Чи справді ми хочемо від терапії "друга-психоаналітика"?

За матеріалами Девіда Е. Толчинські, професора та декана Школи медіа Університету Індіани.

Нещодавно в New York Times з’явилася стаття Therapy Is Good. These Therapists Are Bad (https://www.nytimes.com/2025/02/20/well/mind/bad-therapists.html), яка стала приводом до обговорення глибшої теми: що відбувається з образом терапевта у сучасному медіапросторі? І як це пов’язано з серіалом "Зменшення" (Shrinking)?

У статті докладно описано тривожну поширеність порушень етичних і правових меж із боку терапевтів: їзда на велотренажері під час сесії, поява на прийомі з собакою попри страх клієнта перед тваринами, флірт із клієнтами — і навіть інтимні стосунки з ними.

У «Зменшенні» (Shrinking) Джейсон Сігел грає Джиммі Лерда — когнітивно-поведінкового терапевта, який дедалі більше заплутується в життях своїх клієнтів. Його скептичний керівник Пол Роудс (Гаррісон Форд) критикує нетрадиційні методи Джиммі, сам при цьому стикаючись із власними труднощами. У шоу всі персонажі тісно пов’язані між собою: клієнт живе з Джиммі, Джиммі спить зі своєю колегою Гебі, Пол таємно лікує дочку Джиммі, а сусід Джиммі започатковує бізнес із його ж клієнтом. (На щастя, хоча б ніхто не має інтимних стосунків із пацієнтом).

І в реальності, і на екрані з терапією відбуваються дивні речі: межа між терапевтом і другом дедалі частіше стирається.

Це явище можна розглядати як реакцію на попередні уявлення про терапевтів — авторитарних, мовчазних і відсторонених. Образи у фільмах і серіалах відображають зміну суспільних очікувань і зростання недовіри до фігур влади. Але що саме сьогодні шукають клієнти у стосунках із терапевтом?

Нещодавно терапевта сприймали як «чорну скриню» — беззаперечного авторитета.

Наприклад, один відомий психоаналітик-фройдист ніколи не розповідав нічого особистого своїм пацієнтам. Він прагнув бути порожньою стіною, на яку клієнт проєціює свої фантазії. Сеанси проходили вдома, і коли пацієнти приходили чи йшли, члени родини мусили ховатися, щоб зберегти анонімність. У разі випадкових зустрічей на вулиці родина уникала поглядів пацієнтів, аби не розкрити нічого про особисте життя аналітика.

У класичній психоаналітичній традиції аналітики намагалися зберігати нейтральність, мовчання й загадковість. Фільми 1940-х років відтворювали цей архетип таємничого терапевта. У стрічці «Далі, мандрівнику» (Now, Voyager, 1942) доктор Джекіт — доброзичливий, але залишається незбагненним, навіть коли допомагає своїй пацієнтці.

Поруч із позитивними образами з’являються і тривожні. У фільмі «Королівський квартал» (Kings Row, 1942) терапевт доктор Тауер видається ідеальним, але зрештою вбиває свою дочку та себе, натякаючи на приховані — можливо, інцестуозні — мотиви.

У «Звичайних людях» (Ordinary People, 1980) терапевт доктор Бергер (у виконанні Джадда Хірша) поєднує співчуття і професіоналізм. Його фраза до пацієнта — «Я твій друг» — радше терапевтичний прийом, ніж вияв особистої симпатії.

Згодом образи терапевтів змінюються. Вони стають більш людяними, відкритими, емоційними. У «Розумнику Віллі Гантінґу» (Good Will Hunting, 1997) доктор Магуайр (Робін Вільямс) говорить про втрату дружини та власні переживання. У «Клані Сопрано» (The Sopranos) докторка Мелфі (Лоррейн Бракко) має свої емоції, іноді помиляється, але поводиться як справжня професіоналка: консультується з колегами, проходить супервізію.

У «Зменшенні» межі між ролями повністю розмиті. Терапевт, клієнт, члени родини — всі залучені в життя одне одного. Сюжет спирається не стільки на етичні дилеми, скільки на силу емоційного зв’язку. Головне послання шоу — спільність досвіду важливіша за експертність.

У другому сезоні ця ідея переглядається. Джиммі починає усвідомлювати, що не може бути терапевтом, другом і сусідом по кімнаті водночас. Пол, у свою чергу, проходить шлях від непогрішимого авторитета до людини, яка визнає власну вразливість — і бачить силу Джиммі як терапевта.

Головна думка серіалу — терапія більше не базується на ієрархії. Вона ґрунтується на довірі, відкритості та спільному досвіді. І це — відображення ширшого культурного зсуву: зростаючої критики авторитетів, зміщення довіри від традиційних експертів до рівноправного діалогу.

Соціальні мережі посилили цю тенденцію. Інфлюенсери й знаменитості дедалі частіше позиціонують себе як квазитерапевтів. Все більше клієнтів шукають не всезнаючого експерта, а того, хто здатен визнавати власні труднощі й працювати у двосторонньому контакті.

Проте це контрастує з підходом класичної психоаналітичної школи, де аналітик мав бути «порожнім екраном». Така дистанція довго вважалася ознакою професіоналізму. Але саме вона, зрештою, сприяла втраті довіри до психоаналізу як методу.

У викладанні сценарної майстерності, як і в терапії, дедалі більше фахівців відходять від авторитарного стилю на користь фасилітаторської позиції. Роль спеціаліста — не диктувати істину, а підтримувати процес пошуку відповіді. Можливо, саме такого поєднання і потребує сучасна терапія: мудрості доктора Бергера зі «Звичайних людей» і відкритості доктора Магуайра з «Розумника Вілла Гантінґа».

Серіали на кшталт «Зменшення» мають цінність, якщо вони мотивують глядачів говорити про психічне здоров’я та звертатися по допомогу.

Але важливо пам’ятати: зв’язок — це ще не компетентність. Терапевти — не друзі. Вони — професійно підготовлені фахівці. І саме ця межа робить терапію ефективною.