свої кордони будь-якою ціною», «Ніколи не пробачай», «Обрізай усе одразу» створюють ілюзію сили, але водночас підтверджують початкову картину, де загроза реальна, небезпека існує, все може повторитися. Це закріплює тривожну модель і не дає рухатися вперед. Так формується замкнене внутрішнє коло.

Людина дивиться на світ крізь призму загрози, сприймаючи будь-що як потенційне порушення. Контакт стає неможливим, а життя — безкінечним униканням травматичної зони. Психіка оминає ситуації, в яких можлива нова біль, але водночас втрачає і можливість для зростання.

Я лише підкреслю: ця система може здаватися логічною, емоційно переконливою, навіть етично виправданою. Вона може виглядати як зріла позиція, як турбота про себе, як принцип. У ній можна жити послідовно, дисципліновано, раціонально. Але доступ до живого, справжнього, безпосереднього переживання все одно залишається закритим.

Звільнитися з цієї капсули можливо лише тоді, коли з’являється новий досвід. Коли інша людина не порушує кордон, а відгукується. Коли кордон перестає бути стіною і стає місцем контакту.

Терапія дає змогу пережити саме такий досвід. Кордон можна впізнавати. Він не обов’язково означає небезпеку. Життя не зводиться до повторення. Формула «ніколи більше» перестає бути єдиним способом захисту.

Деякі захисні стратегії формують залежність. Людина відчуває коротке полегшення відмовившись від взаємодії, обірвавши контакт або вимкнувши емоції і дедалі частіше вдається до цих дій. Психіка запам’ятовує: дистанціювання знижує напругу. Повторюваність закріплює автоматизм, який спрацьовує навіть без реальної загрози.

Кордон, який міг би допомагати розрізняти, перетворюється на бар’єр. Він втрачає гнучкість. Реакції стають передбачуваними: напруга, тривога, дистанція. Контекст не враховується. Усе, що викликає внутрішній дискомфорт, сприймається як вторгнення.

Це вже не вибір, а автоматична реакція. Деякі захисні механізми обмежують контакт і відтинають доступ до власних почуттів. Людина поступово втрачає здатність витримувати вразливість. Близькість починає сприйматися як потенційна загроза, і навіть підтримка викликає настороженість.

Це вже не захист, а форма несвідомого насильства над собою. Уся внутрішня енергія спрямовується на підтримання дистанції. Багато хто приходить у терапію з викривленим розумінням кордонів. І це не завжди наслідок виховання — витоки можуть бути різними. Та вирішальне не те, звідки походить проблема, а те, яким шляхом людина проходить її опрацювання.

На початковому етапі психотерапії ключове завдання відновити межі. Цей процес часто супроводжується сильними емоційними реакціями: агресією, гнівом, відчуттям «мені всі винні». Або ж рішучою відмовою терпіти, поступатися, йти на контакт.
Це — відчайдушна спроба повернути собі автономію, відчути себе окремою істотою, відновити втрачену здатність впливати на межі між собою й світом. Але важливо, щоб цей етап залишився тим, чим він є, а саме - перехідною фазою. Якщо терапія переривається саме в цей момент, жорсткий захист може помилково сприйматися як ознака зрілості.

Насправді ж це - консервація травматичної структури. Кордон лишається негнучким, а контакт - поверхневим або болісним. Подальша робота зосереджується на розвитку гнучкості. Кордон має бути живим, здатним змінюватися, зважати на контекст.

Як показує модель Дональда Калшеда, жорстка структура не лише захищає, а й ізолює травму. Чим щільніша капсула, тим важче дістатися до істинних почуттів і пам’яті. Зовні людина може здаватися зібраною, стабільною, зрілою. Але всередині — заморожена напруга, яку тіло і психіка змушені утримувати.

Потрібно пам’ятати, що робота з травмою майже завжди викликає супротив. Один із найтиповіших прикладів — різка емоційна реакція на сумнів у правдивості власних спогадів.

Сучасна наука підтверджує: пам’ять — це не архів, а постійна реконструкція. Дослідження Елізабет Лофтус, Джулі Шоу, Даніеля Канемана та інших показують, що спогади формуються щоразу заново, залежно від переконань, обставин, емоційного стану. Вони неминуче містять спотворення, не завжди критичні, але системні.

Я згадувала про це в одному з відео й отримала чимало коментарів на кшталт: «Ви хочете сказати, ніби я вигадала, що мене принижували?». Це — типова автоматична реакція захисту, вбудована в капсулу, яка має свою жорстку логіку: «Ніколи більше». «Ніколи більше не допустити сумніву». «Ніколи більше не пережити того самого».

Але терапія не руйнує захист, вона робить його усвідомленим і видимим. На місце автоматичної реакції приходить здатність розпізнати момент активації захисту й побачити, що за ним стоїть. Це і є відновлення здатності до розрізнення. Кордон залишається, але вже не закриває, він налаштовується. Контакт стає можливим без загрози втратити себе.

На певному етапі терапія змінює напрямок. Після стабілізації меж з’являється простір для розвитку їхньої тонкості, чутливості, пластичності. Людина починає регулювати дистанцію свідомо, а не за інерцією реактивності. Інтеграція починається зі зміни сприйняття: те, що раніше здавалося взаємовиключним, починає співіснувати. З’являється здатність витримувати внутрішню напругу. Опора зміщується зі звички реагувати — на внутрішнє спостереження.

Цей глибинний процес символізує уроборос — змію, що кусає власний хвіст. У юнгіанській традиції це символ unus mundus — єдності, цілісності, внутрішнього зв’язку всіх протилежностей.

У терапевтичному сенсі це можна сформулювати так: «Захищаючись від Іншого я раню себе. Взаємодіючи — я вбудовую його відгук у власний досвід».

Інтеграція не скасовує кордонів, а робить їх живими. Вона спирається на здатність розрізняти, витримувати і залишатися в контакті без втрати себе. Кордон не зникає, він перестає бути бар’єром і стає гнучким посередником між «я» та світом.

У терапії це виглядає як поступове зменшення автоматичних захистів. Клієнт починає помічати, де спрацьовує стара схема, а де вже можна обрати іншу, більш відповідну теперішньому моменту реакцію. Психіка вчиться утримувати суперечливі стани одночасно — і у внутрішньому просторі, і у взаєминах. Це новий рівень чутливості, де напруга не руйнує, а трансформує.