Нарцис у мистецтві

Ми вже давно звикли до того, що нарцис — це діагноз. Риси особистості, розлад, токсичний партнер, клієнт терапевта із завищеним Его і вразливою внутрішньою дитиною. Проте, як не парадоксально, сам термін «нарцисизм» з’явився на світ не так уже й давно і зовсім не в античності, а з психіатрією fin de siècle. Вперше його вжив французький психіатр Поль Неке (Paul Näcke) наприкінці XIX століття, спостерігаючи за пацієнтами, які відчували підозріло трепетні почуття до власного відображення. А згодом Зиґмунд Фройд, у праці «Про нарцисизм» (1914), надав терміну ваги, глибини та створив цілу теорію.

Але задовго до того, як психоаналітики взялися рятувати Нарциса від нього самого, його образ уже збурював уяву, як символ фатальної замкненості, неможливого кохання, поетичного самообману та вічного прагнення бути побаченим. Від Овідія до Караваджо, від Леонардо да Вінчі до Поля Валері - Нарцис мандрував крізь століття, змінюючи подобу: то прекрасний юнак, то алегорія марнославства, то філософська притча. Він був метафорою егоцентризму. Але не лише. Ще - туги за собою справжнім, за собою до дзеркала.

Тож давайте зазирнемо вглиб того ботанічного саду, звідки ця квітка колись вийшла, і де все переплелося - поезія, живопис, психіатрія, самотність і жага бути коханим.

Нарцис і німфа Ехо ніколи не були знайомі

Вперше історія про Нарциса з’являється у римського поета Овідія в «Метаморфозах», написаних на початку І століття нашої ери, приблизно 8 року. Вважається, що поет спирався на усні грецькі перекази та локальні міфи, однак саме Овідій надав цьому сюжету завершеної форми — трагічної й символічної.

У його версії прекрасний юнак на ім’я Нарцис відкидає любов усіх, хто до нього тягнеться, зокрема німфи Ехо і в покарання закохується у власне відображення у воді, не впізнавши в ньому самого себе. Він марніє від безнадійного почуття й зрештою помирає. На місці його смерті виростає квітка — нарцис. Саме цей образ стає канонічним і надовго захоплює уяву художників, поетів, філософів і психоаналітиків.

Цікаво, що знайома нам версія міфу про Нарциса, значною мірою літературний витвір. До Овідія Нарцис майже не згадувався у грецькому епосі, були лише поодинокі натяки в локальних беотійських легендах. Саме Овідій зробив із нього трагічного героя і, найімовірніше, вперше пов’язав його з Ехо, адже до того ці образи не перетиналися в жодному відомому міфі.

Психологічна глибина цього епізоду вражає: він майже повністю зосереджений не на подіях, а на внутрішній кризі. Недаремно міф було написано у тривожний для автора час: Овідій уже відчував наближення вигнання, і, можливо, проектував на Нарциса власні переживання — самотність, відчуження, німоту.

До речі, достеменно невідомо, за що саме Овідія заслали у Томи. За однією версією — через «щось сильно зайве» в його поезії, а за іншою — він став мимовільним свідком придворного скандалу, пов’язаного з онукою Августа, Юлією Молодшою. Хто знає?

Усі дивляться не туди: він — на себе, вона — на нього, ніхто — на неї

Одним із найвідоміших зображень Нарциса вважається картина Караваджо. «Нарцис» був написаний приблизно в 1597–1599 роках і залишається однією з небагатьох робіт художника на міфологічну тему, адже більшу частину його творчості займають біблійні сцени та вуличний реалізм із бійками й кров’ю.

Авторство довго лишалося під питанням: картина не підписана й не згадується у ранніх біографів митця. Утім, сьогодні більшість дослідників визнають її автентичною. Композиція — гранично мінімалістична: юнак і його відображення. Жодного пейзажу, жодної Ехо. Імовірно, Караваджо використав того самого натурника, що й в інших своїх ранніх роботах, можливо, це був його учень або юний знайомий.

Нині полотно зберігається в Галереї Барберіні в Римі й досі викликає запитання: чи це про любов до себе, чи про нездатність побачити когось ще. Парадокс у тому, що перед нами, начебто картина про красу, а хочеться сказати: юначе, відійди від води — там все одно нікого немає.

Ще одна відома робота на ту ж тему — «Ехо і Нарцис» (1903) Джона Вільяма Вотергауса. Це одна з останніх великих робіт художника і, мабуть, найпоширеніше зображення юнака. У ній, як і в житті, всі дивляться не туди: він — на себе, вона — на нього, ніхто — на неї. Вотергаус робить Ехо головною трагічною постаттю — майже вікторіанським символом жіночої непомітності. Композиція побудована як театр німоти: ми бачимо обох, а вони — нікого. Картина швидко потрапила до музею, оминувши приватні колекції. Можливо, тому, що покупці теж дивилися кудись в інше місце.

Майже через сорок років зовсім іншу, значно тривожнішу версію міфу покаже Сальвадор Далі.

Між Далі та Фройдом

Картину Сальвадора Далі «Метаморфоза Нарциса» було написано 1937 року в Лондоні — це перша олійна робота художника, створена за межами Іспанії. Одне з ранніх творінь, у якому Далі застосовує власний «параноїдально-критичний метод» — спосіб поєднання образів і асоціацій, спрямований на руйнування раціонального сприйняття.

Композиція побудована як дзеркальне відлуння: ліворуч — постать юнака, схиленого над водою; праворуч — кам’яна рука, що тримає яйце, з якого проростає квітка нарциса.

Картину вперше представили у лондонській галереї Lefevre у квітні 1938 року — водночас із публікацією супровідного поетичного тексту Далі французькою та англійською. У цьому тексті Далі описує, як Нарцис, поглинутий власним відображенням, втрачає зв’язок із тілом і реальністю. Його образ поступово перетворюється на кам’яну руку з яйцем — символ смерті колишнього «я» й народження нового: холодного, нерухомого, нечутливого.

У тому ж році, на запрошення Стефана Цвейга, Далі зустрічається із Зиґмундом Фройдом у Лондоні та показує йому цю роботу. За спогадами художника, Фройд назвав картину «справді класичною», проте сама зустріч була стриманою й напруженою.

Сьогодні «Метаморфоза Нарциса» зберігається в колекції лондонської галереї Tate.

Нарцис сміється, розмірковує і йде в монахи

У літературі ХХ століття Нарцис уже не тоне в дзеркальній воді. Він виходить із міфу в текст. Тут він розмірковує, спостерігає, сперечається із собою, пише вірші, а в фіналі, можливо, йде в монахи. Його образ поступово втрачає трагедійність античної прозорості й набуває тілесності — естетичної, філософської, психоаналітичної.

У молодого Андре Жида Нарцис зовсім не страждалець, а гедоніст, що насолоджується собою буквально «на смак». У новелі «Нові смакові враження Нарциса» (1891) він пробує власну красу, як витончену страву, з легкою іронічною претензійністю fin de siècle. Це була одна з перших публікацій Жида, написана в 22 роки - витончена пародія на декадентську манеру доби. Сучасники сприйняли її як дотепний жарт, витончений, але несерйозний. А за століття в цьому тексті прочитується ранній маніфест естетичного нарцисизму і самоаналізу.

Через три десятиліття Поль Валері створює, мабуть, найскладніше для читання осмислення міфу. У поемі «Нарцис говорить» (1926) герой нічого не робить, нікого не любить, ні до чого не прагне, він просто говорить. Поема позбавлена сюжету, її тканину створено з мовчання, дзеркал, поглядів, рефлексій. Нарцис тут перетворюється на свідомість, відірвану від тіла, на чисту мову, що обертається у вакуумі. Поети й філософи захоплювалися цією роботою. Широка публіка — чемно промовчала.

І от у 1930 році з’являється ще один Нарцис — у романі Германа Гессе «Нарцис і Гольдмунд». Цього разу він монах, раціональний, зібраний, відсторонений. Протилежність своєму другові й антиподу — Гольдмунду, що живе пристрастю, тілом, інтуїцією. Сам Гессе зізнавався: він розділив між ними власну душу — розум одному, почуття другому. Цей роман здобуде особливу популярність у 1960–70-х, серед тих, хто шукав шлях між дисципліною й свободою, між аскезою й мистецтвом, між мисленням і переживанням.

Так Нарцис, колись німий в’язень дзеркала, стає героєм складного внутрішнього діалогу. Його вже не треба рятувати бо він заговорив. І чує себе. Іноді — занадто добре.

Нарцис у музиці: від імпресіонізму до цифрового дзеркала

Нарцис проник і в музику. Композитори, як і поети, шукали в ньому не героя, а форму — рух, зупинку, відлуння. Від прозорих партитур Дебюссі до психоделічного балету Бежара і електро-фанку Рошін Мерфі, щоразу це не історія любові до себе, а спроба вийти за межі власного образу. Або не вийти.

У 1885 році двадцятитрирічний Клод Дебюссі створює Narcisse — одну зі своїх перших симфонічних п’єс. Музика майже невагома: жодної драми, тільки тихе звучання нерухомості, найтонше віддзеркалення в партитурі. Довгий час твір вважався втраченим і був знайдений лише в середині XX століття. Він не призначався для концертного виконання, це, за словами самого Дебюссі, «музична мініатюра про нерухомий погляд». Про Нарциса, «який вже не герой, а тінь на поверхні».

Майже століття потому, у 1971 році, Моріс Бежар ставить балет Narcisse як соло для одного танцівника. На сцені — лише він, без Ехо, без хору, без міфологічних тіней. Лише тіло, жест, тиша. Постановка існує в традиції «танцю-відображення», де рухи нічого не розповідають, а лише відгукуються, наче в дзеркалі. Бежар не переказує міф, а досліджує механіку самосприйняття, як поза стає образом, а образ — межею. Він називав цей балет «чистим танцем про неможливість бути поза собою». Тут Нарцис — не закоханий, а застиглий у власній проєкції.

І ось вже 2019 рік. Нарцис повертається, але вже в інстаграмному оформленні. Співачка Рошін Мерфі випускає трек Narcissus — електро-фанк із клубним ритмом і кліпом, у якому дзеркал більше, ніж людей. Композицію створено у співпраці з продюсером Річардом Барраттом і задумано як постмодерністський гімн культурі самопрезентації. За танцювальним бітом ховається історія персонажа, що існує лише в очах інших. «Ти стаєш собою, — іронізує Мерфі, — тільки тоді, коли тебе хтось лайкнув». Тут Нарцис уже не трагічний герой, не монах і не поет. Він — фільтр, глянець, алгоритм.

Парадокс Нарциса

Нарцис за дві тисячі років так і не зійшов зі сцени, а лише змінював костюми. Античний юнак із «Метаморфоз» перетворився на художника, що нескінченно малює власний портрет, на композитора, який зупиняє оркестр заради ідеального звучання, на поп-диву, що вимірює своє існування лічильником вподобайок.

Психіатри називають це нарцисичними механізмами, а історія мистецтва показує: та сама енергія, яка веде до самозамикання, здатна творити картини, балети, романи й музику без яких неможливо уявити сучасну культуру.

У цьому й полягає парадокс Нарциса. Рятуючись від власної вразливості, він знову й знову дарує світові нову красу. Можливо, саме в цьому головний урок міфу: відображення може знищити, але може й надихнути, якщо дивитися на нього не лише закоханими, а й зацікавленими очима.