Як ви це робите? Або замальовки життя з бісексуальністю в Україні та світі з погляду психології

17 травня 1990 року Всесвітня організація охорони здоров’я виключила гомосексуальність із Міжнародної класифікації хвороб. Відтоді цей день у всьому світі відзначають як Міжнародний день боротьби з гомофобією, біфобією та трансфобією. І це не просто дата в календарі. Це — переломна точка, коли наукова спільнота визнала: бути геєм, бісексуалом чи трансгендерною людиною — не психіатричний діагноз.

Але якщо діагноз скасували, то стигму — ні. Вона досі живе в кабінетах, на вулицях, у родинах, у школах, у поліклініках, у законодавстві. Саме тому говорити про це важливо. І не абстрактно, а особисто.

Наша постійна авторка, психологиня, перформерка, креативна тренерка Мальвіна Корж уперше робить такий масштабний публічний камінг-аут.

"Як ви це робите?". "Це" — значить секс. Як я займаюся сексом, ось про що мене запитують колеги, приятелі й навіть часом незнайомці на вулиці. Ті, хто почув або здогадався, що в мене нетрадиційна сексуальність. Зрозуміти це непросто — я одягаюся й поводжуся як звичайна жінка. Але інформація просочується.

Одного разу (у 2005 році) в «Газеті по-українськи» вийшла авторська колонка про лесбійку, де назвали моє ім’я — Мальвіна. Не найпоширеніше ім’я в Києві. Авторка (я її навіть не зустрічала до того ніколи) описала моє життя, очевидно, зібравши його зі слухів серед студентів мого вишу, перекрутивши факти. Так, виявилося, що я пішла від чоловіка до якоїсь незнайомки, знехтувавши своєю дитиною, родиною і совістю… Наприкінці авторка чомусь навела слова свого дядька, який заявив, "що всіх геїв треба пустити під асфальтоукладник".

У той час я тільки починала свою кар’єру в журналістиці (психоаналітикинею я стала 10 років потому і довго поєднувала професії). Щоранку наші редактори новин переглядали випуски газет-конкурентів, і от мене раптом запрошують до кабінету й питають: "Мальвіно, це про тебе таке написали?..". Претензій до мене не було, але статтю бачили багато хто, у "курилці" почали ставити запитання. Я була нажахана, боялася, що мене звільнять і не буде грошей на утримання мого маленького сина.

На той момент я виховувала сина, з чоловіком ми розійшлися через сварки, та й були ми зовсім молоді, шлюб був імпульсивним рішенням, під тиском моїх консервативних батьків. Я тоді вважала, що винен чоловік — у нього друзі та пиво, довго не було нормальної роботи, а я — то вагітна, то няньчила сина… Зараз я розумію, що в конфліктах ми обидва були неправі, та й важко нам було — стали батьками у 19 років, обидва студенти, досвіду нуль. Такі ранні шлюби часто розпадаються.

Цю історію і розповіла невідома мені авторка колонки, приукрасивши її "полуничкою" про мій зв’язок із жінкою. Минуло 20 років, ми з колишнім чоловіком дуже любимо нашого сина і нормально спілкуємося.

Але повернімося до питання. "Як ви це робите?" — часто запитують. Хто завгодно, кому це спаде на думку. Як ми це робимо? Як звичайні люди, які люблять одне одного. Нічого надприродного. Нічого, про що слід було б питати прямо. Але.

Але — я бісексуальна, а це означає, що в моєму житті дуже багато «про секс». Сфера, яка мала б залишатися інтимною, раптом стає публічною. Доводиться повідомляти про свою нетрадиційну орієнтацію навіть там, де й мови нема про секс — на роботі, в державних установах, у поліклініці чи лікарні, у школі та дитячому садку... Чому так? Орієнтація, секс — набагато публічніше явище, ніж здається.

Я можу навести приклади. Їх сотні, але згадаю кілька.

• Медицина. Як працювати з гомосексуальними чи трансгендерними людьми знає небагато лікарів. А особливості є. Гінеколог обов’язково спитає про статеве життя, а воно суттєво відрізняється. До реанімації пускають тільки подружжя та родичів, тож можна прожити разом 20 років і не потрапити до дорогої людини чи до спільно виховуваної дитини, не бути поруч у важкі чи навіть останні хвилини. Неможливо навіть дізнатися про стан здоров’я...

• Юридичні права. Спільне виховання дітей, право на спільно набуте чи роздільне майно, виплата іпотеки, представництво в державних інстанціях, уже згаданий допуск до реанімації — усе це заборонено людям, які формально «не є родичами».

• Виховання дітей. Відвідування шкільних зборів, лікарень, поїздки з дитиною, візити в гуртожиток, опіка (в разі хвороби чи смерті партнера) — для «небіологічного» з батьків теж недоступно.

• Організація похорону, права на спадщину померлого партнера — недоступні.

І це лише видима частина айсберга. Найстрашніше — неможливість відчути те саме «прийняття», про яке, по суті, і йдеться в усьому психоаналізі та психотерапії загалом.

Прийняття як від самого себе, так і від близьких, від суспільства.

Неприйняття іноді трансформується в дуже жорсткі форми, аж до насильства. Камінг-аут (так називається процес, коли людина повідомляє про свою нетрадиційну орієнтацію) може стати причиною остракізму в родині, відкидання. Адже гомофобія — це фобія, вона призводить до справжнього страху, ненависті, відрази. Сьогодні ти — чиясь дочка чи син, сестра чи брат, а завтра просто людина з написом «виродок» на лобі. У кращому разі — «дивна», а все дивне потенційно небезпечне...

Скільки б не було теорій гомосексуальності, але не існує жодної дієвої поради, як її «подолати» — через релігію, «лікування» електрошоком, тюремні ув’язнення. Можливо, тому що, як якось висловилася співачка Мадонна, людина просто сексуальна або ні, орієнтація другорядна.

Дивно ставити поруч із цитатою Мадонни думку батька психоаналізу Зиґмунда Фройда, але важливо зазначити: Фройд теж вважав, що сексуальність не обов’язково буде гетероорієнтованою. Психоаналітик відносив гомосексуальність до перверсій (тобто, викривлень потягу, що виникає на ранніх стадіях формування відношення до об’єкта любові, у перші роки життя).

У психології також є різні пояснення гомофобії: що гомосексуальність «нераціональна» з погляду базового інстинкту розмноження, а також тому, що гомосексуальні зв’язки у чоловіків мали ще й соціальний контекст — визначали ієрархію. Грубо кажучи, в чоловічому колективі (в армії, наприклад, або в тюрмі) вища посада чи статус дозволяли використовувати тих, хто був «нижче». Зокрема, сексуально (як у статевому акті, так і в навколосексуальній поведінці — флірті, насмішках, нав’язуванні «жіночих» соціальних ролей — готування, прання…). Гомосексуальність визнавалася як факт, але в структурі суспільства з його «сімейною одиницею» для неї не залишилося місця. Релігія також засуджує стосунки, які не ведуть до розмноження.

Досі дуже небагато сімей готові спокійно поставитися до гомосексуального родича. У трудовому колективі це часто викликає нездорову цікавість, принизливі коментарі, принизливі інтимні запитання. Реакція може бути і з боку сусідів, і з боку незнайомців на вулиці, які щось запідозрили через зовнішність.

Уся реклама на 99% орієнтована на гетеросексуального споживача. Мало хто замислюється над тим, що формула «щаслива сім’я — це чоловік і жінка» може виявитися надто тісною для реального різноманіття партнерських стосунків, які існують в Україні та у світі.

Одним словом, це драма. Скільки б не намагалася відійти від позиції «жертви», драми поки що вистачає. Ситуація, звісно, краща, ніж у 2004 році, коли на «Пробіг заради життя» (згодом його замінили на «Пробіг під каштанами») прийшли представники руху «Скінхед» і погрожували побити всіх учасниць від «Жіночої мережі» (правозахисної організації, що підтримує лесбійок) і співробітників «Нашого світу» (ЛГБТ-центру підтримки). Тоді ми купували футболки (гроші з продажу йшли на кардіообладнання для дитячих лікарень), але перед пробігом на нас намагалися напасти. Я пам’ятаю, як європейська журналістка, що висвітлювала той пробіг, намагалася втрутитися. Подив в її очах.

Через 12 років біля університету Шевченка в Києві зібралися на перший великий прайд (у попередні роки це були локації десь на околицях, бо від мерії важко було отримати дозвіл). Прийшли тисячі. «Марш рівності» підтримали люди, які виступали саме за права людини. Напередодні нас вчили, як бути непомітними: переодягтися в непримітні футболки, щоб потім злитися з натовпом і уникнути розбірок на вулицях. Не брати з собою рюкзаки, бо за них легко смикнути. Я йшла зібрана, жорстка.

Приходжу, а в натовпі звичайні українські родини, з дітьми в колясках, із собаками… Нарядні, а не як ми, наче в уніформі з непримітних джинсів і кофт. Тоді я зрозуміла: значно більше людей готові прийняти, не засуджувати.

Справжній «злам шаблону» стався у 2022 році. По-перше, багато моїх знайомих — геї, лесбійки, трансгендерні люди, пішли воювати, і до них нормально поставилися їхні побратими. По-друге, мене запросили на весілля української пари в Іспанії. Жінки прожили разом років сімнадцять, виховали двох дітей. Пам’ятаю, стоїмо біля іспанського РАЦСу, там за розкладом попереду ще якась пара. І весілля в них веселе — кульки, конфетті, заплакані щасливі батьки, діти бігають, море квітів… Усе це веселе дійство викотилося з залу, а в кінці йшли молодята. Двоє чоловіків. У мене аж запаморочилося... «Це — реально, це — можливо, це — може бути нормально для інших», — крутилося в голові.

Для мене й самої було несподіванкою, що я стала «активісткою» ЛГБТ-руху — ще й пробула в ньому двадцять років. Я не з тих, хто завжди на амбразурі, але перші кроки в психології починала з волонтерства — з підлітками, яких відкинули родини (через орієнтацію). Довелося користуватися особистим досвідом, а досвід — добрий учитель. Потім я вела творчий курс (я поетка) при ГО «Інсайт» у Києві, і саме там мені вперше порадили піти вчитися на психолога.

Зараз, десять років потому, більшість моїх клієнтів до ЛГБТ не належать і про мою орієнтацію не запитували.

Я жила в католицькій Польщі, де немає закону про одностатеві шлюби, але прайди проходять у всіх містах. Бувала в толерантній Іспанії, де на чоловіків, що тримаються за руки, ніхто не звертає уваги. У Португалії — те саме. В Італії — так само. А от у Грузії ситуація подвійна: ухвалили закон «проти пропаганди ЛГБТ», але фактично ніхто не лізе в приватне життя. Прайди заборонені й засуджуються як, утім, і звичайні секс-шопи, найвідоміший з яких розгромили представники радикальних рухів. Україна десь посередині: закон про партнерства завжди «не на часі», але прайди кілька разів таки відбулися.

Готуючи цю статтю, я залишила «за кадром» увесь довгий, майже двадцятирічний шлях моїх близьких до взаємної толерантності. Мій син виріс, років у шістнадцять він сказав, що не розуміє, що таке гомофобія. Я та моя наречена чекаємо, коли зможемо зареєструвати шлюб у нашій рідній Україні. Роки йдуть.

Є така напівлегендарна історія: суфражистка Емілі Девісон кинулася під королівського жеребця під час перегонів у Британії в 1913 році. За однією версією — це був суїцид. За іншою — Емілі хотіла прикріпити на коня якийсь лозунг. Як би там не було, усе сталося на очах у пів мільйона глядачів. Після цієї трагедії на рух проти дискримінації жінок нарешті звернули більше уваги. А сьогодні жінка може голосувати, може залишатися з дітьми після розлучення (раніше право на них мав тільки батько), може працювати, водити автомобіль і пілотувати літак, може керувати кулеметним підрозділом.

Усе, що помітне, з часом стає частиною норми. Мозок чинить опір тому, що незнайоме, бо воно потенційно небезпечне. Якщо щось уже знайоме, звичне, очевидно не загрожує, отже, вже й “нормальне”. Саме тому в кожному серіалі з’являються сюжетні лінії з ЛГБТ. Іноді настільки безглузді, що тільки поглиблюють стереотипи. Іноді — нав’язливі. Але ж і вчинок Емілі Девісон з точки зору здорового глузду можна вважати “дурним”, адже вона загинула. 

А Роза Паркс у 1955 році сіла в "білу" частину автобуса під час апартеїду. 

А Махатма Ґанді показав, що є й інші способи спротиву, крім насильства. 

А українці сьогодні демонструють, що воля людини іноді сильніша за страх смерті.

От і “паради в пір’ї”, гей-прайди, марші рівності — це спосіб вийти із зони невидимості, стати помітними, заявити про себе. Неможливо прожити життя, постійно ховаючи свою сексуальність у спальню. Бо, на жаль, сексуальність — це не лише про секс, а й про інститут сім’ї й пов’язані з ним громадянські права. Це про стереотипи й стигматизацію. Це про страх, ксенофобію та неконтрольовану ненависть до невідомого. Це про десятки тисяч родин, роздираних внутрішнім конфліктом. 

І це про любов.

Фото: особистий архів авторки