«Хто ти такий?» Артема Чеха

Ми продовжуємо цикл статей, в яких аналізуємо сучасну літературу. Цього разу в центрі уваги роман Артема Чеха «Хто ти такий?», прочитаний крізь психотерапевтичну оптику: ПТСР, дефіцит опори та безліч питань - «Хто ж ти такий?»

Я, Фелікс і ПТСР

Фелікс, ветеран-афганець з виразними симптомами ПТСР, волею долі на протязі близько десятиріччя стає близьким для маленького хлопчика, що зростає в атмосфері дев’яностих в одному із провінційних міст України. 

Я не зміг пройти повз книгу Артема Чеха «Хто ти такий?», яка є прекрасним приводом підняти тему про пост травматичний стресовий розлад, напрочуд відповідальну тему для нашого суспільства, бо це те невідворотнє найближче майбутнє, що наступить тяжкістю деструктивної поведінки і амбівалентних почуттів на таких самих дітей із безлічі сімей в різних куточках країни.  

Тимофій, очима якого в романі ми бачимо Фелікса, з дитячою допитливістю і наївною відвертістю перше, що запитує у Фелікса при знайомстві: чи той вбивав на війні. Далі, протягом всієї книги, кожний раз, коли Фелікс напивався, а це траплялося постійно, від нього звучало подібне: «цими руками я вбивав» або «я вбивав з одного удару». 

«У такі моменти Тимофій ненавидів його. Якоюсь глухою і бридливою ненавистю, що проростала ще з тих далеких часів, коли Фелікс відібрав у нього віру в казку і Дядю Бобу, викорчував її, мов старий трухлявий пень, залишивши чорну вирву розчарування й калові маси на рушнику. Він ненавидів його до сліз. Ненавидів за слабкість, за втому, за те, що навколишня дійсність тисне зусібіч, топче і душить, а тут ще він зі своєю продірявленою головою, зі своєю війною, відбитими кістяшками, водярою, кров’ю, плачем, з усією цією вологою, яка вичавлюється з нього, мов зі свіжої бринзи. Всі його стогони і прокляття, весь цей бруд, який він лишає на кухні. Та що на кухні – у житті Тимофія також». 

Фелікс – дезадаптований і зламаний, але хлопчик все таки має до нього почуття, прив’язується, тому що у Феліксі він знаходить щось таке, чого йому не вистачає в його оточені, в його житті. 

Вічно відсутній батько Тимофія, який абсолютно загублений в хаосі дев’яностих, не включається з інтересом в життя сина. Фелікс же відносився до Тимофія з інтересом, а хаос дев’яностих ніби навіть йому гармонічно підходив – зламана людина в зламаному суспільстві – без амбіцій, без можливості втекти від свого минулого, як і справитися з ним, а також без можливості щось змінити в своєму житті зараз. Іноді здається, що він живе одним днем без цікавості до власного життя, пливе за течією й коли не вдаряється об камінь свого ПТСР, то проявляє чутливість і людяність до оточуючих, одним із яких є цей хлопчик. Їх стосунки тривають близько десятиліття – Фелікс то з’являється, то зникає, завжди готовий допомогти і підтримати, але постійно зривається, не здатен допомогти сам собі. Інші йому також не здатні допомогти, по-перше, тому що самі ледве справляються з скрутою, безгрошів’ям, що іноді здається межує з безвихіддю, а по-друге, бо не відповідають йому на його тверезі прояви чутливості своєю власною, ніби їх ледве вистачає на те, щоб витерпіти п’яного Фелікса, який або плаче, або дебоширить, а скоріше, одночасно й те, й інше. І постійно повертається до війни, яка не відпускає.

«Говорили про біль, що труїть, про віру, що залишилася десь у бункері біля баграмського аеродрому, говорили про їхні гори та їхню гордість, згадували місця і висотки, заплямовані кров’ю та бойовою доблестю, а за який час перейшли на мугикання й виття. Так і сиділи, мугикаючи й виючи. Фелікс уже навіть не пив. Закрив долонями обличчя, скавчав, шепотів крізь пальці щось нерозбірливе, щось жахливе і моторошне, від чого виникало відчуття якогось потойбіччя. Сухого і холодного».

Цікаво, що в цьому романі саме хлопчик, що тільки формується, який конче потребує опори в дорослих, потребує постійності, але ніде її не знаходить – ні в батьках, ні в школі, знаходячись в постійному дефіциті, але при цьому, незважаючи на деструктивну поведінку Фелікса і його також непостійність, ніби відчуває, що він хоч і чужий, як далекий родич, як дід-п’яниця, що навідується часом і «токсичить», але при цьому завжди має цікаві історії, які радий з тобою обговорити, а головне, що ставиться до тебе з якось людською теплотою, хоча й через призму свого, для тебе ще дуже не зрозумілого, важкого життєвого досвіду. Одне тільки тобі зрозуміло, що цей досвід якимсь чином давить й на тебе, але що ти, як дитина можеш, якщо навіть оточуючі Фелікса дорослі не знають, як з ним бути.

« – Я офіцер! – кричав він. – Та мені плювати, – відповідала Ліда. – Гівно ти, а не офіцер. Фелікс шаленів, ричав, пускаючи слину, валив кулаками по меблях, доводячи свою офіцерську приналежність. – Як ти смієш, тварь! – кричав він. – Я воював! – Проти кого ти воював? Ти, гівно! Проти кого? Ти водку жрав, а воювали твої пацани. Він замахувався на неї ребром долоні, вона відбивалася бучком від лапти, кров із його кистей і ліктів бризкала на двері й на стінку. Він вибігав у коридор, кричав і розмахував скривавленими руками, ніби бився з мухами, знову повертався до кімнати, налитий образою і гнівом. 

… Враз його очі зіщулювалися, він починав плакати, повторюючи одні й ті самі слова про війну. Так тривало чи не весь рік. Тимофій усьому цьому був свідком, зазвичай не втручався, але траплялося, що й сам був не в найкращому гуморі, залітав до їхньої кімнати й заходився кричати підлітковим ламаним голосом. Він кричав то на Фелікса, то на Ліду. На нього за те, що бухає. На неї, що все це терпить».

Хто ти такий? 

Про ПТСР знають всі, але знати й мати з цим справу є кардинально різними речами. Внутрішня зламаність, яку неодмінно принесуть дезадаптовані люди з війни наповнить їх сім’ї. Це накладе в першу чергу тяжкий відбиток на дітей, які понесуть вже свою травму в школу, на вулиці й у своє майбутнє доросле життя. Напевно, з присмаком насилля. Це невідворотній сценарій майбутнього для будь-якої країни, яка стикалася з війною. 

«І в цих розмовах народжувалося ситуаційне примирення, позбавлене взаєморозуміння. А потім Фелікс знову починав пити і знову вистрибував на сходовий майданчик, лякаючи сусідів, кричав, ліз із кулаками на електричний щиток, називав Ліду лахудрою, а Тимофія залупою. Яке примирення? Господи, дай сил не збожеволіти!»

Питань багато: наскільки суспільство здатне витримати ту кількість травмованих від війни, з їх тотальним відчуттям неможливості позбавитися від жахіть, що прийдуть в це суспільство, і наскільки багато в колишніх солдатів не буде мати можливостей знайти опору і реалізовувати себе мирному житті? Яку підтримку вони отримають від держави і чи вони будуть потрібні тепер тим за кого воювали? Чи витримають їх найближчі люди, бо повернуться вони геть іншими? 

Якщо подивитися на досвід попередніх війн, де набагато заможніші країни, які не вели війни навіть на своїй території, не справлялися належно з подібними питаннями, де більшість тих, хто воював за свої країни був просто покинутий, то стає трохи не по собі. Але одне точно, це невідворотнє майбутнє для будь-якої країни, будь-якого суспільства, що знаходиться у війні. 

« – Нічого я тобі не дам, салага, – раптом визвірився Фе лікс. – Хто ти такий? – Я піду, – спокійно мовив Тимофій. – Ти, б***ь, хто такий? – очі Фелікса розширилися, так, наче він хотів краще роздивитися того, хто перед ним стояв. – Я піду, – повторив Тимофій. – Нічого мені не треба. Я просто піду. – Сядь, я сказав. Смірнааа! Фелікс важко дивився на Тимофія. Важко і грізно, як на тих генералів у підвалах або на скаженого бача, що випірнув на нього десь у кишлаку, голий, заплаканий, з автоматом на хирлявій засмаглій шиї. – Нічого я тобі не дам! Нічого, б***ь! Пшолвон! Тимофій подався до дверей. – Сядь! Фелікс заричав. – Я людей одним ударом убивав. Тимофій стояв, нерішуче позираючи на двері, мов на ря тівний шлюз, за яким відкривався простір свободи, життя і, головне, здорового глузду».

Назва роману «Хто ти такий?» й напевно це питання найкраще характеризує тих, хто живе з ПТСР. Як можна знати, хто цей інший, якщо вже не знаєш, хто ти сам, коли дезадаптований, як можна знати хто я, живий чи мертвий, якщо вбивав і бачив смерть, відчував її на запах, чув на звук, якщо ти вижив, але тепер незрозуміло для чого, а багато хто помер, і також для тебе тепер незрозуміло для чого.