Чи може психолог вести блог і залишатися професіоналом?

Ви публікуєте пост — щирий, глибокий, з професійної позиції. Через день приходить клієнт і каже: «Я читав. Ви говорили ніби про мене». При цьому ви не називали імен. Ви не порушили меж. Але терапевтичне поле вже змінилось.

Цей текст — про етику, публічність і ті непомітні зсуви, які починаються з доброго наміру сказати щось важливе. І закінчуються питанням: хто зараз говорить — терапевт чи блогер?

У сучасному світі терапевт, який не має публічного голосу, часто здається менш видимим. Блоги, Instagram-пости, сторінки у соцмережах, колонки у ЗМІ перетворилися на нові способи бути в контакті зі світом, заявити про себе, поділитися знаннями. Але чи є між рядками цих текстів простір для тиші, емпатії, справжньої присутності?

Для багатьох психологів блог — це не просто канал комунікації, а частина професійної ідентичності. Та чи не входить це у суперечність із тими цінностями, на яких стоїть психотерапія? Як не розмити межі між просвітою, саморозкриттям і терапевтичним процесом? І чи не перетворюється публічність на приховану форму захисту або потребу визнання?

Ця стаття — це наша спроба подивитися на публічність терапевта без упередженості, як на виклик, який потребує рефлексії, етичного мислення і внутрішньої чесності.

Ще донедавна професія психотерапевта асоціювалася з тишею, зі стриманою присутністю, з відсутністю судження. Але сучасний світ став простором експозиції. Сьогодні бути присутнім у соцмережах не лише нормально, а іноді й необхідно. Проблема не в самому блозі, а в тому, який зміст ми в нього вкладаємо і як це впливає на професійну етику.

Одне з найчутливіших питань — особисті історії. Психологи пишуть про своє вигорання, втрати, тривожні розлади, розлучення іноді чесно, іноді дуже емоційно. Це створює ефект близькості, викликає довіру, резонанс. Але тут є пастка: якщо терапевт стає героєм власного блогу, де в цьому просторі клієнт? Питання не в тому, чи розповідати. А як розповідати, навіщо, і чи готовий психолог чи психотерапевт бути потім сприйнятим через це в кабінеті.

Психотерапія — це про “бути з”, а не про “бути правильним”. Іноді в блогах ми бачимо, як терапевт ретранслює ідеалізовану картинку: “безпомилковий фахівець, завжди в ресурсі, завжди з правильними словами”. Такий образ працює на маркетинг, але може шкодити самому терапевту: стає важко бути живим, вразливим, справжнім не тільки в блозі, а й у практиці.

Публічна активність психолога — це не етично нейтральна зона. Більшість професійних кодексів не забороняють ведення блогів, однак розглядають цю діяльність як таку, що потребує уважності до меж і постійної внутрішньої рефлексії. Йдеться не лише про формальні обмеження, а про глибинне усвідомлення впливу на клієнтів, колег, суспільство.

Європейська федерація психологічних асоціацій у своєму мета-кодексі етики підкреслює, що психолог повинен уникати ситуацій, у яких професійна діяльність змішується з особистими чи комерційними інтересами. Також наголошується на відповідальності за зміст: публічні висловлювання мають не вводити в оману, не підривати довіру до професії, не створювати хибних очікувань.

Американська психологічна асоціація має окремі розділи етичного кодексу щодо публікацій. Зокрема, вона забороняє публічно коментувати психічний стан осіб без особистого обстеження, надавати поради без знання повного контексту, перебільшувати результати терапії або прикрашати власну експертність.

В українському професійному полі вже виникали дискусії на цю тему. Наприклад, у 2023 році психологиня, відома своєю колонкою про вигорання, опублікувала текст, у якому, попри анонімність, читачі легко впізнали особу, про яку йшлося. Хоча мета була просвітницькою, публікація спричинила звернення до етичного комітету однієї з профільних українських організацій. Терапевт погодилася пройти супервізію і відкрито визнала свою помилку. Цей випадок став прикладом того, як добрий намір може дати складні наслідки, і як важливо мати не лише голос, а й готовність відповідати за його силу. Саме тому публічність потребує етичної зрілості. Вона не є забороненою територією, але вона ніколи не буває нейтральною.

Коли клієнт приходить до терапевта, якого читав у блозі, між ними вже існує певний контакт. Щоправда, цей контакт односторонній. Уява клієнта працює на повну: він вважає, що вже знає свого терапевта, довіряє його поглядам, стилю мислення, може навіть відчуває до нього симпатію чи вдячність. Іноді ще до першої сесії формується перенесення. Цей ефект часто називають попереднім ідеалізуванням.

Публічний образ створює очікування. І саме в цьому полягає складність. Терапевт у блозі структурований, впевнений, дотепний. Терапевт у сесії — живий, обмежений контекстом, іноді мовчить, іноді вагається. У той момент, коли очікування не співпадають із досвідом, клієнт може відчути розчарування або навіть недовіру. І терапевтові доведеться витрачати ресурс не лише на побудову стосунку, а й на подолання образу, який він сам створив.

Є ще одна тонка грань: коли клієнт приходить до терапевта не заради себе, а тому що йому дуже сподобалась думка терапевта про щось. У цьому випадку блог стає не провідником до терапії, а її підміною. Клієнт хоче повторити емоційний досвід читання, а не заглиблюватися в себе. І це потребує окремої уваги.

Публічність може провокувати і зворотний ефект. Наприклад, клієнт, який уже перебуває в терапевтичному процесі, читає нову публікацію свого терапевта і раптом впізнає у ній себе. Навіть якщо це збіг, навіть якщо ніяких ідентифікуючих деталей немає, сам факт цієї думки може підірвати відчуття безпеки. У спільнотах терапевтів відомі випадки, коли клієнти припиняли роботу через публікації, які викликали сумніви в анонімності, або тому що в них з’являлося відчуття, що терапевт частково живе назовні.

Та не менш важливо й інше: публічність терапевта для деяких клієнтів стає опорою. Йдеться про тих, хто має труднощі з довірою або самооцінкою. Коли клієнт бачить, що його терапевт не боїться говорити про складне, визнає помилки, живе в реальному світі, це може зняти бар’єр. Публічність як модель автентичності — це теж інструмент. Але лише за умови, що вона не переважає за значенням саму сесію.

Отже, публічний голос терапевта не зникає, коли зачиняються двері кабінету. Він присутній як фон. І терапевт має бути готовим до цього контакту з власним образом. Не захищатися від нього, не заперечувати, а помічати й обережно інтегрувати в роботу, коли це доречно.

Терапевти — це не тільки професіонали, а й люди. І як усі люди, вони потребують підтримки, визнання, зв’язку. У публічності, навіть якщо вона подається як просвітницька, може міститися неочевидна функція — захисна. Блог чи сторінка в соцмережах стає своєрідним контейнером для фрустрацій, страхів, самотності, а іноді й способом відчути себе живим серед емоційного виснаження.

Це особливо відчутно в умовах колективного стресу. Під час війни, пандемії, соціальної нестабільності багато терапевтів опиняються в ситуації, коли їхня робота — це безперервне бути для інших. І тоді публічне висловлювання стає єдиним способом повернути собі голос. “Говорити в блог” означає бути почутим не лише як фахівець, а й як людина, яка теж переживає, шукає відповіді, ставить питання.

Але тут виникає ризик. Коли блог стає єдиним місцем, де терапевт відчуває себе цінним, коли реакції читачів замінюють супервізію або колегіальне середовище, публічність перетворюється на емоційний щит. Замість того щоб іти в глибину, ми можемо несвідомо почати керуватись зворотним зв’язком аудиторії — шукати підтримки через реакції, а не через контакт із собою чи професійною спільнотою.

Це може мати наслідки і для терапевтичного процесу. Терапевт, який переживає нестачу контакту чи самознецінення, починає неусвідомлено компенсувати це через публічне визнання. Зовні все виглядає як активність, просвіта, навіть самопідтримка. Але всередині може бути багато втоми, самотності, невисловлених потреб. І коли ці потреби стають рушієм публічного образу, межа між терапевтом і блогером поступово стирається. Не йдеться про те, що публічність — це щось погане. Йдеться про те, що вона може бути симптомом. Якщо терапевт відчуває полегшення тільки тоді, коли щось публікує, а не тоді, коли працює з клієнтом або перебуває в колегіальному середовищі, варто поставити собі запитання: чим я компенсую, чого мені бракує, що я шукаю в цьому публічному зверненні?

Вести блог і не втратити професійного “я” можливо. Але публічність — це як робота з відкритим вікном: ти бачиш світ, і світ бачить тебе. Тому вона потребує опори, ясності й доброго відчуття кордонів.

Насамперед важливо розуміти власну мотивацію. Якщо публікація виникає з натхнення, бажання поділитися корисним, дати орієнтир чи підтримати, вона має інший тон, ніж текст, написаний із втоми або потреби в реакції. Корисно поставити собі кілька запитань: “Навіщо я це пишу? Кому це адресовано? Що зміниться, якщо я не опублікую?”.

Ще один орієнтир — усвідомлення ролі. У блозі терапевт говорить не тільки від себе, а й від професії. Навіть коли текст особистий, навіть коли мова йде про власний досвід, читаючи його, клієнт або колега зчитує професійну позицію. Це не обмеження, а відповідальність. Публічність — не територія сповіді, а форма контакту. І цей контакт теж має свої межі.

Важливо зважати на контекст і інтерпретованість. Якщо текст містить приклади з практики, слід подбати про повну деідентифікацію. Не використовувати цитати без дозволу. Не намагатися викладати суть клієнтської історії, навіть якщо вона узагальнена. Бо іноді єдиний безпечний спосіб зберегти клієнтський досвід — не виносити його назовні.

Терапевтові, який активно веде блог, потрібен простір, де можна проговорити ризики й сумніви. Це може бути супервізія, інтервізійна група, навіть розмова з колегою. 

Часом корисно взяти паузу. Поспостерігати за собою, не публікувати нічого. Відчути, чи дійсно цей текст потрібен. Чи не говорить він голосом виснаження, самотності, гніву або захисту. Публічність не зникає, навіть коли ми мовчимо. Але іноді мовчання більш терапевтичне, ніж слова.