Минуле, майбутнє і хвороба Альцгеймера. «Часосховище» Георгі Господинова

Ми продовжуємо публікувати огляди книг сучасних українських і зарубіжних авторів, які можуть бути цікавими психологам. Цього разу — «Часосховище» Георгі Господинова, роман про пам’ять, ідентичність, хворобу Альцгеймера і спробу зберегти себе через відтворене минуле.

Лауреат Міжнародної Букерівської премії, Господинов створює глибоку метафору терапевтичного простору, в якому минуле стає останнім прихистком людини у світі, що втратив для неї сенс.

Я збережу минуле, збережу себе в ньому. Воно збереже мене для майбутнього, адже хто я без свого минулого?

Роман «Часосховище» болгарського письменника Георгі Господинова досліджує феномен минулого, єдиним місцем збереження якого є наша пам’ять — носій уявлень про себе та світ довкола. У перекладі Анджели Родел англійською мовою книжка отримала Міжнародну Букерівську премію 2023 року, ставши першим романом болгарською, удостоєним цієї нагороди. Літературознавець і аргентинський письменник Альберто Манґуель назвав Георгі Господинова одним із найважливіших європейських авторів сучасності, а його наразі останній роман «Часосховище» є світовим бестселером.

Чи здатне наше минуле полегшити невизначеність майбутнього? А якщо майбутнього залишилося зовсім небагато — чи може минуле стати тим самим «часосховищем», яке полегшить страждання життя, що наближається до кінця? Господинов доводить цю ідею до ще глибшого драматизму: чи можна полегшити страждання пацієнтів із хворобою Альцгеймера, створюючи для них клініки, де головною терапією буде реконструкція минулого, того часу, коли вони були найщасливішими, відтворення деталей з їхнього життя, доторкнувшись до яких, вони зможуть хоча б на мить утримати своє минуле, що невпинно вислизає.

Без минулого немає уявлення про майбутнє

Чи це час рухається крізь мене, чи я рухаюся крізь час? Хіба минуле й майбутнє — не просто стрілки на годиннику й числа в календарі? Не просто рух від молочних зубів до сивого волосся, від колиски до могили - рух, якому ми прагнемо надати структуру, аби життя не здавалося лише потоком, що несе нас, дарує нам дні, в яких ми можемо впливати на життя або не впливати зовсім. У цьому потоці на нас чекають повороти, і ми приречені щось знаходити, щось втрачати й залишати, проживати й зникати, бути скінченними в нескінченності. Ми рахуємо дні, але де вони лишаються, як не в нашій пам’яті? Адже у нас завжди є тільки один день і одна ніч — тут і тепер. І так, раз за разом.

А що відбувається з хворими на Альцгеймер, коли пам’ять зникає? Щойно зникає минуле, разом із ним зникає і уявлення про майбутнє, а теперішнє перетворюється на катування. І тут виникає ширше запитання, яке ставить книга: а якщо майбутнє викликає лише тривогу, а теперішнє стає настільки неприємним, що його важко витримати, чи може минуле стати прихистком для людини? Але якщо для здорової людини минуле завжди тримає двері відчиненими, то для хворого на Альцгеймер ці двері зачиняються. Назавжди.

У романі ідея терапії минулим для людей із хворобою Альцгеймера полягає в тому, що хворі не просто втрачають пам’ять, вони втрачають і саме уявлення про майбутнє. Тож завдання, це полегшити їхні страждання і виграти для них ще трохи часу в умовах гострого дефіциту майбутнього. Чи не краще спробувати повернути їм минуле, помістивши пацієнтів у спеціально реконструйований безпечний простір минулого, пробуджуючи цим спогади, нагадуючи про дні, коли вони могли бути щасливими, ніж залишати їх існувати загубленими в заплутаному й абсолютно незнайомому теперішньому, в особистому «ніде» й особистому «ніщо»?

«Часосховище» Господинова, підходячи до минулого саме в такому ключі, не залишає нам вибору, окрім як замислитися над самим поняттям минулого. Над його прямим зв’язком із теперішнім і майбутнім. Над його значенням.

«Минуле — це ж не лише те, що з тобою сталося, а й те, що ти сам собі вигадав».

Ця думка пролунає ще раз, у фіналі книги, але вже інакше: «Вона, по суті, дивиться трохи осторонь. Бо на минуле, як і на вогонь, не можна дивитися прямо».

А чи не змінюється наше сприйняття минулого разом із нами самими? Хіба ми не домальовуємо його з кожним наступним спогадом, змінюючи картинку щоразу трохи інакше, поки вона не стає настільки відмінною від того, що було насправді, що від самого минулого лишається зовсім небагато?

Наше минуле рухається разом із нами і приречене на зміну. Воно тісно пов’язане з майбутнім: минуле, його основа, так само як і майбутнє, основа для нового погляду на вже минуле. Вони танцюють, взаємодіють усередині самої людини, в її пам’яті та свідомості. Але в розпорядженні людини завжди лише один день і одна ніч.

Таким чином, «тут і тепер» постає як суддя минулого, ставлячи питання: скільки минулого здатна витримати людина? І водночас, суддя майбутнього: скільки тривоги перед невизначеним завтра людина здатна витримати?

Без минулого неможливе майбутнє. А отже, зв’язок між цими питаннями — прямий.

Tabula rasa

У світі налічується понад 55 мільйонів людей із хворобою Альцгеймера та іншими формами деменції, і очікується, що до 2050 року ця цифра утричі зросте.

«Наш експеримент полягав у тому, щоб створити захищене минуле або захищений час. Убезпечене місце в часі. Ми хотіли відчинити вікно в часі, щоб там могли жити не лише хворі, а й їхні близькі. Дати шанс літнім парам, які ніколи не розлучалися, залишитися разом. Донькам і синам, радше донькам, які хотіли побути з матір’ю чи батьком ще хоча б місяць або навіть рік, перш ніж усе остаточно зруйнується. Але не так, щоб просто сидіти біля ліжка хворого в стерильній білій палаті. Потрібно було, щоб вони залишилися в одному й тому ж році, зустрівшись в єдиному можливому “місці” - у тому році, який іще тліє в згасаючій пам’яті батька чи матері».

Існує філософський тезис про те, що людина народжується без вродженого або вбудованого розумового змісту, іншими словами, приходить у світ як чистий аркуш, tabula rasa. І поступово, упродовж життя, особистість стає цілком тим, що їй дарує досвід.

Та якщо прийняти точку зору, що людській психіці властиві символи колективного несвідомого, такі як архетипи, ми навряд чи можемо погодитися з цим твердженням повністю, радше частково. Адже архетипи не можуть бути іншими, крім як біологічно зумовленими.

Але що, якщо людина, навпаки, іде з життя як tabula rasa? Що в неї залишається, крім тотального нерозуміння того, що відбувається всередині? Де вона? Навіщо вона? Хто вона? Хто ці люди поряд? Ще один прояв пекла на землі, чи не так?

«Поки ти пам’ятаєш — минуле стоїть осторонь. Ти наче розпалив вогнище посеред нічного лісу. Навколо бродять демони і вовки, звірі минулого стискають коло, але ще не наважуються його переступити. Алегорія прозора. Поки горить вогонь пам’яті - ти господар. Щойно він почне згасати, виття посилиться, і звірі підберуться ближче. Це - зграя минулого. Чим менше пам’яті, тим більше минулого. Незадовго до кінця часи змішуються. Бо клітки відчинено, і всі істоти виповзуть назовні… “Якщо не буде днів, де нам жити?” - питав один поет… Як же його звали? Але днів нема. Календар зник. Є лише один день і одна ніч, і вони повторюються без кінця…».

Стан tabula rasa для дитини природний: сповнений можливостей і відкриттів. Він заповнюється, він відкритий до життя, він його прагне всією повнотою свого потенціалу. Стан tabula rasa для дорослого або літньої людини - це вирок: внутрішній хаос, де все змішується, і дедалі більше втрачається розуміння реальності, а разом із ним і себе в цій реальності. Це стан, закритий для життя. Він зникає.

Минуле — це не просто дні. Це почуття, знайомства, досягнення. Це все, що нас формувало, що зробило нас тими, ким ми є. Те, що поступово заповнювало чистий аркуш, перетворюючи нас із tabula rasa на особистість - завдяки тим дням, які нам більше не буде подаровано, завдяки тому часу, який колись був нашим, належав нам, і який ми намагаємося зберегти, перенести в майбутнє як одну з умов залишатися собою - зберігати себе в минулому, а минуле в собі, в єдиному доступному для цього місці - нашій пам’яті.

«Кажуть, минуле — це чужа країна. Нісенітниця. Минуле — моя батьківщина. Майбутнє — ось чужа країна, сповнена чужих облич».