Відкриття "третього ока", або супервізорський підхід у житті та терапії

Пропонуємо вашій увазі лекцію віцепрезидентки Української Психотерапевтичної Ліги, СЕО Європейської школи психології Христини Кудрявцевої. Ця лекція — це запрошення подивитися на світ очима супервізора, погляд якого виходить далеко за межі звичного та очевидного. 

Сьогодні ми поговоримо про "третє око" – супервізорський підхід у житті та терапії. Ідея цієї лекції виникла під час моїх роздумів, щодо ведення групи з навчання супервізорів. Я усвідомила, що мене цікавлять не лише супервізорські техніки, а й супервізорське мислення та його прояв у повсякденному житті, роботі з клієнтами та безпосередньо в супервізії.

У цій лекції ми звернемо увагу на те, як розвивати основні навички супервізора, зокрема спостережливість, уміння утриматися від прямого вирішення проблем, створювати простір для спільної творчості, бачити "аналітичний суд" і формулювати думки з максимальною точністю. 

Також ми розглянемо архетип “матриці”, як основу супервізорського процесу та замислимося, чи може ця "матриця" стати в’язницею або, навпаки, опорою, що надає впевненості та енергії. Її сприйняття вами та вашими клієнтами значною мірою залежить від рівня внутрішнього розвитку вашої супервізорської позиції.

Наприкінці лекції поговоримо про супервізора, як про новий спосіб навчання та розвитку креативності у світі, де завдяки штучному інтелекту доступ до будь-якої інформації перестав бути проблемою. У цих умовах стає необхідним шукати нові шляхи, адже рано чи пізно педагогіка та психологія все тісніше переплітатимуться.

Я вам пропоную невелику вправу. Уявіть, що клієнт каже: "Їду я і бачу світлофор. Що мені робити?" А світлофор весь умовного “сіро-зеленого” кольору. Подумайте, як би ви відреагували на таке "зависання" вашого клієнта? Це приклад того, як супервізорська позиція може стати у пригоді у найбуденніших ситуаціях. 

У цій ситуації легко розгубитися: їхати далі чи зупинитися, пропускати чи ні. Перше, що спадає на думку, — щось не так зі світлофором, можливо, він зламаний. Та варто змінити кут зору — і перед нами вже не поломка, а цілком справний світлофор, який сприймається інакше, скажімо, очима дальтоніка. І тоді з’являється спокуса зробити простий висновок: або світлофор несправний, або зі спостерігачем щось не так. Але чи справді це єдине можливе пояснення?

Коли клієнт ділиться своєю історією, не завжди зрозуміло, де саме криється проблема. Ми мимоволі починаємо аналізувати її у звичному ключі: «щось не так зі світлофором» — тобто із обставинами, або ж «щось не так із клієнтом» — наприклад, він, як дальтонік, сприймає кольори інакше. Наше мислення ніби роздвоюється між двома полюсами: або причина в об’єкті, або — в спостерігачеві.

У цьому роздвоєнні і криється пастка: ми не можемо точно сказати, чи світлофор справді зламаний і треба стояти, чи з ним усе гаразд, а ми просто сприймаємо його інакше. Ми застрягаємо в точці, де бачимо або лише спостерігача, або лише об’єкт, втрачаючи зв’язок між ними.

Супервізорська позиція полягає в тому, щоб піднятися над цією дихотомією — і побачити ситуацію ширше.

Коли ми говоримо про "третє око", маємо на увазі здатність спостерігати за власним сприйняттям. Це й є внутрішній супервізор — частина вас, яка не лише переживає події, а й уважно стежить за тим, як саме ви їх сприймаєте. Ви можете звертатися до цього внутрішнього супервізора у собі, а також виступати в такій ролі для іншої людини.

"Третє око" — це здатність бачити не тільки зовнішній світ, а й сам акт спостереження. Цей мотив присутній у багатьох культурах. Наприклад, на американських доларах зображене всевидюче око — око Гора, яке символізує не просто погляд, а усвідомлений погляд, що охоплює як об'єкт, так і спостерігача. Цікаво, що цей символ опинився саме на одній із найвпливовіших валют світу. "Істинне бачення" — це не лише здатність дивитися, а й розуміння того, як ми дивимось.

Подібний символ з’являється і в масонській традиції як зображення великого архітектора Всесвіту, що наглядає за працею вільних каменярів. 

А в індійській міфології третє око Шиви є символом прозріння, знищення ілюзій та відкриття нового способу бачення. Перебувати в позиції супервізора — це також руйнувати ілюзії й відкривати простір для нового бачення.

Базова модель, на яку ми посилаємось, передбачає три елементи: спостерігача, об’єкт спостереження та супервізора. Її можна уявити як внутрішній процес: всередині є спостерігач, є те, що він спостерігає, і бажано, щоб з’явився супервізор. Те саме стосується і міжособистісних стосунків: на сесії з клієнтом ви можете перебувати в різних ролях, як і клієнт. З певного погляду, мета терапії полягає у формуванні у клієнта власного внутрішнього супервізора. Під супервізором ми розуміємо здатність бачити динаміку взаємодії й приховані процеси, усвідомлювати символіку, збіг подій і синхроністичні явища, а не лише аналізувати факти.

Чому саме робота із супервізорською групою надихнула мене створити цю лекцію? Адже саме в діяльності супервізора розгортається свого роду "ефект казки". Казка — це історія, яку люди протягом тисячоліть передавали один одному. Коли її безліч людей переказує роками, вона відшліфовується, позбавляється зайвих подробиць, залишаючи лише головне, що дозволяє чітко розпізнати загальний патерн. Всі другорядні відгалуження та незначні деталі зникають, відкриваючи перед нами чистий архетип.

У супервізорській практиці відбувається щось подібне: коли терапевт уперше чує історію клієнта, вона залишається немов “неочищеною від шелухи”. Проте, як тільки її переказують супервізору, зайві деталі відсіюються, і вона набуває ясності. Якщо ж ви самі працюєте в ролі супервізора, ви бачите ситуацію ще чіткіше, адже емоційні складники, що пов’язують клієнта і терапевта, більше не впливають на вас. В процесі супервізії історія стає зрозумілішою та набуває виразної сутності.

"Третє око" супервізора — це здатність чітко бачити патерни та виявляти "чисті зерна" оповідання. Щоб краще усвідомити цю динаміку, згадаємо рівні свідомості, описані Кеном Вілбером, одним із найвідоміших представників інтегративного підходу.

Він виділяє кілька рівнів свідомості, серед яких найнижчий — его-рівень, який можна проілюструвати фразою Декарта: "я думаю, отже, я існую". На цьому рівні людина ототожнює себе зі своїми думками та почуттями, зливається з тим, що спостерігає. При загостренні емоцій зникає спостерігач, і про позицію супервізора взагалі не йдеться.

Якщо ви працюєте з клієнтом, що перебуває на цьому рівні, ви часто чуєте про необхідність відстоювати свої кордони, відокремлюватися, захищати себе, не бути "хорошою дівчинкою" тощо. Це — прояви его-рівня, коли людина поки не здатна вийти за межі власних переживань і задуматися, як вона сприймає світ.

Ототожнюючи себе з власними емоціями, людина опиняється в полюсі поділу та боротьби. Зливаючись із своїми думками і почуттями, вона починає проектувати образ ворога назовні — на матір, від якої не відокремилася, на батьків, що змушували бути "хорошою дівчинкою", або на тих, хто, на її думку, посягає на її кордони. Така проекція ґрунтується на переконанні, що зовнішній чинник є причиною внутрішніх переживань.

Цей етап терапії інколи є необхідним, адже клієнт може звернутися до терапії в стані внутрішнього розбалансування, яке потрібно пройти. Проте важливо не затримуватися на ньому надто довго. У своїй практиці я зустрічала людей, які навіть після п’яти чи шести років терапії перебували в питаннях кордонів, сепарації та захисту від зовнішнього світу, вважаючи, що хтось постійно намагається порушити їхні межі — так вони бачили реальність.

Якщо ви виступаєте в ролі супервізора, ви спостерігаєте, як клієнт сприймає свою реальність. Приймаючи його бачення як єдину істину, ви залишається разом із ним у цьому замкнутому просторі, і терапія ходить по колу: знову і знову виникає потреба "ставити кордони" та аналізувати, хто що сказав і як відреагував. Це може бути важливим етапом, але не слід затримуватися в ньому надто довго.

За концепцією Кена Вілбера наступним рівнем є метарівень, коли людина говорить: "Я спостерігаю, як я думаю". Тут спостерігач відокремлюється від того, що він спостерігає, і виникає певна дистанція. Людина починає бачити себе не лише через призму власних думок і почуттів, а як свідок, здатний спостерігати їх зі сторони. Для багатьох це стає першим значним кроком уперед у терапії — розвитком так званого "спостерігаючого Его", здатного стежити за власними думками й емоціями. Я сама добре пам’ятаю, як цей прорив змінив хід моєї особистої терапії.

Це трапилося під час однієї з сесій, коли я розповідала про важливу зустріч. Деталі вже тьмяні, але пам’ятаю, як поспішала і нервувала, адже все йшло не за планом. Раптом я усвідомила: "Це минеться, через два дні чи два місяці ця зустріч вже не буде такою важливою". Тоді терапевтка сказала, що у мене з’явилося так зване "спостережливе Его" — здатність зберігати дистанцію і розуміти, що я не зводжуся лише до своїх емоцій і зовнішніх подій.

Це дуже важливий момент у терапії, адже стає можливим перехід від першого рівня, де психіка структурується навколо ідеї розділеності, до усвідомлення взаємопов’язаності із навколишнім світом. Раніше людина могла відчувати, що хтось посягає на її кордони чи заважає їй сепаруватися. На новому етапі з’являється розуміння, що йдеться про власні думки й стан, які створюють певну реальність. Звідси беруть початок теми відповідальності за власне життя, ідеї авторства, управління, використання внутрішніх ресурсів, щоб досягти бажаних результатів. Певний час це може виглядати легшим і приємнішим рівнем, ніж попередній, але варто чомусь піти не так, як людина швидко повертається на попередній Его-рівень. 

Потім Кен Вілбер пропонує поглянути на ще вищий рівень розвитку, де людина починає спостерігати вже не лише свої думки та емоції, а й самого спостерігача. Це момент, коли людина розуміє, що її внутрішній спостерігач також є частиною сприйняття, і виникає запитання: "хто тоді спостерігає за тим, хто спостерігає?" Можна сказати, що це своєрідний вихід із "матриці", адже варто спитати себе: "хто саме бачить матрицю?" 

Найдоречнішою виявляється метафора зі сном. Уявіть на мить, що все, що зараз відбувається — лише ваш сон. Що змінюється, коли сприймаєш події таким чином?

Для багатьох таке уявлення приносить відчуття спокою та легкості, адже на попередніх рівнях розвитку особистості ми зазвичай прагнемо контролю. На Его-рівні намагаємося тримати під контролем зовнішній світ і героїчно боремося за те, щоб усе було "правильно". На наступному рівні акцентуємося на внутрішньому стані й налаштовуємо себе на позитивне мислення, ніби перевіряємо, чи варто нам надмірно хвилюватися.

Коли ж ми сприймаємо життя як сон, то фактично відмовляємося від ідеї постійного контролю, адже події розгортаються самі собою. Такий стан може викликати внутрішній спротив, бо складно передбачити, що відбуватиметься далі. Проте якщо подумати про найважливіші речі у власному житті, часто виявляється, що вони відбулися ніби самі по собі, без суворого планування.

З погляду супервізора все видається процесом, який народжується й минає самостійно. Але варто нам повернутися на его-рівень, ми починаємо раціонально пояснювати власні успіхи чи невдачі, переконуючи себе, що все залежало лише від наших зусиль. Наприклад: "Я багато працювала, тому й заробила ці величезні гроші". Це знову повертає нас до ідеї контролю, тоді як у стані "життя-сну" фокус зміщується на те, щоб просто спостерігати.

У такі моменти ми можемо сказати собі: "я ж тоді мислила позитивно, була в гарному стані", і знайти підтвердження будь-якої версії. Але якщо поглянути інакше й припустити, що все відбувається само по собі, тоді стає очевидним, що, хоч би як ми намагалися вплинути, процес триває незалежно від наших зусиль. Це ще один рівень реальності.

У позиції спостерігача чи супервізора немає понять "добре" чи "погано" — є лише різні стани. Основна ідея полягає в прийнятті цінності та краси життя саме таким, яким воно є. Це складно пояснити словами, тому варто просто відчути. Запитання "Що, якби все це був лише мій сон?" може допомогти увійти в таке сприйняття. Якщо хочете повернутися до позиції супервізора, згадайте це запитання — і все розкривається саме собою.

Нещодавно я спитала друга, як він наважився кардинально змінити бізнес і переїхати за кордон. Він відповів, що не знає, "якось само собою склалося". І це дійсно так. Зазвичай ми ухвалюємо раціональні рішення на основі знайомого досвіду, але коли прагнемо чогось зовсім нового, старі стратегії вже не працюють.

Нове народжується саме собою, розкриваючись у свій час, немов квітка під теплим весняним сонцем. Якщо мене запитають, як я створила Європейську Школу Психології та розвивала її, і я відповім: "воно якось само собою склалося", це не значить, що я просто сиділа склавши руки. Я невтомно працювала, хоча й не мала чіткого плану: спершу з'явився один пазл, потім інший, і врешті-решт вималювалася цілісна картина. 

У творчості ми ніколи не знаємо, яким буде кінцевий результат. Мікеланджело, беручись малювати, теж не міг передбачити, що вийде. Надмірна фіксація на ідеалі викликає тривогу, адже складно змусити все точно збігатися з уявленим. Творчість — це постійне додавання нових елементів, спостереження, як з’являється щось інше, і так далі. Лише оглядаючись назад, розумієш, що всі деталі склалися в потрібний час і в потрібному місці. В аналітичній психології є поняття "самості". Можна сказати, що саме вона тримала цей задум, і він розгортався без мого постійного контролю. Питання в тому, чи можу я довіритися тому, що картина вже існує і все відбувається так, як потрібно. Коли в майбутньому ця "картина" проявляється, це теж пов’язано з позицією супервізора. 

Один із важливих досвідів я здобула під час тренінгу, в якому брала участь як учасниця. Ведучий запропонував вправу, що імітувала переживання моменту вмирання. Люди, які пережили клінічну смерть, часто описують схожі відчуття: вони опиняються в тунелі, йдуть ним і зустрічають світло. Іноді це просто промінь, іноді — істота зі світла, але зустріч відбувається завжди. А потім настає момент, коли людина ніби переглядає все своє життя, немов кінострічку.

Нас тоді поділили на пари: одна людина "проживала" цей шлях вмирання, інша - грала роль світла чи “істоти зі світла”. Ті, хто занурювалися в процес, відчували дуже сильну любов, майже неземну. 

Тоді я згадала поширену думку: перед смертю люди зазвичай шкодують про щось. Мені стало цікаво — а про що могла б шкодувати я? Можливо, про те, що надто багато працюю і недостатньо відпочиваю? Часто можна почути, що люди жалкують про брак спілкування з близькими. Поки я розмірковувала над цим, розпочалася вправа.

Ведучий вів нас голосом, і ми ніби проходили певний "протокол", зустрічалися з кимось. Згодом вправа стала схожою на легкий транс, і я відчула, як звичайний рівень свідомості трохи знизився. У певний момент мій внутрішній "контролер", котрий думав, про що я шкодуватиму, просто зник. 

Тоді я пережила надзвичайно цікаве відчуття. Передусім — я не шкодувала ні про що. Навпаки, моє життя постало переді мною як різнобарвний візерунок, схожий на мандалу, де кожен колір уособлював певну емоцію чи стан. Синій — це любов, жовтий — заздрість, червоний — гнів і так далі. І не було жодного поділу на "добре" чи "погано": кожен колір просто був — як факт, як частина цілості. По-друге, я відчула дивовижне відокремлення емоційного досвіду від того, хто його переживає. Синій — це любов, і неважливо, кого саме я любила — Сашу чи Машу; важливе лише саме відчуття любові. Жовтий — це заздрість, і байдуже, кому я заздрила — Вані чи Петі. Це були просто стани, просто емоції. І тоді мені відкрилося, що все моє життя — цікавий, багатий візерунок. Він є таким, яким є, і не виникає бажання його змінювати, розтягувати чи скорочувати. Це просто узор: дивишся на нього — і він просто існує, цілісний і неповторний. Знову ж таки, це дуже складно передати словами. Тому, кому цікаво, можете спробувати виконати цю вправу у своїх групах. Адже, коли торкаєшся до чогось подібного, це важко описати — так само, як важко пояснити смак яблука, доки людина його не скуштує. І запитання "А що, якщо це все — ваш сон?" теж дає змогу трохи наблизитися до подібного стану.

Коли я кажу про "позицію супервізора", це не означає, що треба жити виходячи виключно з неї. Йдеться про різні "ролі" чи рівні мислення. Скажімо, я приходжу в зал і мені потрібно щоб правильно підготували техніку для презентації, щось налаштували. У такій ситуації я не маю потреби виходити в позицію супервізора. Тобто ці рівні свідомості мають переключатися всередині нас залежно від конкретного контексту.

За Кеном Вілбером, останній рівень він називає "чистим свідченням". Я можу лише теоретично переповісти його слова, бо такого власного практичного досвіду не маю. Імовірно, тут ідеться про стани на кшталт самадхі тощо. Не беруся стверджувати, та Вілбер каже, що людська свідомість починає усвідомлювати саму себе як чисту свідомість — без суб’єкта та об’єкта. 

У різних містичних традиціях це називають "турія", "чисте світло" або просвітлення. На думку Вілбера, коли ти починаєш спостерігати, як ти спостерігаєш, то відкриваєш, що твоє справжнє "я" — це чиста усвідомленість.

Тут може виникнути цілком логічне запитання: навіщо нам усі ці складні схеми? Комусь, можливо, захочеться одразу "перестрибнути" на рівень спостерігача чи супервізора. Але згадаймо: будь-яка терапія ґрунтується на тому, що Карл Юнг називав "трансцендентною функцією" психіки. Альберт Ейнштейн свого часу сформулював цю ідею в іншій площині: проблему неможливо розв’язати на тому ж рівні свідомості, на якому вона виникла. Щоб справді щось змінити, потрібно піднятися вище, вийти за межі звичного способу мислення. Це і є суть трансцендентної функції за Юнгом — рух до нового рівня, здатність долати, інтегрувати й перевершувати.

Тож коли ми говоримо про психотерапію, вона завжди працює завдяки цьому трансцендентному чиннику. Наприклад, програма "12 кроків" у спільноті анонімних алкоголіків ґрунтується на ідеї зв’язку з Богом. 

У психоаналізі йдеться про розширення свідомого через інтеграцію несвідомого. У юнгіанській психології — теж про трансценденцію. У будь-якій терапії ви побачите перехід на інший, вищий рівень свідомості чи вихід на зв’язок із чимось більшим, ніж "я" зараз. Хтось називає це Богом, хтось — розширенням свідомості, та принцип той самий: щоб рухатися далі, треба вийти за обмеження звичного уявлення про себе. І в контексті цієї лекції "супервізор" — це новий рівень свідомості, вихід на новий щабель. Без цього жодна терапія не працює: не існує терапії, що "горизонтально" розв’язує проблеми. Завжди відбувається рух вгору.

Юнг пояснює, що релігія (якщо брати етимологію з латини) — це форма спостереження за тим, що деякі вчені називають нумінозним, тобто за динамічною сутністю або дією, не породженою людською волею. Терапія працює саме завдяки цьому нумінозному, адже воно не підпорядковується нам і не залежить від нашої волі. Ми можемо говорити, що "Бог є", і це не змінюється тим, віримо ми в це чи ні. Неможливість контролювати нумінозне і надає йому такої сили: це те, на що можна спиратися, аби перейти на вищий рівень.

За словами Юнга, безліч ритуальних дій (молитви, заклики, позитивне мислення, дисциплінована праця тощо) спрямовані на те, щоб "пробудити" це нумінозне. Ми віримо, що воно допомагає нам у житті. Питання тільки в тому, як саме ми уявляємо собі Бога і що йому потрібно: позитивні думки чи дисципліновані дії. 

І ще одна промовиста цитата від Юнга: "Щоб мати твердий ґрунт під ногами, індивід повинен покладатися на свій зв’язок із силою, що не належить цьому світові". Під "цим світом" можна розуміти світ, який людина сприймає в даний момент. Йдеться не про формальну декларацію переконань, а про психологічний факт: життя індивіда визначається не лише його "его", його думкою чи соціальними факторами, а також (а часто й більшою мірою) певною трансцендентною силою. У підґрунті свободи й автономності людини лежить не система етичних норм і не набір переконань, а простий емпіричний досвід.

Розширений емпіричний досвід — це своєрідне "переживання понад досвідом": те, що можна лише відчути, але неможливо пояснити словами. Це глибоке, особисте відчуття взаємозв’язку між людиною та "потойбічною силою", яка протистоїть буденному світові й раціональній логіці навколишнього середовища. І я додам: будь-яка терапія, особливо глибинна, фактично й полягає у встановленні цього зв’язку.

Юнгіанська психологія говорить про зв’язок між "его" та "Самістю". Можна називати це іншими термінами, але в роботі з клієнтом часто відбувається саме такий момент "з’єднання". Наприклад, у моїй особистій терапії це проявилося через сни.

У певний момент я усвідомила, наскільки сни є мудрими: немовби існує "хтось" або "щось", що створює ці сни й через них передає надзвичайно важливу інформацію. Я пережила це на практиці: сни виникають самі по собі, я не "продукую" їх свідомо, але вони вражають глибиною і мудрістю. Тоді я чітко відчула, що існує "щось" за межами, на що я безпосередньо вплинути не можу, але воно живе всередині мене. Юнг також висуває ідею, що насправді це не нам сняться сни, а ми самі можемо бути "об’єктами" чийогось сну. 

По суті, "позиція супервізора", про яку ми говоримо, — це теж певна потойбічна (трансцендентна) сила всередині нас, пов’язана з нумінозним. Якщо перейти до практичного застосування цієї моделі, можна згадати про "ефект молитви". Релігійна людина не молиться цілодобово: вона живе своїм життям, відчуває радість, сум та інші емоції. Але коли потребує допомоги, вона звертається в молитві до вищої сили, яка, на її переконання, може розв’язати певні проблеми. Молитва змінює внутрішній стан людини. Так само кожен "вищий рівень сприйняття" може дати такий "ефект молитви", іншими словами, витягнути нас із поточного напруження, подарувати відчуття спокою чи легкості й нагадати, що ми можемо подивитися на ситуацію під іншим кутом. Потім, уже в новому стані, ми повертаємося до своїх буденних справ, але водночас залишаємося з внутрішнім ресурсом, який можна назвати своєрідною "підзарядкою". 

Цю ідею підтримує і Джо Диспенза, говорячи про можливість переключатися на інший рівень свідомості, щоб інакше бачити себе й світ. Хто читав "Сам собі плацебо", пам’ятає, що автор описує випадки з дослідженням ефекту плацебо. Суть у тому, що пацієнтам робили "справжні" операції, під час яких дійсно щось змінювали, та "фіктивні", де хірургічно лише надрізали й зашивали, не втручаючись у проблему. Результати в обох групах при цьому були однакові. Вивчаючи цей феномен, автор замислився: а чому б людині самій не стати для себе "плацебо"? Тобто, якщо донести до людини думку про те, що її уявлення та переконання впливають на реальність, і вона в це повірить, то ці переконання справді можуть змінювати її життя. На цьому він і побудував свою теорію. По суті, йдеться про "перенесення плацебо всередину": воно стає внутрішньою опорою.

Так само, коли говоримо про позицію спостерігача чи "вищої сили" — "Бог" із зовні може стати нашим внутрішнім джерелом. Іншими словами - внутрішнім способом мислення. Зрештою, я і сама побачила в цьому нову сходинку у методі трансформації ментальних станів. 

Раніше казали, що змінюємо стан клієнта, аби змінилась і його зовнішня реальність, проте тоді працювали лише на "одній лінії". Був "спостерігач", який із певного стану щось "створює". Пояснювали так: якщо ви перебуваєте у певному внутрішньому стані, то бачите й творите одну реальність, а інший стан — інша реальність.

Тепер же позиція "супервізора" додає зовсім новий вимір — новий спосіб бачити, переживати та обробляти інформацію про те, що відбувається. Розвиваючи в собі цю "супервізорську" позицію, ми вивільняємося з тягаря минулого, адже супервізор усередині нас усвідомлює, що не існує якогось єдиного, закам’янілого "вантажу". Є багато експериментів, які доводять, що пам’ять — це не фіксований архів. Якщо раніше пам’ять уявляли як кімнату з кіноплівками, де можна "дістати й переглянути" конкретний спогад (скажімо, день весілля), то тепер відомо, що кожного разу, коли ми намагаємося щось пригадати, ми фактично "конструюємо" цей спогад. Жодна історія не розповідається двічі однаково — кожного разу є відмінності. Це пояснює, чому психотерапія працює: коли клієнт розповідає свою історію кілька разів, вона щоразу змінюється, адже "спостерігач" уже не той, що був попередньо.

Однак я помітила, що коли ділюся цими ідеями, люди нерідко реагують із агресією. Мовляв, "ви хочете сказати, що я вигадав свій травматичний досвід із дитинства?" Нам важко це прийняти, особливо якщо йдеться про болісні чи значущі спогади, яких ми міцно тримаємося. Тож будьте готові, що ваші клієнти теж можуть пручатися цим ідеям.

Але "позиція супервізора" — це той внутрішній простір, де ми вже не сперечаємося із тим фактом, що пам’ять мінлива. Із позиції "его" це прийняти важко, бо наші спогади фактично і є частиною нашого "его". Заявити, що "его" вигадує власну історію, — значить піддати його серйозній загрозі, звідси й агресивна реакція. Але саме наше минуле і те, як ми його "розповідаємо" собі, є однією з "темниць", у яких ми можемо жити.

Якщо ж поглянути ширше: здатність "дивитися на себе збоку", те саме "третє око" чи вміння спостерігати за сприйняттям, втілена в багатьох релігіях і філософських системах. Про це говорять і феноменологія, і праці Іммануїла Канта, де йдеться про суб’єктивність пізнання. Глибинна психологія, або "психологія як мистецтво" (art), фактично продовжує цю традицію. І, звісно ж, ця ідея надзвичайно важлива в терапії, що прагне звільнення та розширення свідомості людини.

Раніше такі теми (так званого "метаспостереження") були радше "елітними": їх розглядали шамани, філософи тощо. Але "Матриця" зробила це поняття масовим і наблизила до широкої аудиторії. Ми бачимо, що все більше людей готові сприймати цю ідею і приходять до неї добровільно. Вона перестає бути чимось незрозумілим чи "таємним" і стає частиною масової культури, яка стосується ледве не кожної людини, що прагне розвиватися.

Ще один приклад — "Інсепшн" (моє улюблене кіно), де йдеться про сни у сні й багато рівнів реальності. У фільмі є цікава фраза: героя питають, як він розуміє, що перебуває у сновидінні, а він відповідає: "Ти ніколи не пам’ятаєш, як потрапив сюди". І справді, якщо згадати власні сни, вони просто починаються без передісторії. Ми не знаємо, яким чином опинилися у певній ситуації. У реальному житті ми завжди маємо якусь логічну послідовність — можемо пояснити, як прийшли в те чи інше місце. Така здатність нашого мозку безперервно добудовувати історії — це й є певна "матриця", яка, з одного боку, обмежує нас, а з іншого — дає нашому "его" опору, створює відчуття умовного дому. Зруйнувати цей дім важко й часом небезпечно, адже жити без стін може бути страшно й незрозуміло. Тому в терапії є різні етапи: іноді ми допомагаємо клієнту звести міцніші стіни, а іноді навпаки, зруйнувати їх і вийти на новий рівень. Для цього й потрібна позиція супервізора — внутрішнє вміння спостерігати.

Повертаючись до теми сну. Ми ніколи не пам’ятаємо, як опинилися в певному епізоді сновидіння. Тож якщо в роботі над собою чи з клієнтом нам потрібно піднятися рівнем вище, слід здійснити внутрішній стрибок і на мить абстрагуватися від усього, що призвело до "тут і тепер". 

Прикладом із кінематографу може слугувати "Шоу Трумана", де спочатку Труман усвідомлює, що сам є об’єктом спостереження, а згодом починає спостерігати за тим, хто спостерігає за ним, — і таким чином змінює свій рівень усвідомлення й мотиви власних дій.

Тепер поговоримо про більш практичні аспекти: як це можна застосовувати як для себе, так і для клієнта. Однією з ключових навичок є  так зване спостереження за спостерігачем. І головне питання, яке допомагає її розвивати, звучить так: "Хто зараз це переживає?"

Наприклад, якщо ваш клієнт каже: "Я боюся виступати публічно" або "Я вважаю, що моя дружина мене не цінує", запитайте себе: "Хто так вважає? Хто це переживає?" У цей момент клієнт ототожнює себе із власним спостерігачем. І нам важливо ставити запитання: "Хто саме це зараз переживає? Який спостерігач створює реальність, у якій дружина не поважає або публічні виступи не досконалі?"

Потрібно навчитися бачити спостерігача — того, хто створює цю ситуацію. 

На початку семінару ми говорили про світлофор і те, як наш розум працює: ми або автоматично фокусуємося на об’єкті (щось не так із цим світлофором, він зламаний), або лише на спостерігачеві (щось з ним негаразд, він просто не бачить, бо дальтонік). Натомість позиція супервізора — це вміння дивитися одночасно і на об’єкт, і на спостерігача.

Ще один приклад. Клієнт може сказати: "Я відчуваю сором перед своєю начальницею". Тоді фокус його уваги зосереджений на собі. Або він може сказати: "Моя начальниця хоче мене принизити", і тоді весь фокус зміщується на керівницю. У будь-якому разі залишається розділення уваги. Ви можете нескінченно працювати з тим соромом, промовляючи: "я відчуваю" і роблячи дихальні вправи, та зрештою це може дати лише тимчасове полегшення. На сесії людина скаже: "Так, мені легше, я розслабився", а наступного дня знову піде до кабінету начальниці — і все повториться.

Якщо ми знову повертаємося до установки "Вона хоче мене принизити" й радимо клієнтові: "Стій на своєму, тримай кордони і відповідай отак", то до певної міри це може допомогти. Але якщо обмежитися лише захистом кордонів і подібними настановами, виникає ризик, що клієнт бачитиме ворогів у кожному в своєму оточенні. 

Отже, справжня робота супервізора — допомогти людині усвідомити, хто саме створює її внутрішню реальність, на кого спрямований погляд — на себе чи на "зовнішній світ", і як збалансувати ці дві позиції спостереження. 

У моїй практиці було чимало випадків, коли клієнти проходять терапію роками й поступово усвідомлюють, що їхні кордони насправді порушуються. Інколи це доходить до абсурду: наприклад, дитина просить у мами чаю, а та відповідає: "Ні, зроби собі сама, це ж мої кордони. Я зараз відпочиваю". Такі речі руйнують нормальні стосунки.

Тож будьте уважні до того, чи не є це все лише проекцією "ворога". Скажімо, у подібному випадку, якщо ми працюємо на різних рівнях (клієнт чи терапевт), виникає питання: "Як поставити начальницю на місце?" або ж ми говоримо про сором. Але в такому підході може виникнути той самий “біг по колу" — ми можемо дуже довго над цим працювати. Саме про таку довготривалу терапію часто говорять критики, мовляв, "шість років продаєте те саме".

Я, як ви знаєте, прихильниця довгострокової терапії, але не в такому форматі. Якщо говорити про запит із метарівня, то його можна сформулювати так: "Якими думками, почуттями та станами я все це наповнюю? Які проекції я вкладаю у свою керівницю?" Зверніть увагу: як его-рівень, так і метарівень однаково мають намір щось змінити. Ми прагнемо змінити ситуацію, і в цьому вони схожі.

Однак на першому рівні ми "боремося" із зовнішнім світом, а на другому — із власними внутрішніми станами. Якщо ж ідеться про третій рівень за Кеном Вілбером, то там цей кейс переживається зовсім інакше. Ми можемо лише описувати його словами, однак істотніше — відчувати. Часом це просто даність. Наприклад, клієнт розповідає свою історію, а ви міркуєте про те, що "спостерігач" створив таку роботу, таку начальницю, таке переживання, таку мозаїку. На третьому рівні немає запиту на зміну: відсутня сама інтенція щось змінити. Пригадуючи власний досвід “помирання”, я можу сказати: у такому стані немає жалю чи думок "а ще би трохи того" чи "даремно, що зробила оте". Воно просто є. Існує певне відчуття, яке неможливо передати словами — його потрібно прожити.

Тут немає запиту на зміну, і саме тому зміни часто відбуваються найпомітніше. Гадаю, усі мали випадки в роботі з клієнтами, коли "раз — і щось перемкнулося". 

Мотивація до змін зазвичай зароджується саме на цьому третьому рівні й має парадоксальний характер: немає свідомого прагнення щось змінювати, та воно все одно змінюється. Напевно, кожен переживав це у власному житті. Варто лише відпустити. Згадується класика: жінки, які довго не могли завагітніти, всиновлювали дитину, а за якийсь час дізналися, що вагітні. Коли більше не женешся за метою, все раптом відбувається само собою.

Тож третій рівень є рівнем парадоксів. Щоб його краще зрозуміти, корисно працювати з символами та символізацією — ми неодноразово обговорювали це на наших лекціях. 

Акт спостереження сам по собі є актом трансформації. Спостереження без наміру змінити щось — також трансформація. 

Наступна навичка — це невирішення проблем. Адже на его-рівні або метарівні ми зазвичай героїчно долаємо труднощі, тоді як на вищому рівні практикуємо невтручання. Якщо подивитися на це символічно чи міфологічно, можна згадати образ Іони, якого проковтнув кит (тобто хаос), або втрачене ліве око Гора, яке стало символом внутрішнього прозріння після боротьби з богом хаосу Сетом.

З его- та метарівнів ми намагаємося впорядкувати все довкола, рятуючись від хаосу. Наприклад, коли клієнт приходить і каже: "Я хочу відкрити бізнес", на его-рівні ми допомагаємо йому вибудувати план, структурувати конкретні кроки. На метарівні розглядаємо, як йому слід думати й відчувати, аби досягти мети. В обох випадках ми все одно структуруємо, впорядковуємо. Але на вищому рівні даємо собі можливість не вирішувати нічого і просто спостерігати, дозволяючи хаосу йти своїм шляхом, що часом приводить до несподіваної трансформації.

Коли ми говоримо про вищий рівень, то фактично відмовляємося від спроби все впорядкувати. Ми дозволяємо собі "втратити ліве око", яке символізує аналітичну частину, схильну до лінійного причинно-наслідкового мислення. На вищому рівні ми даємо собі простір не знати, не прораховувати, не будувати жорсткі схеми, тобто практикуємо так зване "невирішення проблем". Це означає дати ситуації розгорнутися без нашого активного втручання, ґрунтуючись на довірі, що все відбувається найкращим чином. Ключове питання: "Як би я реагував на проблему, якби знав, що весь Всесвіт мені сприяє?"

Важливо розуміти: невирішення не означає цілковитої бездіяльності, а радше відмову від постійного внутрішнього тиску, що треба негайно щось робити. Саме цей тиск часто породжує тривогу. Якщо ж він зникає, тоді виникають ідеї щодо того, як діяти далі.

Наприклад, якщо клієнт утратив квартиру і мусить терміново знайти нове помешкання, зовні все може виглядати однаково: він телефонує ріелтору, переглядає варіанти тощо. Але всередині можливі різні стани. Одне — коли людина панічно намагається розв’язати проблему якнайшвидше, і зовсім інше — коли вона відчуває внутрішній спокій і довіру до того, що все складеться так, як має бути.

Велика різниця існує між страусиною стратегією, коли нас паралізує страх і ми взагалі нічого не робимо, та глибинною позицією спостерігача-супервізора, коли немає надмірної тривоги, а є довіра до природного плину подій. Це довіра до того, що все стається в потрібний час і в потрібному місці. Тут стане в пригоді аналогія зі сном, адже у сні події розгортаються самі собою, без нашого свідомого контролю.

Коли людина опирається на власний досвід, їй легше побачити, що такий підхід зовсім не відірваний від реальності. Лише доторкнувшись до свого особистого досвіду, можна відчути вагомість і дієвість цього підходу.

Наступна навичка з позиції супервізора — це вміння створювати спільний простір для творчості. Наведу власний приклад. Я вперше яскраво відчула це під час того самого тренінгу, де ми переживали досвід “помирання".

Наприкінці тренінгу ведучий дав нам завдання: об’єднатися у пари і написати вірш про те, що ми здобули на цьому навчанні. Спочатку він сказав: "Напишіть вірш, про те, що ви отримали на тренінгу", і я подумала: "Добре, творчість — це моє. Я легко з цим упораюся". Але потім він додав: "У парі". І всередині я відчула розчарування: "Я ж могла би сама написати чудовий вірш! Для чого мені ще хтось?" Мені здалося, що доведеться починати все з нуля. Попри це, я виконала завдання разом із напарницею й отримала дуже важливий досвід: виявилося, що спільна творчість може бути нелегкою. Можливо, і ви маєте подібні ситуації у власному житті, коли треба створити щось "разом", поєднуючи свою креативність із чужою, не пригнічуючи одне одного, а навпаки — формуючи єдине, гармонійне ціле.

Часто спільна творчість перетворюється на нараду: наприклад, у команді з п’яти осіб тільки керівник креативить, а решта підтримують. Створення середовища, в якому кожен може висловитися творчо і водночас ніхто нікого не затьмарює — рідкісне явище. Але саме це і є мрією багатьох сучасних керівників.

Як це вдається? Важливо з позиції супервізора ставити собі питання: "Якого “іншого” я створюю своїм “спостерігачем”? Чи  я бачу перед собою людину, що руйнує й заважає, чи, навпаки - співтворця?" Так само корисно запитувати клієнтів, "яких інших" вони формують у своїй уяві. Скажімо, чоловік або дружина: ким вони постають? Тими, з ким можна разом щось створювати, чи тим, кого доводиться "тягнути на собі"? А може, вони "тягнуть" нас?

Спільна творчість є фундаментом здорових стосунків. У будь-яких стосунках, від інтимних до ділових, цей спільний креативний простір є визначальним. Якщо в парі немає співтворчості, то хтось один лише отримує задоволення, а інший — терпить. Відносини так само, як і бізнес, будуються на вмінні творити щось разом.

Позиція супервізора допомагає відійти від ілюзії і усвідомити: я власним сприйняттям "створюю" іншу людину. На тому тренінгу я побачила партнера як того, хто може зіпсувати моє "ідеальне творіння". Та, усвідомивши, що це лише моя проекція, я змінила ставлення і наш вірш вийшов чудовим. 

Наступна навичка - вміти бачити загальну суть. Спробуйте зараз розслабити погляд, розфокусувати зір і подивитися на якісь відомі картини здаля. Якщо дивитися розфокусовано, може здатися, що вони однакові. Проте, коли ми вмикаємо увагу й починаємо розглядати деталі, то бачимо відмінності: різну кількість людей, різний одяг, різне оточення. Проте сутність, яку ми вловлюємо в розфокусованому стані свідомості, лишається незмінною. Це схоже на те, як перекази казок чи міфів крізь час зберігають свою основну ідею, ядро змісту, попри безліч варіантів. Так само, коли ми дивимося на мистецький твір чи слухаємо історію, яку розповідає клієнт, наше завдання — віднайти приховану суть, яка криється за безліччю зовнішніх деталей.

Позиція супервізора дає змогу побачити цей "візерунок" або патерн, помітити архетип, що проходить крізь різні обставини, епохи, людей. Наприклад, архетипічний мотив "Таємної вечері" можна зустріти у творах різних часів і культур: в основі завжди лишається той самий сюжет, навіть коли змінюються образи, костюми, декорації.

Згадайте лекцію Мюррея Стайна для Української Психотерапевтичної Ліги, де він докладно говорив про символічне бачення й феномен "it is as if" (англ. "ніби щось"). На відміну від буквального сприйняття (коли банан — це просто банан), символічний погляд дозволяє побачити глибші шари змісту. І саме на рівні супервізора ми виходимо з буквального та переходимо в символічне "as if" — що відкриває нам зовсім інший рівень енергії та розуміння.

Існує чудова книга “Як продати за 12 мільйонів опудало акули?”, присвячена арт ринку. У ній розповідається про роботу митця, яка фактично є "чучелом акули" (творінням Демієна Херста), проданим за 12 мільйонів доларів. Хоча сама по собі подібна акула в рибалок коштує приблизно 10–20 доларів.

Якщо ми сприймаємо це буквально — "it just is", тобто бачимо лише таксидермічну акулу, — її ціна становитиме 20 доларів. Але якщо дозволимо собі поглянути на неї як на символ (наприклад, символ смерті та життя після неї, що заклав у роботу сам автор), тобто підійдемо до неї в дусі "as if", її цінність злітає до мільйонів. Цей приклад показує різницю між "буквальним" та "символічним" сприйняттям: від нього залежить, скільки "енергії" має певна річ або ситуація.

Повертаючись до власного досвіду "вмирання" (про який я вже згадувала), я побачила своє життя як узор внутрішніх станів. Якщо говорити про "самість" у термінах глибинної психології, навряд чи вона прагне, аби ми створили якусь суто зовнішню картинку на кшталт "скрипка тут, піаніно там, кораблик онде". Йдеться насамперед про внутрішній стан, який ми виражаємо.

Коли людина розуміє, що саме їй треба виразити, виникає відчуття спрямованості, а далі вже з’являється дія: "Ось сюди треба піти, ось це зробити, цей пазл переставити". Ми віримо, що існує певна цілісна картина, яка не задана заздалегідь, проте складається поступово й природно.

Окремо зупинюся на темі сертифікацій у сучасній психології. Є відчуття, що виник певний перекіс у бік формальних підтверджень компетенцій, можливо, як компенсація часів, коли ринок психології був майже неструктурованим. Тепер же багато хто відчуває сильну залежність від цих "матриць" та "опор". Важливо усвідомити, хто ми без усіх сертифікатів. Якщо ми маємо внутрішнє відчуття власної цілісності, тоді формальні документи стають опорою, а не в’язницею. Інакше вони перетворюються на недосяжну морквину, за якою ми безперервно біжимо, сподіваючись, що ще один сертифікат або ще одне підтвердження зроблять нас справжніми.

Кажу це на основі досвіду як власниця компанії: ми теж свого часу занадто захопилися нескінченними сертифікатами та свідоцтвами. Але, поки не відповіси собі "Хто я без цього всього?", будь-яка "матриця" може тиснути, замість підтримувати.