Тління тигрів: примхи сомніфобії Сальвадора Далі

Знаменитий іспанський сюрреаліст не боявся сну, а намагався його контролювати. У цьому він орієнтувався на ідеї свого кумира — Зиґмунда Фройда.

Далі іноді називають головним сюрреалістом ХХ століття, але парадокс у тому, що художник і письменник (а Далі писав романи, есе) був офіційним ізгоєм сюрреалістичної школи. Натомість живописець запропонував новий підхід до зображення реальності — параноїдально-критичний. Звучить дуже «по-фройдівськи», чи не так?

Якби в 1930-х роках теж існував тренд на список із «10 книг, що вплинули на моє життя», то у Сальвадора Далі (Феліп Жасінт Домінек, маркіз де Пуболь, 1904–1989) на першому місці було б «Тлумачення сновидінь», написане батьком психоаналізу Зиґмундом Фройдом ще у 1899 році. Сальвадор узагалі дуже чутливо ставився до ідей Фройда, користуючись ними мало не як практичним керівництвом у творчості й осмисленні самого себе.

Особливу увагу Далі привертали теорії про витіснення потягів. Фройд розмірковував так: усе витіснене (або репресоване, пригнічене) знаходить прихисток у несвідомому. Спочатку це дитячі пориви й бажання, які з якихось причин соромно або просто неможливо задовольнити.

Наприклад, дівчинка хоче подобатися своєму батькові, але постати перед ним голою чи навіть гарно вдягненою не завжди можливо. Якщо на це негативно реагує мати або сам батько, дівчинка приховує «сороміцькі» бажання, витісняючи їх. Проте це не позбавляє їхнього впливу на її подальші вчинки (наприклад, вона може тяжіти до демонстративної наготи, залежати від позитивних оцінок зовнішності тощо). Якщо ж батьки накладають сувору заборону на будь-які околосексуальні прояви, то витіснені у несвідоме бажання перетворюються на забороняючі накази від Над-Я — того, кого в популярній літературі називають «внутрішнім критиком», «внутрішнім батьком». Під впливом таких «наказів» потяг може повністю придушуватися й виражатися, наприклад, через переживання емоцій при спостереженні за чужим життям.

Донька Зиґмунда, також психоаналітикиня, Анна Фройд, розповідала про свою пацієнтку — гувернантку, «одержиму» красивим одягом і вихованням дітей, яка придушила свою сексуальність через жорстку батьківську заборону («Психологія Я і захисні механізми», 1936). Це був саме той період, коли Далі активно шукав свої приховані пориви й мотиви, своє «таємне» витіснене життя.

Далі захоплювала сама думка про наявність пригнічених імпульсів, що можуть мимоволі проявлятися: на думку Фройда, через обмовки, забудькуватість, випадкові фрази. Його хвилювала ідея, що частина життя не реалізована, частина свідомості не усвідомлювана. Художник шукав способи дістатися до своєї несвідомої частини.

І він знайшов спосіб — зосередившись на стані гіпнагогії, короткому переході від сну до яви, де змішуються швидкі фази сну (безладні картинки й образи), а зв’язок із реальністю ще не зник. Тіло в цей момент відчуває сонну важкість, раціональність відступає, і замість словесного називання та осмислення явищ ми стикаємося з яскравими, часто абсурдними картинками.

Далі прагнув ухопитися за ці миті, побачити дивні образи й не забути їх (що зазвичай і трапляється, коли людина або засинає, або остаточно прокидається, і раціо затуляє образні фантоми).

Художнику нерідко приписують гіпнофобію — страх перед глибоким сном. А все тому, що Сальвадор не приховував, що сам не дає собі спати. Він лягав, тримаючи в руках ложку та тарілку, а коли м’язи, занурюючись у сон, слабшали — ложка падала й дзвеніла. Тоді художник прокидався й намагався передати на полотні всі ті фантастичні образи, які відвідали його в стані напівсну.

Головна заслуга генія Далі, можливо, в тому, що він витягнув назовні свої фантазії, не боячись зобразити їх такими, як є — із порушенням форми, просторовості, логіки. Тим самим художник створив велику провокацію для будь-якого глядача. Його картини викликають бурю емоцій — від відторгнення та бажання «розбачити» до невимовного захоплення й благоговіння.

Одна зі спірних, навіть болісних емоцій, спровокованих експериментатором, — відчуття крихкості й невиразності буття. Для передання цього відчуття Далі використовує найвідвертіші фантазії про тління, розклад, невпевненість, безсилля, ламкість. Візьмемо його картину «Сон» (1937). Багатьох живописців цікавить стан сну, але тільки Далі показав його як відокремлену від тіла важку голову, що спирається на 11 найтонших підпор. Варто одній із них зруйнуватися — і людина прокинеться. Варто додати більш надійну опору (складку постелі, палець біля рота) — і глибокий сон захопить сплячого. Це думка Сальвадора, яку він неодноразово висловлював.

У ті роки гіпноз уже перестав бути таким цікавим методом пізнання людини й поступився місцем психоаналізу. Вважалося, що швидкоплинні фантазії можуть розповісти більше, ніж важкі переінакшені спогади, озвучені пацієнтами в гіпнотичному сні.

Усіляко наполягаючи на важливості миттєвих нав'язливих образів, Далі прагнув, за його ж словами, «показати ненормальне в нормальному і нормальне в ненормальному». Він створював картини з подвійним зображенням, де один сюжетний шар приховує інший. До них можна віднести «Ринок рабів з явленням незримого бюста Вольтера» (1940), «Явлення обличчя та вази з фруктами на березі моря» (1938). В обох випадках під першим шаром (ринок рабів, обличчя) ми майже одразу бачимо другий (фігури рабів «перетворюються» на бюст Вольтера, замість обличчя бачимо вазу з фруктами — для цього потрібна легка розфокусованість зору…).

У картині «Лебеді, що віддзеркалюються в слонах» (1937) ідея доведена до максималізму: тут немає «другого шару під першим», але є картина-дзеркало. Як не поверни полотно, ми бачимо лебедів, чиї тіні у воді нагадують слонів. Самотня людська фігура збоку виглядає як спостерігач за внутрішніми парадоксами власної свідомості.

Це стає «фірмовою» особливістю художника, і він іде далі: досліджує не тільки сексуальність, а й інші табу (згадані також Фрейдом) — канібалізм, содомію, різні фобії. Зокрема й свої — страх перед комахами (тонкі ноги жирафів, слонів, інших живих і неживих предметів нерідко порівнюють із лапками комах). Далі захоплює ідея викривлення психікою спогадів, відсутності часу в глибокому переживанні тривоги — і він створює текучі годинники у «Постійності пам’яті» (1931), а в 1952 році переосмислює власні ідеї під кутом теорії відносності — у картині «Дезінтеграція постійності пам’яті», де у воді під текучими годинниками з’являється фрактальність і сувора логіка певних злитків (спогадів? фактів?).

Свій метод Далі не міг пов’язати з «звичайним» сюрреалізмом, тому називав його критично-параноїдальним. Аби ще більше «включити» глядача у власні підсвідомі переживання (зараз би сказали — «тригерити»), художник зображав людей і предмети, спотворюючи їхні форми у фрейдистському сенсі. Тобто такими, що нагадують або щось сексуальне, або щось відразливе (як частини тіла, які несподівано нагадують інші, яких тут бути не повинно).

Отже, сни, а точніше їхні межі з реальністю, стали головним натхненням генія, особливо на початку творчого шляху. Його іншою музою стала земна жінка — Гала (Олена Делувіна-Дьяконова), яка присутня на десятках його робіт. Дружина поета Поля Елюара, вона пішла до Далі, і в 1934 році пара побралася. Майже сорок років вони жили душею в душу, а й після цього залишалися близькими. Смерть Гали в 1982 році стала початком згасання генія…

Але задовго до того, у 1944 році, Сальвадор Далі пише картину «Сон, викликаний польотом бджоли навколо граната за секунду до пробудження». Оголена Гала спокійно спить, зависнувши над крижаною поверхнею. Над нею нависають леви, які вирвалися у стрибок із горла гігантської рибини. Та, у свою чергу, з’явилася з тріснутого граната. В передпліччя Гали впирається гвинтівка зі штиком, що вже проколов плоть, і струмок крові збігає по її білій шкірі. Бджола і гранат знаходяться внизу, на них погляд падає не відразу, але саме бджола викличе пробудження…

Можна довго міркувати про те, що «укус» гвинтівки символічно й гіперболізовано (як у сні) нагадує укус бджоли. І психіка, відчувши цю небезпеку (яку можуть символізувати тигри…), пробуджує тіло.

Сам Далі визначив сенс зображеного так: «Метою було показати відкритий Фрейдом тип тривалого зв’язного сну, який переривається миттєвою дією, через що відбувається пробудження… Жужання бджоли викликає тут /асоціацію/ з укусом жала, що пробудить Галу. Уся життєствердна біологія виникає з тріснутого граната…»

Гала на картині зображена за мить до занурення в гіпнагогічний стан. Він відомий не лише у науці про сон, а й у багатьох релігійних і культурних течіях. Це стан буддисти називають «Бардо», що знаменує перехід від сну до яви, від смерті до життя.

Цей стан надихав ще одного генія XX століття — режисера Девіда Лінча. Він шукав відповіді у трансцендентальній медитації і, як і Далі, змінював форми звичних жанрів, вводячи фігуру «Сновидця», спостерігача за власними химерними метаморфозами свідомості.

Одинока фігура на картині, де лебеді перетворюються на слонів, — це і сам Далі, який стоїть трохи осторонь від того, що відбувається в ньому. Рідкісний випадок, коли художник показав глядача. Зазвичай ми споглядаємо його картини зі своєрідним відчуттям, ніби ось-ось прокинемося ми самі.