Нейропсихологія в практиці: що показують дослідження 2024–2025 років про клієнтський досвід

Що змінюється в мозку клієнта, коли терапія «працює»? Як формується емоційна витримка, інтегрується пам’ять або послаблюється вплив травматичних подій? І чим сьогодні може бути корисна нейропсихологія для практикуючого психолога?

У цій статті ми робимо огляд ключових нейропсихологічних досліджень 2024–2025 років, які мають практичне значення для роботи з клієнтами. Ми зібрали нові дані про вплив терапевтичних втручань на мозок, розуміння памʼяті й афекту, емоційної регуляції та наслідків травми. Без спрощень, але й без перевантаження термінами, а лише те, що справді допоможе терапевту працювати точніше, з опорою на сучасну науку.

За останній рік у сфері нейропсихології з’явились дані, які підтверджують: терапія змінює не лише поведінку або переживання клієнта, а й саму будову і функціонування його мозку. Це вже не метафора, а об’єктивно вимірювана реальність. І що важливіше, ці зміни можна пов’язати з конкретними симптомами: тривогою, депресією, ПТСР, емоційною нестабільністю, порушенням саморегуляції.

CBT і тривога: що змінюється у мозку. У 2024 році дослідницька група з Гарвардської медичної школи (Homan et al.) провела магнітно-резонансну томографію (fMRI) пацієнтів із генералізованим тривожним розладом (GAD), які проходили стандартний протокол когнітивно-поведінкової терапії протягом 12 тижнів. Учасників обстежували до і після курсу терапії.

Результат: у більшості пацієнтів зросла активність у медіальній префронтальній корі — зоні, пов’язаній з емоційною саморефлексією та гальмуванням страху. Одночасно зменшилась гіперреактивність мигдалеподібного тіла (амігдали), що відповідає за тривожні реакції.

Що це дає практикам? Ці результати допомагають краще розуміти, як працює когнітивна реструктуризація в CBT. Коли клієнт вчиться інакше оцінювати ситуацію, це не просто «нове мислення», а біологічна зміна в роботі лобових часток. Це підсилює аргументи за роботу з мисленнєвими схемами при GAD, соціальній тривожності, панічному розладі.

Психодинаміка і депресія: зміни у зв’язках гіпокампа. Інше дослідження, проведене в Університеті Британської Колумбії (Liao et al., 2024), стосувалося пацієнтів із хронічною депресією, які пройшли курс психодинамічної психотерапії (до 20 сесій). У фокусі були зміни в роботі гіпокампа та його зв’язків з префронтальними ділянками.

Було встановлено, що після терапії значно зросла функціональна зв’язність між гіпокампом (структура, що відіграє ключову роль у пам’яті та формуванні наративу) і вентромедіальною префронтальною корою (участь у рефлексії, моральних судженнях, інтеграції досвіду).

Цей ефект дослідники пов’язують із переосмисленням життєвих подій та оновленням особистісного наративу. У терапії з клієнтами, які мають повторювані епізоди депресії, це підтверджує важливість роботи з біографічною пам’яттю, реконструкцією уявлень про себе, глибинними патернами сорому і втрати.

Психодинамічна робота, спрямована на осмислення досвіду і нове внутрішнє значення — не просто «розмова про дитинство», а процес, що дійсно змінює роботу мозку.

EMDR і ПТСР: стабілізація мережі страху. Третє знакове дослідження — робота Сюзанни ван дер Верф (Van der Werf et al., 2025), опублікована в Neuroimage: Clinical. Вчені провели fMRI-обстеження ветеранів із посттравматичним стресовим розладом до і після восьмисесійного курсу EMDR-терапії.

Після лікування було зафіксовано зниження реактивності амігдали під час перегляду травматичних образів. Водночас зросла активність передньої поясної кори - ділянки, що підтримує когнітивний контроль і емоційне переосмислення.

Для терапевтів, які працюють із ПТСР або наслідками травматичного досвіду, це важливе підтвердження ефективності EMDR як методу не лише симптоматичної допомоги, а й справжньої нейрофізіологічної реконфігурації. У практиці це означає, що зменшення флешбеків, нічних кошмарів і реактивності на тригери можна пов’язувати з реальними змінами в роботі мозку, а не лише з суб’єктивним покращенням.

Усі ці дослідження вказують на одне: мозок клієнта не просто реагує на терапію, він змінюється. Ці зміни специфічні для типу розладу і методу терапії, і їх можна використовувати як основу для клінічних рішень:

• Обирати техніки не лише за школою, а за механізмом дії
• Пояснювати клієнту, що з ним відбувається, на рівні мозку
• Розпізнавати ознаки того, що потрібна стабілізація перед глибокою роботою.

Багато клієнтів, які пережили психотравму, розповідають про два протилежні досвіди: або вони не можуть згадати нічого важливого, або пам’ять переслідує їх надто яскраво — через образи, спалахи, флешбеки, емоційні вибухи. У 2024–2025 роках нейропсихологія зробила великий крок до розуміння того, як саме мозок зберігає і відтворює травматичний досвід і чому звичайна робота з пам’яттю часто не спрацьовує.

Гіпокамп, амігдала і "незавершена" пам’ять. Гарвардська група дослідників на чолі з Ілою Джанг (Jang et al., 2024) провела fMRI-аналіз ветеранів бойових дій, які страждали від тяжкого ПТСР. Було встановлено, що в цих пацієнтів активність гіпокампа, ділянки, що відповідає за просторову та епізодичну пам’ять, була значно нижчою, ніж у контрольної групи. Натомість амігдала, центр емоційної реакції, була гіперактивною навіть при нейтральних стимулах.

Це означає, що травматична пам’ять не інтегрується як цілісний досвід. Вона існує у вигляді "розірваних фрагментів", насичених емоцією, але позбавлених контексту. Саме тому клієнт може раптово переживати паніку без жодної «зрозумілої причини», бо нейронна мережа запускається навіть без чіткого спогаду.

Це дає чітку опору для психотерапії: наша мета не лише згадати подію, а інтегрувати її, надати контекст, перевести фрагмент у наратив. І терапевт у цьому процесі, той, хто допомагає «підключити гіпокамп до амігдали».

Роль сну: коли обробка спогадів стає можливою. Ще один ключовий компонент у роботі з пам’яттю це сон. У 2025 році в Єльському університеті (Gershman et al.) вийшло дослідження, яке показало, що під час фази REM-сну відбувається природна "репетиція" емоційних спогадів. Саме в цей період знижується активність амігдали і підвищується зв’язність гіпокампа з лобними ділянками.

Якщо REM-сон порушено (а це типово для людей із ПТСР, депресією, тривожними розладами), то обробка спогадів блокується. Спогади не "проходять" через необхідні стадії консолідації й залишаються «застряглими» у сирому, неінтегрованому вигляді.

Цей факт має практичне значення: з клієнтами, які скаржаться на сильну нав’язливість спогадів, «порожню» голову або неможливість пригадати дитинство, важливо звертати увагу на якість сну. Іноді робота з безсонням - це перший крок до того, щоб мозок знову почав інтегрувати досвід.

Травма і хибні спогади: не все, що згадується, було насправді. Цікавий напрям — дослідження того, як мозок може "створювати" травматичні спогади. У 2024 році у Стенфорді (Freeman et al.) вивчали ефект навіювання у терапії і виявили: при повторному уявленні подій, які емоційно насичені, активуються ті ж зони мозку, що і при реальному переживанні. В окремих випадках мозок “прошиває” цей досвід у пам’ять як реальний.

Це виклик для терапевтів, які працюють з реконструкцією травматичних подій. Важливо створювати умови для безпечної інтеграції спогадів, уникаючи тиску або "викликання" того, чого клієнт не готовий згадати. Робота з пам’яттю — це не розкопки, а дбайлива інтеграція фрагментів досвіду.

Що це означає для терапевтичної практики?

• У роботі з ПТСР, аб’юзом, втратами важливо пам’ятати, що пам’ять — це не відеозапис. Вона живе у мозку як мережа активацій, емоцій, фрагментів. Завдання терапії — інтегрувати ці фрагменти у безпечний наратив.
• Стабілізація сну (поведінкові втручання, CBT-I, гігієна сну) — критично важлива для відновлення процесу консолідації пам’яті. 

Безпечна реконструкція спогадів має бути ненасильницькою, без тиску. Терапевт — не “детектив”, а той, хто допомагає клієнту повернути собі цілісність.

Коли ми говоримо з клієнтом про "контроль емоцій", "витримати афект" або "залишитися в контакті з собою", що саме ми маємо на увазі? З точки зору мозку, йдеться про роботу складної мережі, до якої входять передня поясна кора, префронтальні ділянки, острівцева кора та інші вузли, які відповідають за інтеграцію емоційного й когнітивного досвіду.

Дані 2024–2025 років дають нам чіткішу картину того, як ця мережа працює у клієнтів із емоційною нестабільністю, імпульсивністю або хронічним соромом і що можна з цим зробити в терапії.

Передня поясна кора: центр емоційної витримки. У дослідженні команди Університету Оксфорда (Patel et al., 2024) було проаналізовано fMRI-дані понад 150 учасників із розладами емоційної регуляції, включно з межовим розладом особистості та складним ПТСР. Результати показали, що в більшості з них спостерігається знижена активність передньої поясної кори (anterior cingulate cortex, ACC) — зони, яка допомагає регулювати емоційний конфлікт і підтримувати увагу на внутрішньому стані.

З практичної точки зору це означає: коли клієнт "вибухає", "відключається", "не витримує емоцію", це не просто особистісна особливість. Це нейробіологічний дефіцит, з яким можна і потрібно працювати, поступово тренуючи здатність до самоспостереження, менталізації, уповільнення реакції.

Медіальна префронтальна кора і сором. Інше дослідження, проведене в Університеті Цюриха (Bachmann et al., 2024), зосередилося на клієнтах, які часто переживають інтенсивний сором і самозвинувачення, як домінантний афект. Дослідники виявили, що в них часто активується медіальна префронтальна кора (mPFC) при обговоренні минулих подій, навіть якщо ці події не були травматичними. Активність цієї зони поєднувалась із гіперактивністю мигдалеподібного тіла, що посилює негативну інтерпретацію себе.

У терапії це вимагає не просто «зміни думки про себе», а поступової реконструкції досвіду, в якому клієнт не лише мислить, а тілесно переживає себе в іншому контексті — через безпечні відносини, емпатійний відгук і нові афективні переживання.

Імпульсивність і дорсолатеральна префронтальна кора. Зниження активності дорсолатеральної префронтальної кори (dlPFC), що відповідає за планування, відтермінування задоволення та регулювання імпульсів, було чітко продемонстроване у дослідженні Лундського університету (Eriksson et al., 2025) серед підлітків і молодих дорослих з ризикованою поведінкою.

Ці дані підтверджують ефективність інтервенцій, які активують цю ділянку, наприклад, практики усвідомленості, когнітивне перенавчання, тілесні техніки з фокусом на тілесне відчуття імпульсу. У роботі з клієнтами, які кажуть "я не встигаю зупинитися", завдання терапевта не апелювати до волі, а допомогти побудувати нову нейронну стратегію.

Що це означає для роботи з клієнтами?

• Якщо клієнт “не тримає” емоцію — це сигнал працювати з увагою, менталізацією, тілесним усвідомленням. Не соромити, а повертати відчуття внутрішнього центру.
• Якщо провідним афектом є сором — робота має бути спрямована не лише на переконання, а на досвід нового афективного відгуку в безпечному стосунку.

Якщо є імпульсивність, важливо зміцнювати функції лобової кори через структуровані техніки, рух, контроль дихання, тренування “паузи”.

Нейропсихологія дає нам не лише теоретичне розуміння мозку. Вона допомагає уточнити наші дії — коли стабілізувати, коли йти вглиб, коли зупинити інтервенцію, а коли — посилити її. Новітні дані про нейропластичність, пам’ять, емоційну регуляцію й травму можуть стати орієнтирами для щоденної роботи з клієнтами.

Коли потрібна стабілізація нейронних мереж. Якщо клієнт демонструє фрагментовану пам’ять, сильні афекти, раптові спалахи або дисоціацію, це сигнал про те, що його нейронні системи обробки стресу перебувають у стані хронічного перенавантаження. У таких випадках дослідження показують гіперактивність амігдали, знижену активність гіпокампа та порушену інтеграцію між ними.

Що робити:

• застосовувати техніки стабілізації: тілесна орієнтація, заземлення, ресурсування, робота з відчуттями;
• відкласти глибоку реконструкцію спогадів до моменту стабільнішої нейронної інтеграції;
• пояснювати клієнту: його реакції мають біологічне підґрунтя, і це не «слабкість».

Як використовувати знання про сон і пам’ять. Якщо клієнт має флешбеки, труднощі з пригадуванням, нав’язливі образи, варто звернути увагу на якість його сну. Недостатність REM-фази блокує переробку емоційної інформації, зберігаючи травму у «сирому вигляді».

Що робити:

• впровадити психоедукацію про сон як частину терапії;
• використовувати поведінкові інтервенції з CBT-I;
• підтримати клієнта в стабілізації режиму дня, уникненні кофеїну, гаджетів перед сном.

Розуміння сорому та самокритики через нейронауку. Інтенсивний сором та самозвинувачення часто пов’язані з гіперактивністю медіальної префронтальної кори та амігдали. Це робить афекти стійкими, а внутрішній монолог — руйнівним.

Що робити:

• уникати прямої конфронтації, яка підсилює сором;
• формувати терапевтичні інтервенції через співпереживання, рефреймінг, досвід нового емоційного зворотного зв’язку;
• використовувати техніки співчуття до себе, роботу з внутрішнім критиком.

Підтримка розвитку префронтальних функцій. Клієнти з імпульсивністю, гіперреактивністю або «втратою контролю» часто мають знижену активність у лобних структурах мозку.

Що робити:

• тренувати «паузу» перед дією: усвідомлення тілесного імпульсу, дихальні практики, коротке зупинення;
• застосовувати структуровані вправи на планування, постановку цілей;
• використовувати майндфулнес у терапевтичному процесі — як когнітивний тренінг уваги.

Коли ми маємо нейропсихологічне розуміння стану клієнта, ми менше інтерпретуємо, більше спостерігаємо. Ми можемо обґрунтувати вибір терапевтичного фокусу не лише теорією чи школи, а й функціонуванням мозку. Це знижує ризик ретравматизації, підвищує ефективність інтервенцій і дозволяє краще пояснювати клієнтам, що з ними відбувається.

Нейропсихологія стає не абстрактною наукою, а частиною терапевтичного інструментарію. І саме це є ключем до глибоких і стабільних змін.

Що дає нам нейропсихологія і чому варто залишатись у контакті з нею? Мозок клієнта не є чимось відокремленим від того, що ми бачимо під час сесії. Його реакції — це відображення досвіду, травми, середовища і зв’язку. Те, що колись здавалось суто метафоричним “змінити структуру переживання” чи “вбудувати досвід”, сьогодні можна побачити на fMRI.

Дані 2024–2025 років підтверджують те, що багато з нас інтуїтивно відчували роками:

• Терапія змінює нейронні мережі і ці зміни залежать від типу втручання.
• Пам’ять, яка «застрягла», має нейрофізіологічне підґрунтя, з яким можна працювати.
• Емоційна регуляція це не лише про «самоконтроль», а про навчання мозку новим шляхам дії.
• Психоедукація про мозок і тіло може дати клієнту нову мову для опису себе — без осуду, сорому і безсилля. 

Для терапевта це означає не стільки зміну інструментарію, скільки глибше розуміння процесу. Нейропсихологія не замінює контакт, емпатію, наратив і інтерсуб’єктивність. Але вона допомагає працювати точніше, обережніше, ефективніше. Ми живемо у час, коли знання про мозок стають частиною культури психотерапії. І від того, як ми інтегруємо їх у свою практику, залежить якість допомоги, яку ми надаємо.

Всі використані джерела редакція надасть за запитом. Пишіть нам про це в коментарях.