Що змушує людей ризикувати заради справедливості? Психологія спротиву

Чому одні люди мовчать під тиском, а інші — виходять на ризикований спротив? Автори досліджують психологічні механізми, які формують моральну відвагу в умовах автократії.

Своїм досвідом діляться Магнус Лінден, доцент психології з Лундського університету, та Джордж Р. Уілкс, старший науковий співробітник Королівського коледжу Лондона й директор проєкту Relwar.

Більшості з нас хочеться вірити, що ми б виступили проти підняття нацизму у Німеччині 1930-х років. Ми навіть можемо уявити себе серед тих, хто хоробро боровся за спротив у 1940-х. Але чи зробили б ми це насправді? Наша здатність зайняти позицію може бути піддана серйозному випробуванню, оскільки авторитаризм набирає сили по всьому світу.

Усі виборчі демократії потенційно можуть трансформуватись в автократії — форми правління, що обмежують політичні й громадянські права, централізують виконавчу владу, маніпулюють виборами та зводять нанівець політичне розмаїття.

У західних демократіях шлях до автократії часто прокладають сильні політичні фігури, які виступають за «відновлення традиційних цінностей» та посилення націоналізму. Їхні цілі зазвичай — незалежні медіа, політичні опоненти й маргіналізовані соціальні групи, проти яких застосовується дискримінація без моральних застережень.

Проте спроби посилити авторитаризм майже завжди викликають спротив. Його форма залежить від стадії автократизації країни. На ранніх етапах опір може виходити з офіційних інституцій і проявлятись у відкритих діях — наприклад, публічних заявах із засудженням дій уряду.

У закритих автократіях спротив зазвичай ведеться через приховані соціальні рухи. Це пов’язано з високим персональним ризиком. У сучасній Росії, наприклад, політичні інакодумці добре знають, що можуть бути вбиті або ув’язнені за свою позицію.

У США, де нові адміністрації часом вдаються до кроків, що мають авторитарний характер, незгода часто пригнічується через страх покарання. Люди бояться втратити роботу або зашкодити бізнесу.

Наука дедалі глибше вивчає, чому деякі люди чинять спротив авторитарним режимам, а інші — ні. І які внутрішні ресурси або переконання змушують когось ризикувати заради справедливості.

Інтерв’ю з учасниками спротиву в М’янмі показали: найсильнішими мотиваторами опору є особисті моральні зобов’язання, співчуття й усвідомлення потреби діяти, коли стаєш свідком порушень прав людини.

Подібні риси спостерігались і в тих, хто допомагав євреям вижити під час Голокосту. Дослідження вказують: рятівники були емпатичнішими й морально свідомішими за інших. Їх виховували в середовищі, де етична поведінка вважалась нормою, і вони мали більш інклюзивне ставлення до людей з інших соціальних груп.

Люди, які вступають до груп спротиву, також схильні до більшої відкритості до ризику. Це логічно: якщо безпека є вашим головним пріоритетом, ви з меншою ймовірністю наважитеся на дії, які можуть поставити її під загрозу, навіть якщо ваш моральний компас підказує, що ви повинні це зробити.

Дослідження моральної сміливості в повсякденному житті показують, що віра в успіх, впевненість у власних знаннях і навичках є важливими чинниками готовності втрутитися, коли ви стаєте свідком порушень — наприклад, щоб зупинити кривдника або захистити жертву.

Але спротив — не лише справа окремих громадян. Жоден авторитарний лідер не здобуває владу без впливу на своїх послідовників. І спротив також не виникає без ефективного лідерства.

Дослідження показують, що лідери, які формують позитивний етичний клімат, мають безпосередній вплив на послідовників — і це впливає на їхню поведінку.

Один з ключових факторів протидії автократії — донесення того, що інклюзивні моральні цінності, як-от універсалізм (ідея, що свобода, справедливість, рівність мають застосовуватись до всіх) і доброзичливість (допомога, прощення, відповідальність), є важливою частиною групової ідентичності.

Наприклад, у 1943 році, коли євреї Данії стали об’єктом переслідувань нацистів, морально авторитетні інституції — зокрема протестантське духовенство та лікарі — почали активно чинити спротив. Вони стали ефективними лідерами, адже вже обіймали посади, що асоціювались із моральною відповідальністю, і їм довіряло суспільство.

Дослідження ненасильницького спротиву також свідчать, що сильні рухи опору та їхні лідери зазвичай приймають розмаїття й залучають до себе представників основних суспільних інституцій — військових, бізнесу, релігійних спільнот. Саме такі структури мають силу впливати або зруйнувати авторитарну систему зсередини.

Прикладом є «підпільна залізниця» у США — мережа активістів, яка допомагала рабам тікати до північних штатів або Канади. Її ключову роль відігравали впливові церковні лідери, які відмовлялися дотримуватись федеральних законів, що зобов’язували їх допомагати рабовласникам у пошуках утікачів.

Становлення лідерів морального спротиву має ще одну психологічно підтверджену перевагу: приклад інших людей, які відмовляються коритися, може радикально змінити поведінку групи. Стенлі Мілґрем продемонстрував це у своєму відомому експерименті з підпорядкування, проведеному у 1961–1962 роках у Єльському університеті.

У дослідженні учасникам повідомляли, що вони беруть участь в експерименті з вивчення впливу покарання на навчання. Їм доручалося грати роль «учителя» й карати «учня» (якого грав актор) електричними ударами за кожну помилку. Насправді жоден удар не завдавався, але учасники цього не знали. Експериментатор у білому халаті заохочував продовжувати, навіть коли «учень» благав зупинити експеримент або замовкав.

Типові фрази експериментатора включали: «Експеримент вимагає, щоб ви продовжили», «Будь ласка, продовжуйте», «У вас немає іншого вибору».

У стандартному сценарії близько 65% учасників дійшли до максимальної напруги — 450 вольт. Але коли в кімнаті були двоє псевдоучасників — «асистентів учителя», які на ранньому етапі експерименту відмовлялися підкорятись, — 90% справжніх учасників також припиняли виконувати накази. Це яскраве свідчення того, як навіть нечисленна моральна відмова може зламати сліпу покору.

У світі, де автократія знову на підйомі, важливо запитати себе: як ми можемо формувати в людях якості, що сприяють активному спротиву?

Навчання моральній відвазі — один із шляхів. Але героїзм — не універсальний рецепт. Наука пропонує інші, іноді неочевидні інструменти.

Зокрема, ефективними можуть бути освітні ініціативи, які посилюють контакт між різними соціальними групами. Щоб чинити спротив авторитаризму й допомагати переслідуваним, потрібно вміти співчувати тим, хто відрізняється від нас.

Існує багато досліджень, які показують: білі люди, що переїжджають до більш різноманітних районів, з часом стають менш расистськими.

Ще один чинник — розвиток самоефективності. Один зі способів — систематично піддавати себе ситуаціям, які викликають страх, але потребують сміливих дій. Наприклад, виступати проти хуліганства. Це — одна з основ етичної підготовки поліцейських у багатьох країнах.

Навчання моральним цінностям також може допомогти. Вчителі, які мають передавати учням етичні принципи, можуть робити це ефективно, зосереджуючись на універсальних цінностях, а не на культурно-специфічних. Наприклад: «Стався до інших так, як хочеш, щоб ставились до тебе».

Це — будівельні блоки для формування ідентичності, що ґрунтується на емпатії та етичному очікуванні. А отже, і на готовності чинити спротив — тоді, коли це справді має значення.