Переосмислення витіснення: чому вчені відкидають ідею «відновлення» травматичних спогадів

Чи можна згадати насильство, про яке не пам’ятав десятиліттями? І чому наука дедалі частіше ставить під сумнів ідею «витіснених» спогадів? Професорка психології Габріель Прінсіп пояснює, як терапія може створити хибну пам’ять — і до чого це призводить у судах та в людських долях?

У 1990 році Джордж Франклін був засуджений до довічного ув’язнення за жорстоке вбивство — на підставі свідчень його 28-річної доньки Ейлін. На суді вона впевнено заявила: у віці восьми років вона стала свідком того, як її батько зґвалтував її найкращу подругу, а потім убив її, розтрощивши їй череп каменем. Ці спогади здавалися свіжими, точними, детальними. Але злочин стався... 20 років тому.

Як можна мати «свіжий» спогад про подію, яку не згадував два десятиліття? За версією обвинувачення, Ейлін «витіснила» спогад — поховала його глибоко в несвідомому — і лише через багато років, начебто за певних умов, «відновила» його. Звучить драматично. Але чи справді людська пам’ять працює так?

Цей випадок став точкою розколу між дослідниками пам’яті, такими як професорка психології Габріель Прінсіп із Коледжу Чарльстона, і частиною психотерапевтів, які працюють із травмами. Перші стверджують: наука не підтверджує існування витіснених спогадів. Другі переконані, що такі спогади — реальні. Але це не просто наукова дискусія. На кону — людські життя.

Як експертка з пам’яті, Прінсіп консультувала десятки судових справ, у яких людей звинувачували у злочинах, скоєних, імовірно, 20–30 років тому. Часто єдиним доказом провини була лише «відновлена» пам’ять. Жодних свідків, жодних матеріальних доказів — тільки чиясь розповідь про те, що «спливло» з несвідомого.

Ідея витіснення виникла наприкінці XIX століття. Зиґмунд Фройд припустив, що психіка здатна ховати болючі спогади від свідомості — щоб захистити людину. Ці витіснені образи, на його думку, продовжують впливати на психіку, викликаючи психічні та навіть фізичні симптоми. А полегшення, згідно з Фройдом, можливе лише тоді, коли витіснене повертається у свідомість — у безпечному терапевтичному просторі.

У другій половині ХХ століття ця ідея здобула друге дихання — особливо в 1980-х роках, коли багато психотерапевтів почали пов’язувати депресію, тривожність і розлади харчової поведінки з нібито витісненим сексуальним насильством у дитинстві. У моду увійшли методи «відновлення пам’яті»: гіпноз, навідні запитання, візуалізація, тілесні практики, групова терапія.

Результат був вражаючим і водночас тривожним: тисячі людей почали згадувати випадки насильства, про які раніше не мали жодних спогадів. Але чи були ці спогади справжніми?

Сучасні наукові дані свідчать про зворотне: тяжка травма, як правило, не витісняється. Навпаки — вона глибоко закарбовується в пам’яті. У людей з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) спогади про насильство, катастрофи або війну стають нав’язливими, повторюваними, майже неможливими до вимкнення.

Інакше кажучи, десятиліття досліджень показують: мозок запам’ятовує біль занадто добре.

Іноді жертви справді не пам’ятають, що з ними сталося. Але це не означає, що пам’ять «втопилася» в несвідомому і чекає, поки її «відкопають». Існує чимало інших пояснень:

• з часом пам’ять може природним чином руйнуватися;

• людина може свідомо уникати думок про травму;

• мозок міг не зафіксувати подію через сильний стрес або біологічні чинники (наприклад, травму голови або вживання психоактивних речовин);

• увага під час травматичної події могла бути зосереджена не на самому досвіді, а на спробах вижити — і тоді спогади залишаються уривчастими або взагалі відсутні.

Як зазначає Габріель Прінсіп: забуте — це не в сховищі. Це зникле.

Якщо наука не підтримує гіпотезу витіснення, то звідки беруться «спогади», що раптово з’являються? Відповідь — у самій природі пам’яті. Вона гнучка. І чутлива до впливу.

Навіювання, навідні запитання, груповий тиск, фантазії, візуалізації — усе це може створити яскравий, емоційно насичений, але хибний спогад.

Прінсіп та її колеги провели серію експериментів. Вони просили добровольців згадати події, яких у їхньому житті ніколи не було — використовуючи ті самі техніки, що й деякі терапевти. Результат: майже третина учасників «пригадали» вигадані епізоди — госпіталізації, напади тварин, удушення. Це були детальні, емоційно забарвлені, але повністю хибні спогади.

І якщо науковцям це вдавалося навмисне, то що казати про терапевта, який, навіть із найкращими намірами, несвідомо формує нову «пам’ять» у клієнта?

Попри все, більшість людей досі вірять у витіснені спогади. Понад 50% переконані: психіка може «сховати» травму в несвідоме, де вона чекатиме на своє відновлення.

Ця віра живе і серед психотерапевтів, і в масовій культурі, і навіть у судах. За останні роки кілька штатів США та європейських країн скасували строки давності у справах про сексуальне насильство — що дозволяє висувати обвинувачення на підставі лише «відновлених» спогадів.

Як пише Габріель Прінсіп, подібні зміни, навіть якщо вони мотивовані прагненням до справедливості, можуть мати небезпечні наслідки. Адже якщо фальшиві спогади створити так легко, вони можуть так само легко призвести до хибних обвинувачень — і зруйнувати життя невинної людини.